— Стоїш, як води в рот набрав! Чому вони чужу халтуру беруть, а мою не хочуть?
— Я ж тобі радив: твори казку. Казку, а не реальну правду.
— Але ж ти не виявився мільйонером, коли я тебе зустріла?
— Це в житті так, а в літературі, та ще в "рожевих" романах, завжди навпаки. Там кожний герой мусить мати товстий гаман.
— Ще сказали: в романі занадто багато тяжкої боротьби за існування, нестатків, — далі скаржилась Дженні. — В житті, мовляв, таке є, але не в "рожевих" романах. Крім того, сказали мені, мої герої аж надто розумні, а треба простіше. Ніякої філософії. Ніяких роздумів про смисл життя і так далі. Тільки задоволення природних потреб. Та ще секс.
Походила по кімнаті, трохи заспокоїлась, підняла з підлоги теку з рукописом, поклала її на стіл.
Тяжко зітхнувши, сама сіла.
Вставила чистий аркуш в машинку.
— Передрукую заново! — рішуче мовила. — Буду трудитися вдень і вночі. За п’ять-сім днів передрукую. Герой виявиться мільйонером, напхаю побільше вигаданого щастя, рожевого благополуччя, всього того, чого й житті і близько немає.
— Але ж ти надто стомлена.
— Витримаю! У мене просто немає іншого виходу!
XIX
Але навіть п’яти днів у них уже не було.
Другого дня на відеоекрані з’явилася панель з пультом, на якому замиготіли індикатори. Чітко вимовляючи слова, машинний голос сказав:
— Добрий день!
— Нічого не бачу в ньому доброго! — відповів Джордж Лі, який відразу ж збагнув, у чому річ.
— Містере Лі, — ввічливо сказав машинний голос. — Вас турбує головний комп’ютер офісу містера Банча. Нагадуємо, що згідно з новою вказівкою платню за проживання треба вносити на початку кожного місяця, в перші його три дні. В разі несплати, на четвертий день ви будете негайно виселені. На все добре, містере Лі! Перепрошуємо за турботи.
— Залишився один день? — жахнулась Дженні. — Тобто завтра, і — все.
Сіла за стіл і задумалась. Джо обізвався до неї, але у відповідь пролунало сердите: "Не заважай, я думаю, як нам врятуватися!" Думала вона з годину, а тоді рішуче встала, порилася у своїй сумочці, знайшла там якісь папери, одяглася і сказала:
— Повернусь через кілька годин. Остання спроба. Не зовсім приємна, але в нас немає іншого виходу. Думала про це й раніше, та... відкладала на крайній випадок. І ось він, здається, настав.
— Ти що надумала? — стривожився він.
— Потім, потім. А зараз нам треба роздобути гроші. Повернулась вона годин через чотири, стомлена,
знервована, але сяюча. Мовчки поклала на стіл дві зелені кредитки з цифрами "500" на кожній.
— Одна піде на оплату квартири за місяць, — вигукнула весело і показала навіть кінчик язичка. — А друга — на харчування. За місяць я впораюсь із романом, і ми тоді хіба ж так заживемо.
Джо дивився на неї підозріливо.
— Тисячу доларів я роздобула в професора Карла ван Гоффа, — відповіла вона на його німе запитання.
— Що-о??? — Він відступив від неї на крок. — У того, що...
— У того. — Дженні стомлено опустилася в крісло. — Я прийшла до нього в інститут і сказала: професоре, у мене є лист, який ви колись писали моїй сестрі Дженні Стівенс. Якщо хочете його мати, дайте мені дві зелені кредитки з цифрами п’ятсот на кожній.
— У тебе що, справді був лист ван Гоффа до Дженні Стівенс?
— Був. Чому ти так дивуєшся? Дженні ж моя сестра. І ми жили разом до її заміжжя. У мене й зосталося кілька її листів від різних адресатів. У тім числі й лист від ван Гоффа. Професор не торгуючись витягнув тисячу доларів і мовчки простягнув їх мені. Треба було більше вимагати, він би дав, — торохтіла Дженні. — Стривай, а ти чого так насторожився?
У Джо й руки опустилися.
— Чому ти зі мною не порадилась? — запитав з гіркотою.
— Але торгувати листами покійної сестри — не вельми чиста справа, щоб іще й з тобою радитись.
— Ох, Дженні, Дженні, нічого ти не знаєш! — Він помовчав. — Скажи хоч, що було в тому листі?
Дженні подумала і розвела руками.
— Нічого особливого...
— Як — нічого особливого? — вигукнув він. — Чому ж тоді ван Гофф не торгуючись дав за нього тисячу?
— Не знаю, мабуть, тому, що він багатий. — І по хвилі додала: — Що для нього якась там тисяча? Крім того, він сказав, що йому дорога пам’ять про мою покійну сестру.
— Він убив твою сестру і тепер замітає сліди!
— Але в тому листі не було нічого важливого, — розгубилася Дженні і далі говорила вже не зовсім упевнено. — Звичайне залицяння дідугана, який закохався в молоду жінку. Клятви, ревнощі, обіцянки озолотити предмет свого захоплення... В кінці, правда, була приписка...
— Про що? Якого вона змісту?
— Ну... що він, тобто ван Гофф, замовив для Дженні симпатичного маленького робота, який буде старанно прислуговувати "божественній Дженні". Тільки й того. А що таке? Чому ти на мене так дивишся?
— І ти продала цей лист?
— Як бачиш.
Джо забігав по кімнаті. — Той лист — то важливий доказ проти нього.
— Але ж якби я знала, — спохмурніла Дженні.
— Якби, якби! — не втримався Джо. — Треба було порадитись зі мною. Такий лист втрачено, такий лист!
— Я думала про одне: де дістати гроші, щоб нас не викинули з вілли, доки я перероблю роман.
— Та що тепер! — Джо сів на диван, але відразу ж і схопився. — Я розшукував сліди того дарунка, ну, сліди маленького робота, якого професор подарував твоїй сестрі. То — троянський кінь... Чи то пак, коник. Коли б ти не продала йому лист, то... А втім, що тепер! Хоча... — Він підійшов до неї впритул: — Це дуже важливо. Все пригадай і скажи мені: він цікавився, чи в тебе ще є його листи до Дженні Стівенс? Тільки уважно пригадай свою розмову з ним. Дуже уважно, вагу має кожна дрібничка.
Дженні подумала.
— Цікавився. Але я сказала, що більше немає.
— Він повірив?
— Здається... здається, так. Але дуже просив мене... якщо я випадково знайду ще його листи до моєї сестри, то щоб принесла йому. Він добре заплатить. Шкода, що в мене більше немає.
— Ти говорила, що живеш зі мною?
— Ні. А яке це має значення?
Джо ходив по кімнаті, рука його тяглася до вуха, щоб посмикати себе за мочку, але її там не було, і він злився, але намагався стримуватися.
— А може, ти в розмові з ним згадувала мене? Дженні подумала і твердо відповіла:
— Ні, не згадувала.
— Він цікавився, де ти живеш?
Дженні знову подумала, але відповіла вже не так упевнено:
— Ні. Здається, ні.
— Здається чи точно?
— Точно. Не питав. Провів мене до ліфта. Такий ввічливий дідуган, все бідкався, що не може забути Дженні, що йому дорога кожна згадка про неї. Казав, що він мені надзвичайно вдячний.
— Ще б пак! Такий доказ йому повернула!
— Але я так хотіла роздобути грошей. — Вона підійшла до нього, поклала йому руки на плечі. — Я, звичайно, винна, що не порадилась із тобою, але... Але ми тепер забезпечені житлом та їжею на цілий місяць. А це — перемога. За цей час я допрацюю роман, одержу гонорар, і ми тоді зможемо полегшено зітхнути.
На Дженні неможливо було сердитись, і Джо тільки рукою махнув.
— Гаразд, не будемо про це.
І рвучко обняв її.
XX
Дженні пішла о третій дня — заплатити за житло і заразом накупити на тиждень продуктів. Була вона в доброму настрої, трохи збуджена, але рішуча, все запевняла, що роман обов’язково переробить, і все тоді буде добре. Виходячи, поцілувала Джо, пообіцявши швидко повернутися.
Але до вечора вона не повернулася.
Відчуваючи лихо, Джо вибігав на веранду (але кожен раз робив лише два кроки), виглядав, аж доки й не споночіло, і геть розхвилювався. За всіма підрахунками, Дженні мала впоратись за дві, максимум за три години, але минуло три, потім п’ять, сім годин, а вона все ще не поверталася. До одинадцятої ночі Джо так і не присів, бо ніяк не міг знайти собі місця в кімнаті, а тоді подзвонив у поліцію і розповів, які прикмети має Дженні. Черговий увімкнув комп’ютер, в електронну пам’ять якого щогодини заносилось усе, що трапилось у Місті протягом доби, і сказав сердитим голосом, певно, невдоволений, що його потурбували:
— Особу жіночої статі з такими прикметами ні серед трупів, підібраних на вулицях, ні серед затриманих не зафіксовано.
О третій ночі Джо, впавши у крісло та заспокоюючи себе тим, що Дженні зустріла на вулиці знайому, зайшла до неї і забарилась, що вранці вона неодмінно повернеться, заснув коротким і тривожним сном. Снилася йому різна чортівня, щось нереальне, бридке. Він стогнав уві сні, від когось відмахувався, щось бурмотів, а тоді нараз затих. І примарилось йому, що повернулася Дженні. З вигуком: "Де ти була?.." —він метнувся до неї — прокинувся.
Дженні не було.
Джо почекав до восьмої ранку.
Якщо Дженні заночувала у знайомої (але чому вона не попередила його по відео?), гадав він, то мусить ось-ось повернутися.
На початку дев’ятої знову подзвонив у поліцію, але в них знову ніяких даних про "особу жіночої статі з такими прикметами" не було зафіксовано.
О десятій ранку Джо зв’язався з Кримінальною службою.
Черговий відповів, що інспектор Х’юлетт Кларнес у відрядженні, але сьогодні, в другій половині дня, має повернутися.
І знову Джо вибігав на веранду, виглядав. Подумки перебирав десятки різних версій: чому і де могла затриматись Дженні?
Нічого втішного не міг придумати.
О третій минула рівно доба, як вона не повернулася. Тепер уже не лишалося ніякого сумніву, що з нею щось сталося. І про це у всьому світі знав лише він один, отже, тільки він міг порятувати Дженні. І треба було квапитись: могло трапитись що завгодно, у Місті людина могла зникнути без жодного сліду і навічно.
Треба було поспішати, і Джо зв’язався з адміністрацією в’язниці.
— Говорить в’язень номер 3542475 із зони ув’язнення. Моя дружина (так вирішив назвати Дженні, хоча офіційно вони і не реєстрували свого шлюбу) рівно добу тому вийшла з квартири і не повернулася. Я підозрюю...
— Коли дружина не повертається до свого чоловіка, то до чого тут адміністрація міської в’язниці? — перебив його насмішкуватий голос.
— Але з нею могло трапитись лихо. — Джо тіпало, як у пропасниці. — Біда! — майже закричав він у мікрофон. — Я не можу вийти із своєї квартири без спеціального дозволу, а крім мене, більше ніхто їй не допоможе. Я прошу... дозволити мені в даній ситуації вийти із зони ув’язнення, щоб...
— Номер 3542475! — продзвенів металевий голос. — Із зони ув’язнення ви вийдете через десять років.