Приречені на щастя

Валентин Чемерис

Сторінка 33 з 51

— І, задивившись в Адамові очі, побачила в них полиски вогню, кузню, коваля, що кував і кував щастя…

3

Після тих розмов біля "домашнього вогнища" вони відчули, що стали ближчими одне одному, що міцні й важкі пута, які їх до того зв’язували, спали ніби самі собою.

Обом стало вільніше, радісніше, легше.

І вони, вже не криючись од себе, поглядали одне на одного закохано і дарували одне одному стільки щирих посмішок. Але ще не наступив той час, коли можна було ламати останню перепону. Й обоє відчували, що та остання перепона ось-ось впаде і вони зроблять останній крок навстріч одне одному. Й обоє боялися того вирішального кроку.

Тим часом кінчався жовтень (за земним календарем), а дощу все не було. В білястому, неначе вилинялому, небі — ані хмаринки.

Ночі зоряні, чисті, майже ясні.

І прохолодні.

Адам з Свою іноді до півночі засиджувалися перед печерою, насолоджуючись прохолодою. За ніч повітря трохи охолоджувалось, і в низинах, над річкою, з’являлися тумани. Вранці вони піднімалися, й починало здаватися, що ось-ось з’являться хмари, але сходило з-за хребта подвійне Сонце, тумани розсіювались, і знову небо ставало безхмарним.

Кожного вечора на трави випадала роса, земляни знали, що й завтра буде суха, гаряча погода. Заходило сонце чисто — від жовтого кольору біля горизонту до золотисто-рожевого, потім зеленого. А зелені зорі — на теплу погоду.

Днями у небі стояла мла — суха і гаряча.

Щоправда, допомагав морський бриз: вітер постійно дув з моря на сушу, але під вечір затихав і починав дути береговий бриз — із суші на море. Це був задушливий вітер, що висушував горло й легені. Тільки опівночі, коли нарешті охолоджувалось повітря й з’являлися тумани, можна було легше дихати.

Єва чекала дощів, виглядала щодня, але їх не було. З того першого дня, відколи вони опинились на цій планеті, не випав жоден дощ.

Адам же не звертав уваги на спеку. З ранку й до вечора був зайнятий справами: спорудив з каміння нову плавильну піч, потужнішу за першу, неподалік викопав велику яму для випалювання деревного вугілля. Згодом таки став випалювати деревне вугілля і складати його про запас. Із задніх лап нічного гостя зшив міхи для подачі кисню в піч, бо очеретиною із глиняним соплом не надмеш багато.

Коли, натомившись, Адам засинав, Єва навшпиньки підходила до нього, сідала на край виступу і сиділа так годинами. Іноді обережно торкалася його злегка припухлих губ, поправляла пасемце волосся, що спадало на очі, і посміхалася сама до себе. "Я приречена на щастя! — шепотіла. — Приречена, приречена, приречена…" Але досить було Адамові ворухнутись, як вона злякано пташкою спурхувала й утікала на своє місце.

Вдень Єва ходила за Адамом і скаржилась:

— Невже на цій планеті немає дощів? То для чого ж тоді тут небо? Просто жах! Планета без дощів. Хоч би раз дощик залопотів — і то б легше стало, — і смикала Адама за рукав. — Придумай що-небудь!

— Потерпи. Скоро будуть дощі.

І справді, в кінці жовтня на північному заході з’явилися перші хмари, легкі, рідкі, швидко згущуючись. Удень вони зникали, а вранці знову з’являлися. Сонце із супутником тепер уже сідало за хмари, видно було тільки промені, що били вгору. Вітер то затихав, то набирав силу, особливо під вечір. Ночами вже зникли тумани, звечора не було роси.

Зорі мерехтіли.

Сонце заходило у багрово-червоному прузі. Все вказувало на те, що ось-ось погода зміниться. У гірший бік.

Минуло ще кілька днів, і нарешті пішли перші дощі.

Зачувши шум дощу, Єва вибігла з печери.

— Ада-а-аме-е!!! — загаласувала вона так, що той вилетів з печери із сокирою в руках. Щоправда, після нічного візиту ведмедя Адам камінням заклав половину входу, звузивши його так, щоб ведмідь уже не зміг би зайти в печеру. — Дощик, Адаме, — з невимовною ніжністю мовила Єва.

— Щоб він тебе намочив!

— Я цього й хочу-у…

Єва була така збуджена, що Адам і собі заусміхався. На Єву не можна було сердитись.

Тихий і теплий дощик рясно лопотів у бухті, на Великих Рівнинах, аж сизо було від вологи. Розпустивши волосся, Єва бігала під дощем, стрибала, сміючись, підставляла йому лице та руки, ловила губами й кінчиком язика дощові краплі і наче просвітліла. Ще й виспівувала дитячу пісеньку:

Дощику, дощику,

Припусти

На бабині горщики,

На дідові капусти!..

І голос у неї став мелодійно-дзвінким, дівочим. Адам не втримався: схопився на ноги, підбіг до Єви і закрутився з нею у танку, виспівуючи:

Дощику, дощику,

Припусти!..

І, ніби прислухавшись до їхніх радісних вигуків та лементу, дощик припустив так рясно, що вони зі сміхом втекли під навислий над входом до печери дашок. Обоє були мокрі, але нестримно сміялися, І в обох були очі, повні дитячого захвату…

До середини листопада дощі хоч і рідко, але з’являлися вдень і вночі. Стало легше дихати, повітря зробилося свіжим, приємним. Небо голубіло з кожним днем. Великі Рівнини, зів’ялі й прибиті пилом, зеленіючи, оживали. На озерах галасувало птаство, й Адам майже щодня приносив з полювання качок чи дрохв, траплялися й фазани. Їжі було вдосталь. У ті дні він носив торбою мідні та олов’яні руди, кришив їх, промивав, відсіюючи породу, і складав біля нової печі. Судячи по всьому, на Леонії готувалася нова плавка.

Якось, повертаючись з полювання, збився з путі і біля одного з озер натрапив у гайку на хлібне дерево. То було одне з найбільших відкриттів, зроблених Адамом на Леонії. Подумати тільки — справжнє хлібне дерево! Хліб їм уже почав снитися, й Адам, бродячи Великими Рівнинами, як первісний мисливець, приглядався до всіх злаків, до кожного колосочка, вишукуючи хоч що-небудь, схоже на хліб. Підходящих злаків не траплялося, а ось із хлібним деревом повезло. Щоправда, воно було метрів із п’ятнадцять заввишки. На цій же висоті росли й плоди — чималі, вагою по кілька кілограмів кожен. Адам ходив попід деревом, роздумуючи, як дістати оті плоди. Залізти — не залізеш, бо стовбур надто гладкий, без сучків, та й гілки тонкі, на яких висять плоди. Тоді Адам вирізав дві довгі палиці, зв’язав їх зсуканим із трави мотуззям і цим знаряддям збив кілька плодів.

Несучи їх до печери, весело намугикував:

— На вечерю, на сніданок й на обід буде в нас тепер хліб!..

Завітавши до печери, весело загукав:

— Євочко, а послухай-но, яку я пісеньку щойно склав! — І з пафосом продекламував: — На вечерю, на сніданок й на обід буде в нас тепер хліб! Ну як?

— З поетичного боку, може, твоя пісенька і не зовсім шедевральна, адже поетичний талант у тобі явно ще спить, і його потрібно розбудити, а з практичного, житейського, боку — просто чудо. Тільки де ти візьмеш хліб? Мені вже ночами сняться паляниці, булочки, бублики… А що ти за плоди приніс?

— Це і є майбутні паляниці, булочки і бублики — все разом. — Адам потряс плодами. — Виявляється, на цій планеті росте хлібне дерево!

Недовірливо позираючи на незнайомі їй плоди, Єва

скривилась.

— Щось мені не віриться, щоб цей зелено-бурий непривабливий з вигляду плід міг замінити хліб.

— Справжнього хліба він, звісно, замінити не може, — сказав Адам, розрізаючи плід на дві половинки. — Але… за відсутністю справжнього, пшеничного, хліба і цей добрий. Принаймні на смак і на запах він нагадує справжній хліб.

Адам різав плід на скибки і складав їх на стулки черепашок. А як на хвильку відвернувся до багаття, Єва крадькома схопила одну скибку і вкусила. Та в цю ж мить трапилось непередбачене — їй склеїло зуби. І так міцно, що не могла ні говорити, ні, тим більше, розтулити рота.

— Та хліб це, хліб, — сміявся Адам. — Але в свіжому вигляді його не можна їсти. Треба або потримати довго на сонці, або посмажити у багатті. Тільки тоді зникне липка смола.

Єва не могла говорити, тому, посварившись на Адама кулаком, метнулася в бухту до води. Повернулась сердита, але, глянувши на веселе й безтурботне обличчя Адама, не втрималась і собі пирхнула.

— Я твого так званого хліба і в рот більше не візьму!

— Що не кажи, а гарний засіб для жінок, які надто багато говорять! — сміявся він. — І приклад, як не треба спішити класти в рот те, чого не знаєш.

Коли Адам спік у багатті першу скибку й вона зарум’янилась та стала схожою на справжній хліб, Єва, навчена гірким досвідом, довго й недовірливо оглядала та принюхувалась до неї. Зрештою, не втримавшись, швидко з’їла.

— Смачно!.. — вигукнула захоплено. — Адаме, це ж справжній хліб! Смаж іще. Зроду такого смачного хліба не їла.

Адам вихоплював з гарячого каміння пахучі, рум’яні скибки і подавав Єві, милуючись збоку її апетитом.

— Їж, їж, Євочко, — приказував. — Хлібне дерево плодовите. Плоди на ньому родять замалим не круглий рік, так що одного дерева для нас вистачить, і ниви не треба.

4

Літо на Леонії, певно, вже почалося, бо дощі, тихі та світлі, "сліпі" й грибні, йшли майже щодня, а іноді і вночі. Найбільшою насолодою для Єви було всістися на камені перед входом до печери і слухати шум дощу. Вона цілими днями могла сидіти непорушно та слухати, як шумить-лопотить тихий ласкавий дощик, і на її губах блукала дивна, щаслива посмішка.

Адам, як завжди, був зайнятий роботою. Всівшись біля Єви, щось вирізав, стругав.

— Крило, чи що, майструєш? — поцікавилася Єва. — Чи не на Землю зібрався летіти?

— Полетимо вдвох, — Адам старанно орудував ножем, вирізаючи контури пір’їни. — Я виріжу ще одне крило, для тебе.

Слухаючи шум дощу, Єва задумувалась. Тим більше, що в минулому її житті за щоденними клопотами ніколи було думати. А тут, на Леонії, вона відкрила для себе океан часу. Океан вільного часу! Виявляється, у людини може бути океан вільного часу. Неймовірне відкриття! З якою насолодою віддавалась вона своїм думкам, і сам процес думання став для неї своєрідною роботою, гімнастикою для розуму. Тепер під іншим кутом зору бачила минуле життя, усі його похибки та промахи, манівці чи зайві ходи. Тільки тепер зрозуміла, що попереднє життя могла прожити корисніше і багатше, аби частіше задумувалась і не робила багатьох зайвих ходів, що за роки складалися в десятки зайвих кілометро-днів. Звідси, з Леонії, вона ніби променем лазера висвічувала своє минуле і дивилась на себе ніби збоку. Лише тут, опинившись, по суті, біля розбитого корита, нарешті збагнула, що людині не шкодить іноді… думати. Думати, щоб далі рухатися життям.

30 31 32 33 34 35 36