Вона була довга з на пів сяжня, призначена до вогню. З сикавки цідилася гноївка.
— Що ви хотіли з нею робити?
— Ми хотіли жида сполокати,— каже Стефаньо, що був сміливіщий до батька.
— Та за що?
— А чому він Юзя бив?
— То ти Юзик, того ще не забув? — і Михась погрозив йому пальцем.— Мало тобі того, що він від мене набрав?
"Шляхотське завзяття! — подумав Михась,— не може обиди забути".
Жид справді послухав Михася і сидів тихо. Але люди не хотіли йти на роботу до пишневецького двора. Трохи не пропало все на ниві. Довідався про це посесор, приїхав з Самбора, висварив касієра і приняв ще одного економа христіянина Кручин-ського. Розуміється, що жниво коштувало їх до-роще.
XII.
Юзьо освоювався з своїм новим положенням. Тямив, що інакше бути не може. Хоч любенько згадував колишні щасливі часи, мусів таки робити, що батько казав.
Робота погонича була найлекша, яку міг для нього батько знайти. Були й богато тящі. Правда, не посилав його батько з робітниками полоти, бо то дуже нудна праця, і дозволив йому той час погуляти, але в сінокоси таки мусів громадити сіно, стягати копиці, возити. В тій порі прийшлося нераз ночувати під голим небом на левадах, бо сіножати були далеко від села і шкода було гаяти час на мандрівку до села і назад.
Міхаліна спротивлялася тому, тай стара тітка, що ще жила у Михасів, просила за хлопцем, але надармо.
— Та це ще дитина,— говорили вони,— таке делікатне... де воно може спати на дворі?
— Саме тому, що делікатне, буде спати на дворі! — відрубав Михась.— Який з нього буде шляхтич, колиб не екав ніколи під голим небом?
— Та то аж за каналом... Бійся Бога, йому може що злого притрапитися.
Михась всердився:
— Говорите, як діти. Там їде осьмеро людий наших, будуть ще сусіди, то вовк його не з'їсть...
Не помогло нічого і Юзьо вибрався за канал. Що днини мали їм висилати їду наймичкою. Юзьо був рад з того, бо ще не ночував в полі, а малий Стефаньо навіть завидував йому.
Вибралися під ніч. Впрягли до воза коні, наклали граблів і що потреба. Другі коні вели парубки і гайда в дорогу! Міхаліна, вихована в дворі, хотіла Юзеві дати усю постіль, та батько не дозволив на те. Ледви встромила до воза потай чоловіка малу подущину, щоби Юзя в голову сіно не гризло... Юзьо скочив на віз і поїхали.
— А накрийся добре бурнусом! 1— кликала в слід за ним Міхаліна. Жаль їй було дитини.
— Знаєш, Міхаліно, чому я його післав? — мовив відтак Михась до жінки.— Тобі відай здається, що мені так дуже про такого робітника ходить... Отже по-перше тому, щоби хлопець освоївся з тим всім; по-друге, щоби пильнував, щоб не дармували; по-третє, аби беріг нашої праці. Тудою, знаєш, їдуть люди кожнього вівтірка до Рудок на ярмарок. Як би так мої люди стали продавати сіно по оберемкові, то піде ціла фіра...
— Та воно таке делікатне! — бідкалася Міхаліна. .
— То для того хай гартується... Тої делікатности під периною не позбудеться!
Тимчасом Юзьо їхав в поле. Вже смерклося, настав чудовий вечір. На чистім небі іскрилися зорі, а на землі рай. Усюди аж пахло від цвітів та скошеного сіна. Понад Дністром розлягалися тисячі голосів дикої пташні. Та хто не знає петрівчаної ночі? По що її описувати? А хіба чоловік годен описати ту красу нашої землиці в Петрівку?
широкий суконний плащ.
В таку погідну ніч годі бути сумним і Юзьо був веселий. їхали гостинцем повздовж пишневець-кої толоки. Минули вже міст на "Струзі" на бічній річці, минули цвинтар з дрімучими вербами. Тут від рана до ночі виспівують птахи; за те в ночі мертвецька тишина. Парубки познимали побожно шапки і стали хреститися. Старий наймит Сенько, що служив у Михася вже пятнацять літ, здіймив шапку і став шепотати молитву. Йому віддав Михась сина під опіку.
— Юзуню, здійми шапку і помолися коло того місця. Ось тут — говорив Сенько, показуючи би-чиною,— твого покійного діда Стефана жовніри вбили за громаду...
— Де? де? — спитав цікаво Юзьо.
— Ось тут, де біліється, наче рів... бачиш?
— Бачу.
І Юзьо здіймив і собі кашкет тай став молитися за душу діда, котрого не знав, а чував стільки про його смерть.
— А ти Сеню те памятаєш?
— О, дуже добре памятаю... Я тоді малим хлопцем був і отам на загородах за плотом стояв. Я все добре бачив... чув, як кричали, потому показався зразу дим, відтак вогонь, а накінець почув я ви-стріл...
— Ану, розкажи мені, як то було,— питав цікаво Юзьо, пригортаючись до старого Сенька або Семйона, бо то також був шляхтич.
Сеньо наложив собі люльку, викресав вогню, закурив і став оповідати, беручи від Юзя віжки, котрі передав йому, заки з люлькою зробив лад. Оповідав довго, подрібно.
Юзьо слухав цікаво. В його хлопячій уяві перебігали всі ті картини одна за одною, як в якій чудовій панорамі. Вже вїхали на міст "на Сиготі", а Сенько не скінчив оповідання. Переїхали жидівську толоку і їхали попід греблею дністрового каналу, Сеньо став відтак оповідати, як Юзів батько настав до двора за ржонцу. Юзьо слухав, а далі здрімався. Схилив свою біляву голову на плече Сенька і держався його ціпко за руку. Віз тарахкотів по сухій дорозі серед нічної тишини. За возом чвалали парубки, ведучи по парі коней.
— Тпр-р! гов! — закликав Сеньо спиняючи коні. Юзьо прокинувся і оглянувся. В нічній пітьмі бов-
дуріли високі верби понад каналом, а далі густий ліс верболози.
Поставали і другі.
— Ану хлопці! розложити вогонь... Тут о біду не тяжко...
— О яку біду? — питає Юзьо.
— Часом вовк трафиться... Тут, в тих кущах, там о! ніколи не переводяться.
Юзеві стало лячно і він задріжав усім тілом.
— Ти боїшся, Юзуню? Не бійся! Вони людий літом не чіпають, а лошата наші лишилися дома, то нема чого боятися.
Тимчасом другі парубки здіймили з воза кілька полін дерева, що привезли з дому і здіймили віхоть соломи і стали кресати вогонь. Посипались іскри з кресила, загорілась губка, котру парубок завинув у віхоть сіна, і став роздувати та вимахувати віхтем по воздусі. Віхоть палахнув ясним полумям. Приложили ще соломи і поклали дрова. Усе те виглядало серед темної ночі дуже гарно. Юзеві стало веселіще при горючій ватрі. За той час другі парубки попутали коней і пустили на скошену недавно траву, що росла таки в очах, і поприходили до вогню. Принесли з найблищої копиці сіна і стали стелити на нічліг.
— Слухайте хлопці! треба матись на осторозі.
Будете в ночі мінятися... Насамперед, ти Іване, до півночі, а ти, Федьку, відтак до рана... Кладись, Юзу-ню, спати!
Юзьо поклався в сіно так що усім тілом звернений був до багаття. На дворі трохи похолодніло. Стала насідати густа роса, а тут так любо, так тепленько, вогонь так гарно горить і порскає іскрами по зеленій траві. Мудрі коні не відходять далеко від вогню і хрупають травицю. З далека відзивається диркач, перепелиця, а деколи заскиглить серед ночі тужливо чайка в наддністрянських болотах. По дуплавих вербах перекликуються сичі.
Сеньо поклався зараз біля Юзя з другого боку.
— Тепер ти, Юзуню, безпечний. З одного боку вогонь, з другого я. Як прийде вовк, то насамперед з'їсть мене...
— А чи вовк направду на людий кидається? — спитав Юзьо, почуваючися вже безпечніще.
— Літом ні, бо має що їсти і ходить осібняком, але зимою, особливо коли вовки ходять тічнею, не дай Боже з ними стрінутися...
— А що вовк літом їсть?
— Що? Заяці, перепелиці та куропатви з гнізд вибирає, лошатко, як де трафиться, безрогу...
— А зимою?
— Зімою богато їх ходить... А ось тут не далеко звідсілля йшов шандар в зимі з Вибулова, то як його вовки напали, то на другий день знайшли люди лиш чоботи з відгризиними ногами...
— А гвер і шабля?
— Та вжеж, що гвера й шаблі вовк не з'їв.
— А шандарм не боронився?
— Та чому ні! боронився... одного застрілив, одного проколов багнетом, двох шаблею зарубав, а таки його перемогли.
Юзьо пригорнувся блище до Сеня.
— Ану розказуй ще дещо за вовків...
Другі парубки курили люльки лежачи в мягкім сіні.
— Про це би багато розказувати,— мовив Сеньо...— От раз їде один чоловік лісом, а тут надбігає тічня. Видить бідняка, що нікуди сховатися, і гадає, най буде Божа воля! що має бути, це мене не мине. А стояла фігура при дорозі. Він клякнув перед фігурою і молився до святого Николая. А святий Николай є пан над вовками... так йому вже Бог дав. Молиться той чоловік, молиться, обіцяв наняти акафист тай молиться. Ну і прийшли вовки... було їх десять, чи скільки, хто там знає? Насамперед прийшла вовчиця, обнюхала того чоловіка, обнюхала і пішла. Так зробив кожний вовк і пішли далі. Той чоловік оглядається, а вовки вже, ого! Славаж Тобі Господи тай тобі святий отче Николаю!.. Хоче вставати, а він цілком примерз до землі і ноги йому задубіли. А як прийшов до села, то пси такий галас підняли, що страх! Пес далеко вовка зачує. І на другий день той чоловік посивів, мов молоко, так налякався.
— А моя баба розказувала,— обзивається другий парубок,— що один такий вовк був, що серед літа в день приходив у село і брав, що йому подобалося, чи свиню, чи теля, то господарі виносили йому чергою, що днини бохонець хліба, аби шкоди не робив.
— Е, то був певно вовкулака — замітив другий.
— А що то є вовкулака? — спитав Юзьо зацікавлений.
— Вовкулака, то дух святий при нас, най ся преч каже, є такий вовк, що був перше чоловіком а відтак у вовка перекинувся.
— Як так можна?
— Чому не можна? То або Бог йому за гріхи так дасть, або його хто зачарує та проклине, або таки з вовкулаків походить... його дід був вовкулаком, його отець та і він є. Такі то часом перекидуються знову в людий і так, як люди все роблять і до церкви ходять, а потому, як на нього той час зайде, то махне в ліс і не вертається кілька неділь.
— А щож він робить, як стане знов чоловіком?
— Нічого не робить... і мало говорить, сказав Максим.— Моя баба розказувала, що до нашого села такий один заходив...
— Не бреши, не бреши Максиме! — обзивається Сеньо.
— Як я брешу! Таж бігме! моя баба сама божилася, ну а старі люди правду говорять... Баба була тоді ще малою дівчиною То раз прийшов якийсь зайшлий чоловік до нашої хати, такий обдертий, гірш жебрака. Нічого не сказав, ані слова, ані добрий день... А бабина мама тоді спекла свіжий хліб і поклала на лаві, знаєте... А той чоловік прийшов тай нічого не кажучи зачинає здирати шкірки з того хліба.