Але тобі це звідки відомо?
– Професоре… У мене були не галюцинації.
– А що ж?
– Може, ми зустрінемося?
– Я би з радістю, але я їду читати лекції у квадрат 16-ОД. А ти дуже зайнятий?
– Трохи.
– Ти мені передзвони на всякий випадок. Може, я відтягну від’їзд, тут у мене справи, дочка зібралася народжувати.
– Зрозуміло.
– Ну, то передзвониш? Може, ще встигнемо зустрітися.
– Постараюся. До побачення.
Він натиснув на важіль. Професор Мокр. Їде читати лекції. Дочка зібралася народжувати. Бадьорий розумний голос. Професор Мокр і його життя. Життя професора Мокра.
Пальці його самі потягнулися до клавіатури. І ось уже йде виклик. Нікого немає вдома? Ну і добре. Це на краще.
– Я слухаю.
– Це Ліоз?
– …
– Ліоз… Це ти, я знаю. Не мовчи.
– …
Якийсь різкий звук, ніби впала трубка, чийсь різкий голос іздалеку, якісь збуджені голоси і все. Хтось натиснув на важіль.
Він повернувся в мегаполіс. Габр Силк. Він подзвонив у минуле. Всі на своїх місцях.
ЗАТВЕРДЖУЮ:
ГЕНЕРАЛ ОКС НЮРП
Постанова Об’єднаного Штабу Збройних Сил
На виконання наказу Головнокомандувача Об’єднаний Штаб постановляє: розробити і найближчим часом здійснити операцію з виявлення точного місцезнаходження Габра Силка, виконавчого агента. З подальшим його захопленням і доставкою на базу. Завдання виявлення покласти на агентурну мережу групи розвідки. Завдання захоплення і доставки покласти на оперативну групу Пірка Чойса. Постанова набирає чинності з моменту підписання.
Начальник Об’єднаного Штабу полковник Запр Очк
Із збірки віршів Чиза Ділка "Близька далина"
Час видання – перша чверть 9-го числення. Центральний Архів. Інвентаризаційний номер 19-КД-41215. Ящик №14421596. Один екземпляр. Наклад ліквідований. Винесення з Особливого Фонду та копіювання заборонені.
Доросла донька, зовсім доросла, вона каже тобі: "Тату!" "Тату", – каже вона тобі, ти це зрозумів? І ти заткнув нею дірку свого життя, цим ось народженим і доглянутим тобою пишним тільцем вагою в шістдесят кілограмів – як багато – заткнув ти темну діру, відходячи. Встиг, встиг ти виготовити її, о врятований.
Доросла донька, яка говорить тобі: "Тату, допоможи мені натягти ці джинси", – що це, яка червоніє від своєї першої сміливості, розвернута до тебе задом. Джинси насправді тісні, затісні, мабуть, ці джинси. Зараз, зараз… Але ти все зрозумів, ти все зрозумів, звичайно, остовпівши.
Доросла донька, яка говорить тобі "тату", яка називає себе Аллою, яка телефонує, бігає, влаштовується, вже влаштовується собі, яка дивиться на тебе трохи поблажливо: батько. Ніби це не ти зробив її – сліпучий спалах, білу, білу зовсім, червону всередині. Повну гарячої крові. Начебто вона могла з’явитися, називати себе якось Аллою, охати в гарячій ванні і все інше – без тебе. Без тебе.
Начебто вона могла би писати ці листи, бігати на побачення, плакати і ковтати млинці, якщо би ти не захотів її. Якщо б ти не захотів.
Начебто не ти подарував їй життя – все.
Мій тато? – Добрий, але смішний. Ще.
Начебто вона якась Алла, а не твоє бажання.
Наталі (ІІІ)
– Але ти ж розумієш, що такі справи не робляться швидко.
Сказавши це, пан Річардсон відклав ложку і подивився на дочку.
– Тато, я не можу без нього. Він же тобі подобається.
– Так, але я не думав… Нам не вистачало мужчин для управлінської роботи. Тому ми…
– А мені не вистачає чоловіка.
Вона нервово кусала губи, упершись руками в підвіконня за спиною.
– Ти так хочеш заміж?
– Так, тату. Я думала… Я думала, ти сам про все здогадуєшся. Невже ти нічого не бачиш?
– Я бачив, що ви подружилися, але я… – Пан Річардсон знизав плечима. – Я не думав, що з цього… А як же…
– Я його більше не люблю, – вона не дала йому договорити. – Тато, Габр…
– Що?
– Він… Ми з ним…
– Ти хочеш сказати…
– Так.
– Але…
– Це не він, це я. Я сама захотіла, щоб….
– Ну, ти мене дивуєш, моя дівчинко.
Пан Річардсон підвівся, вийшов з-за столу.
– Ну, що ти маєш проти нього? Чи ти хочеш, щоб я взагалі не вийшла заміж?
– Ні, звичайно. Але я не думав, що…
– Ти не думав, що твій зять буде з колишніх сліпих? Так, чи що?
– Ми не знаємо його, Наталі.
– Але ви ж призначили його міністром. Його, який хотів знищити…
– Але це ж різні речі, як ти не розумієш! Ми пізнали його добре, все дослідили, всі обставини. Знищити… Це була дурниця, те, що він хотів зробити. Дитячі штучки. Коли він сказав, що зовсім не збирався цього робити, ми йому повірили, так. Тому що так і було. Його буквально втягнули в ЦЕУ за руку. А він…
– Ну от бачиш, тату! А ти кажеш – ми не знаємо його.
– Почекай. – Пан Річардсон заперечливо замахав пальцем. – Я повинен це все обміркувати.
– Тато, я вже не можу уявити себе без нього. Я хочу мати дитину від нього.
– Ти? Дитину?
– А що тут такого? Хіба жінки не повинні народжувати дітей?
– Ні, просто… – Пан Річардсон витягнув із кишені трубку і почав набивати її тютюном. – Просто ти завжди була така тиха…
– Що значить "тиха", тату?
– Ну, ти ніколи зі мною так не говорила.
– Тому що мова не йшла про життєво важливе для мене. Ти пропадаєш цілими днями на службі і не помічаєш, що зі мною діється.
– Діється? – глянув на неї пан Річардсон. – Вибач тоді. Я насправді перевантажений справами. Значить, ти хотіла б за нього заміж?
– Так, тату.
– А він?
– Він… Він іще погано знає, що йому потрібно.
– От бачиш, – мовив пан Річардсон, закурюючи.
– Тато, не дими, будь ласка, в їдальні.
– Мені треба заспокоїтися, доню. Ти просто мене приголомшила, чесне слово.
– Ну добре, кури. – Вона нервово смикнула головою, подивилася в сторону. – Головне, що він без мене теж не може.
– Ти в цьому впевнена?
– Так. Він так поспішає до мене з роботи. І взагалі…
– А його минуле?
– Він забуде про нього, як про страшний сон.
– Страшні сни не забуваються.
– Ну, тату. Ну, що ти хочеш доказати?
– Я хочу, щоб ти була щаслива.
– Я теж цього хочу. Я буду щаслива тільки з ним.
Вона відійшла від вікна, пройшла в кут, до дивана, і сіла.
– Я сказала йому про заміжжя.
– Першою?
– Так. А що тут такого?
– Заведено, знаєш…
– Що заведено? Адже він інший, тату. І все у нас по-іншому, по-особливому.
– Ну, і що він відповів?
– Він сказав: добре.
– Він насправді хоче мати сім’ю?
– А ти як думав? Коли я йому розповідаю про наше майбутнє життя, його обличчя стає таким світлим і щасливим. Якби ти тільки бачив! Він так скучив за теплом, бідненький. Бідненький Габрик.
– Ну, гаразд. Я подумаю, – пан Річардсон випустив чергове кільце диму і відклав трубку. – Я не думав, що в тебе так серйозно.
– Серйозно, тату.
– А ти зовсім уже доросла, я бачу.
– Давно вже.
– Ну, добре. Мені пора. Нікуди сьогодні не підеш?
– Тільки з Габром прогулятися.
– Я повернуся рано, сьогодні скорочений день.
– Добре, тату, – відповіла Наталі, підводячись з дивана.
Вона прибрала посуд зі столу, заклала в мийну машину, витерла начисто кришку. Ввімкнула електрополив квітів. Потім лягла на канапу і стала дивитися альбоми. Не помітила, як заснула.
Габр лише мить постояв на порозі, вдивляючись у розгладжене спляче обличчя. Потім тихо зачинив двері й пішов, оглядаючись на стіну мегаполіса, до моря.
Із книги "Етика" Жака Пуассона
Видано в 14-му численні. Бібліотека Тихого Куточка. 10 примірників.
Наклад 50 тисяч екземплярів.
Із глави 3
Сила реальності і відповідальність людини
…Те, що ми називаємо силою реальності, є неминучість оточуючих нас обставин, які сильніші за нас. Є обставини, які в принципі подоланні, а є нездоланні. Ці останні і становлять силу реальності. Припустимо, залізобетонна стіна, яку ми хотіли би пройти наскрізь, є такою силою реальності. Вона змусить нас рахуватися з собою. Такою самою реальністю є і наша смерть. Не менш очевидна і така реальність, як обмеженість наших можливостей: ми не в змозі зупинити морський прилив, відростити людині ще дві руки, зробити похмуре небо блакитним. Отже, людина, народжуючись, потрапляє в певну клітку обставин, які їй ніколи не перемогти. Хоче цього людина чи ні, прилив буде, і на зміну дню прийде ніч, і до двох рук, даних людині від народження, ніколи не додасться третя, четверта. Все це є сила реальності, яка не тільки обступає людину з усіх боків, а й визначає людину, саму її суть і суть її життя.
То наскільки відповідальна в такому разі людина за світ? Вимога "людина повинна змінити світ на краще" ставиться в пряму залежність від питання про можливості людини. Не можна поняття "повинна" розглядати поза поняттям "може", інакше всередині людини виникає конфлікт, який роздирає її. Скажімо, людина, сповнюючись жалю, хоче врятувати всіх риб, які гинуть під час відливу, і вона бігає вздовж берега, кидає риб назад у воду. Але берег величезний, нескінченний, і завтра новий прилив залишить на піску нових риб. Людина відчуває, що "повинна", повинна діяти, щось робити. Але, зустрічаючись лицем до лиця з реальністю, вона одночасно бачить всю безглуздість своїх старань.
Питання етики полягає в наступному: як у такому випадку вчинити людині? Якщо світ створений вищою істотою, то що ця істота вимагає від людини?
Розглянемо три можливі варіанти відповіді. А. Людина не звертає уваги на викинутих риб. Б. Людина відчуває муки риб, що задихаються, але нічого не робить. В. Людина відчуває муки риб, що задихаються, і бігає вздовж моря, підштовхувана бажанням врятувати всіх риб.
Отже, який варіант етичний? Що, власне, є людина? Ми не помилимося, якщо скажемо, що людина є і А, і Б, і В. Що людина є потенція кожного з варіантів. Варіант А є варіантом бездушності. Варіант Б – варіант суміщення чуттєвості і глибокого розуму. Варіант В є варіантом апофеозу голої, "дурної" чуттєвості. То якою таки повинна бути людина?
Відповідь на це питання залежить від відповіді на інше: чого вимагає від людини вища істота – власне почуття чи власне дії? Варіант А є поверхневе життя, яке не вловлює глибини антиномій буття. Але починаючи з варіанту Б починає говорити глибина, глибина думки. В ідеалі будь-яке сильне почуття виливається врешті-решт у дію. І в дії воно знаходить свою смерть, бо етична людина, що бігає вздовж моря, все більше відчуває власну фізичну втому, шум крові у вухах, а почуття вселенського жалю, яке її охопило в бездіяльному спогляданні, випаровується під впливом утоми і роздратування. На жаль, найсильніші, найглибші почуття переживаються в бездіяльності, а дія, спровокована ними, виступає їх, почуттів, істинним убивцею.
Отже, запитаймо себе ще раз: що потрібно вищій істоті, яка узаконила і це море, і цей прилив, і цих риб, що їх море викидає на берег? Наша реальна "допомога" в порятунку риб? Їй, всесильній, чиє ворушіння пальцем викликає зрушення в земній корі? Істоті, яка фактично створила і може змінювати основоположні закони буття, ні до чого допомога з порятунку сотні рибок.