У фронтовій смузі пораненим подавали невідкладну допомогу. Для лікування затримували тільки тих, кого не можна було вивезти в тилові госпіталі, — так званих нетранспортабельних. Але скільки ж тут було клопоту зовсім не лікарського, а просто господарчого, адміністративного! І спорудження землянок, в яких можна було розмістити поранених, і їхнє харчування, і догляд, і розваги... Словом, це було таке коло обов'язків, яке не можна визначити ні статутом, ні циркулярами, — просто треба любити людей, і сама ця любов підкаже, де ти сьогодні мусиш бути і як тобі належить діяти.
Василь повертався в землянку стомлений, протез натирав ногу, білизна була мокра від поту. Тоді я вперше зрозуміла, що зовсім не вмію бути дружиною. А Василь соромився вимагати від мене того, що сама природа поклала на жіночі руки.
І тут я мушу розказати про такі речі, котрі можна викласти лише на папері. Жодній людині я цього не розповідала. Соромно про це говорити, але треба! Бо, напевне, в самій природі нашій це ховається. А тверезість настає тоді, коли те вже лишилося позаду...
Якщо казати коротко — бо не хочеться мені про це розповідати детально — то ми обоє в перші місяці пережили чимало розчарувань. Не знаю, які сили мене збурювали, але я дуже нервувала. Мені здавалося, що я потрапила в залежність від Василя, день за днем втрачала власну особистість, а попереду лишається сумна перспектива хатньої господині, та й тільки. І хоч Василеві не бракувало такту й витримки, але я бачила, що він ставився до моїх слів з підозрою, — він шукав причину моїх роздратувань в чомусь іншому. Це інше, мабуть, не вимагає особливих пояснень — його гнітила власна інвалідність та різниця в роках.
Насправді ж я про це зовсім не думала, і саме тому, що я про це забувала, у мене з'являвся той дратівливий тон, який так його пригнічував. Потім я ненавиділа себе, намагалася спокутувати провину — і то були прекрасні хвилини в наших стосунках, бо тоді розквітало кохання. Деякий час я пам'ятала, що мушу бути обережна з ним, — він розуміє мене не так, як воно є насправді, — потім знов забувала про це.
Безхитрісна жінка — це, мабуть, не найкраща жінка. Ніякої жалості в мене до Василя не було — я б не прийшла до нього заради жалості. Я просто його любила. Я ще тоді не знала, що навіть духовна спорідненість не завжди забезпечує гармонію в шлюбі, бо існує різниця в темпераментах та в побутових звичках. Багато чого я не вміла пояснити в собі, а Василь не міг мені допомогти — він і сам був тяжко травмований. Та й шлюбного досвіду в нього не було, а досвід інших людей тут, мабуть, допомагає мало.
Ми зуміли пережити цей тяжкий період у наших стосунках лише завдяки Василевій витримці. Я потім з почуттям сорому пригадувала ці перші місяці нашого шлюбного життя — яка ж я тоді була дурна! В мене таки вистачило здорового глузду критично поставитись до самої себе, відділити в собі світле від темного, зрозуміти, що ефемерна правда якоїсь однієї хвилини — це облуда, породжена поганим настроєм. Ти не маєш права висловити її, бо потім самій за неї буде соромно. І не хизуйся щирістю власної натури — мовляв, що думаю, те й кажу — бо така щирість інколи гірша від чиєїсь хитрості. Нещира жінка мовчить та погоджується, потім зробить усе навпаки — і, дивись, чоловік тільки зарегоче, та на тому й кінчається. А отака щирість, як у тебе, Софіє, — то звичайнісінька дурість.
Так я потім думала про себе, і зуміла зробити висновки. Це нагадувало каламутний брід, і його треба було перейти, бо справжнє життя почалося десь поза тим бродом.
Одне скажу, гадаючи, що мені повірять: цей брід з'явився тільки тому, що я зовсім не відчувала якоїсь нерівності в нашому шлюбі. А Василь навпаки — завжди думав про неї. І коли я навчилася зазирати в його душу, то тільки тоді зрозуміла, яких тортур йому завдавала. І, зрозумівши це, полюбила ще більше...
Та, крім Василевого терпіння, був іще один мотив, який допоміг нам подолати каламутний брід, — наша любов до Сергійка.
Ніколи я раніше не ставила собі цього запитання: чи любиш ти, Софіє, дітей? Прийшло це так, як приходить кохання, — зненацька, без попереджень. Прийшло владно, заполонило все моє жіноче єство, і я вже не думала про себе так, як раніше — ти не жінкою народилась, а якоюсь безстатевою істотою, бо мало в тобі жіночого...
Щоправда, Юрко допоміг мені повірити в себе як жінку. Але я тепер згадувала не Юрка — я пригадувала човен, волзьке надвечір'я, берізки та будиночки по той бік Волги, а Юрка намагалася вирізати із цих споминів так, як вирізають із кіноплівки непристойні кадри. Усе, що казав мені Юрко, сприймалося тепер як нице лицемірство.
Жінкою стала я тільки тепер — з Василем, і з Сергійком. І, може, ота моя дратівливість, яку я так важко в собі долала, була хоч і не кращим, але ж свідченням того, що я таки звичайнісінька жінка.
Як билося моє серце, коли Сергійко біг по лісній галявині і кричав мені здалеку:
— Со-оня!..
Він уже конструював цілі фрази, а я стежила за його розвитком. І це було велике щастя!
А Василь уже не міг уявити нашу сім'ю без Сергійка.
Якось увечері ми розклали вогнище. Василь розважав Сергійка тим, що брав із вогнища підпалену гілочку, розмахував нею над головою, а хлопчик зачудовано стежив, як блимає під зорями вогненна стрічка. Це його так вразило, що Василь був змушений махати й махати жариною, наче розписував літній вечір.
Сергійко підбіг, вихопив гілочку із його руки, але вона вже погасла. Як він не махав нею, та вогненна стрічка не з'являлася.
Хлопчик сів і гірко заплакав. Заспокоївся лише тоді, коли Василь подав йому гілочку з жаром на кінчику, і Сергійко нарешті створив свою власну вогненну стрічку.
— А знаєш, Соню, — посміхнувся Василь, — отак усе й починалося
в людях. Просто подив, просто цікавість... Якби ж ми не втрачали здатності до здивування!.. З нього все почалося. — Поклав руку мені на плече, я прихилилася головою до його грудей. — Не можна нам без дитини, Соню. Мені так добре зараз. Отак би нам і жити...
Я розуміла, про що він казав. Йому тяжко було згадувати, якою неврівноваженою я була ще недавно. Василь гадав: мене заспокоїло те, що можна назвати інстинктом материнства.
Я й сама переживала чарівність того спокою, що народжується не з хвилинних емоцій, а з добре усвідомленої віри в людину.
— Так і будемо жити, Василю, — сказала я. — Я й сама не знаю,
що мене трясло. Тільки благаю тебе... Ніколи не думай, що...
— Я вже так не думаю, — спинив мене Василь. — А спершу думав.
— Ні, ні!.. Це зовсім інше. Просто є щось таке, чого пояснити не
можна.
— А може, й добре, коли сваряться на початку. Гірше, коли це
приходить потім.
Сергійко виліз мені на коліна, Василь обхопив нас обох, пригорнув до грудей. Він, мабуть, трохи залоскотав Сергійка, бо той заливався нестримним сміхом і крутився в моїх руках, як млинок.
Та ось я помітила під сосною жіночу постать. То була Марина. Вона припала спиною до сосни, мов на розп'ятті. Руки були закинуті назад, голова піднята до неба, а на обличчі, освітленому вогнищем, застигла нелюдська мука.
Із моїх грудей вихопився зойк:
— Марино!..
Наче у моєму щасті був якийсь злочин — так я почувала себе в ту мить. Із Сергійком на руках підбігла до неї, защебетала якісь банальності.
— О, ви так несподівано. Чого ж не приходили? Ми з Сергійком вас
виглядали... Сергійку! Це ж твоя мама. Ану, скажи, Сергійку: ма-ма...
Сергійко повторив:
— Ма-ма.
Але до Марини не потягнувся — з острахом дивився на мене. А Марина шкребла нігтями соснову кору — шкребла так, що, мабуть, нігті ламалися. Видно, їй хотілося простягнути руки до Сергійка, але вона стримувала це почуття.
Я подала їй дитину:
— Візьміть.
Марина гнівно струснула головою, пасмо, схоже на ластів'яче крило, впало їй на обличчя.
— Не робіть мені ласки, — грізно крикнула вона, і я відсахнулася,
боячись, що Сергійко злякається й заплаче. А Марина, трохи отямившись, запитала: — Значить, не хочете?..
— Про що ви, Марино?
— Усиновлять не хочете?.. Ми з Федором їдемо звідси. Може, й не
побачимось більше. Отож дивіться... Як надумаєте, то приходьте завтра
після обіду. Я вас біля ЗАГСу ждатиму.
Запросила її до землянки, але Марина відмовилась. Я передала Сергійка Василеві, бо хотіла провести Марину, та вона холодно спинила:
— Не треба, сама піду.
І, ступивши крок у темряву, зникла з наших очей. Потім ми почули чоловічий голос і зрозуміли, що її ждав Федір.
Наступного дня по обіді ми втрьох під'їхали до ЗАГСу. Це був один із тих будинків, які врятував Федір. Марина справді була вже тут.
Припікало сонце, над вяземськими руїнами коливалося нагріте повітря, всі лінії ламалися. Чоловіча постать, що самотньо маячила серед руїн метрів за двісті від нас, також ніби розрізалася навпіл і потім склеювалась. В цій постаті я впізнала Федора. З Мариною він не прийшов, але наглядав за нею здалеку.
Марина була зодягнена в білу блузку й синю спідницю, на ногах гарненькі черевички. Я вже й забула про такі. Довга чорна коса переливалася на сонці — здавалося, вона задзюркоче, мов струмок, — а чорні брови на білому обличчі були трохи вищипані. Шкіра ніжна, матова — важко уявити, що задубіла рука Федора безборонно торкається оцих щік.
Якою ж дивовижною здавалася її врода серед оцього хаосу! Вона була ніби викликом самого Сонця силам темряви й руйнування, що прийшли на нашу землю з Заходу.
Марина не наближалася до Сергійка, наче він був відрізаним пальцем, а Марина боялася, що палець той раптом вхопиться й приросте. Сергійко зацікавлено позирав на неї, але тримався спокійно, як тримаються діти в присутності сусідів. Мені це було приємно, але я розуміла, що діється в душі Марини, тому бажала тільки одного — щоб якомога швидше закінчилася процедура усиновлення.
Марина мужньо трималася до кінця, — ні пари з вуст, ні слова. Та коли вже вийшли із ЗАГСу — я несла на руках Сергія Васильовича Горіня! — Марина несподівано стрибнула до мене, вихопила Сергійка і зникла серед руїн. Ми чекали її, мабуть, з годину, а потім поїхали до себе.
— Попрощатись хоче, — якомога спокійніше сказав Василь, але я
бачила, що він хвилюється.
Розшукувати Марину було марно, якщо вона передумала, то тут нічого не вдієш.