Ой, не буде!
— Отже, ждати приступу?
— Так, готуватися до відсічі. Цей вивідач зблизька роздивився наше городище і вже досі про все, що побачив, розповідає своєму тисячникові або сотникові. Може, навіть зараз мунгали підуть на приступ.
Однак на приступ татари не пішли, а, залишивши перед городищем та навколо нього сторожу, відступили на кілька гін у поле і там стали кошем. Коней пустили на луг пастися, а самі розіклали вогнища, підвісили над ними великі закіптюжені казани і заходилися варити м'ясну юшку. Солодкавий запах конини швидко заполонив усю округу.
Після обіду ординці рушили до лісу, і звідти незабаром донеслося глухе постукування сокир. Це ж повторилося і наступного дня.
В городищі наростала тривога. Ворог щось затіває. Але що?
На третій день все вияснилося. Після сніданку з лісу виринули сотні воїнів, що, зігнувшись, несли на собі величезні в'язанки хмизу, якісь незграбні козли, важкі дубові колоди, оковані з одного кінця залізними гостряками, високі драбини, перевіси для метання каміння та великі самостріли — і попростували прямо до воріт Княжої Гори.
Захисники фортеці мовчки стояли на валу. Найбільш нетерплячі наклали стріли на луки — чекали, коли нападники наблизяться ка достатню відстань. Воєвода Всеслав нагнув буйволячу голову, з-під кострубатої брови пронизливим поглядом єдиного ока зирив на поле, запруджене чужинцями, стримував гарячих:
— Не поспішайте, хлопці! Бережіть стріли! Щоб жодна не пропала задарма! Та одягайте броню — у кого яка є! Зараз почнеться! — І натягнув на чорну чуприну гостроверхого шолома.
Його нова кольчуга, виблискуючи проти сонця, туго облягала дебелі плечі, широкий ремінний пояс обвис під вагою важкого меча, а лук і стріли лежали тут же, поряд, ждучи свого часу.
На відстані перестрілу монголи зупинилися. В передню лаву стали ті, хто ніс в'язанки хмизу, — виставили їх перед собою, утворивши невразливу для стріл стіну, і поволі рушили знову. Зразу за ними йшли лучники, пострілюючи з-за такого незвичайного прикриття. Інші залишалися стояти на місці
Підійшовши до рову, якраз насупроти воріт, нападники жбурнули в нього свої в'язанки, заповнивши його майже наполовину, і відразу повернули назад, підставивши захисникам городища свої незахищені спини [65]. Ось тут і наздогнала багатьох із них зла доля — співуча орусутська стріла. Тоді їх — поранених чи вбитих — швидко підхоплювали попід руки їхні удачливіші співплемінники і бігцем відтягували в безпечне місце.
За першою хвилею ринула до городища друга, потім третя. А коли рів було заповнено вщерть, наперед посунули штурмові загони воїнів-аратів, які, прикриваючись великими хворостяними щитами, несли на собі пороки, перевіси та самостріли. Одягнуті в нагрудні шкіряні панцири та шкіряні шапки-шоломи, що мали захищати їх від орусутських стріл, вони теж часто не уникали злої долі і падали, поранені чи вбиті, на холодну осінню землю, і тепер їх просто відтягували вбік, щоб не заважали, і залишали там напризволяще. На їхнє місце негайно ставали нові воїни.
— Стріляйте їх, хлопці! Стріляйте! — кричав з над-брамної вежі воєвода Всеслав, посилаючи вниз стрілу за стрілою. — Не дозволяйте їм висунути носа з-під прикриття!
Але татари були досвідчені воїни, видно, не в одному бою побували, не одне городище брали приступом, — вони в зручних місцях швидко поставили перевіси та самостріли, і з них відразу на Княжу Гору полетіли важкі камені та горщики, начинені горючим китатським порохом. В городищі спалахнули пожежі. Каміння, що перелітало через вал і падало на голови жінкам та дітям, сіяло страх серед людей. Дехто з воїнів кинувся рятувати своїх. Скориставшись цим замішанням, татари підтягнули до воріт три пороки, миттю підвісили на цепах важкі дубові "барани", обковані з товщого боку залізом, і, розгойдавши їх, ударили в дерев'яну браму та в земляний вал. Брама застогнала, затріщала, вал здркггіувся і почав осипатися.
— Кху, кху! — заквоктали під щитами нападники і вдарили ще сильніше.
— Давайте казани! Ошпарте песиголовців! — гукнув воєвода. — Бо наші стріли їх не беруть!
На забороло принесли кілька чорних від сажі казанів — линули вниз окропом. Ошпарені дико закричали і, вискочивши з-під своїх хворостяних щитів, що захищали їх від стріл, та не змогли захистити від окропу, кинулися тікати в поле. їм навздогін свиснули з валу стріли і враз поклали кількох. Інші припустили ще дужче.
— Га-га-га! — зареготали на валу. — Припекло?
Добриня суворо обірвав сміхунів.
— Не радійте передчасно! Вони не забаряться повернутися!
Татари справді не забарилися. До покинутих пороків підступили нові загони. Свої щити вони понакривали сирими кінськими шкурами — і тепер ніякий окріп їм був не страшний.
І знову загупали важкі тарани, знову на Княжу Гору полетіло каміння, а горщики з палаючими ґнотами падали на сухі очеретяні дахи, там з гуркотом лопалися і підпалювали їх.
Тим часом зі всіх боків, де тільки можна було підійти до городища, навіть від Дніпра та Росі, поволі наближалися мовчазні ворожі загони на чолі з десятниками. Кожен десяток ніс довгу штурмову драбину.
На валах запанувала тиша.
— От і починається справжнє діло! — сказав Добриня. — Здається, вони задумали прикінчити нас одним ударом!
Всеслав повернув у поле своє єдине око.
— Схоже на це! Сміливо йдуть! Але ж ми теж, хлопці, не ликом шиті! Будемо триматися! Головне — не дати їм здертися на валі Ідіть на свої місця і — з Богом!..
5
Добриня залишився біля воріт. Вибравши з купи дерев'яних вил-дворіжок найдебеліші, поставив їх біля себе і виглянув із-за потемнілого від часу заборола в поле. Татари сунули до городища. Вже добре видно їхні жовто-бронзові худі обличчя, жилаві руки, що обвисли під вагою драбин, блискучі шкіряні шапки-шоломи на круглих головах. Позаду кожного десятка йшов десятник з міцною довгою жердиною, призначеною для того, щоб підняти драбину на вал. Він криком понукав своїх воїнів іти швидше:
— Гурракх! Гурракх!
Добриня прикинув відстань і взяв лука. Вибрав стрілу, подивився, чи рівна, і прицілився. Тятива бренькнула голосно, мов струна, і тонка білопера стріла, лунко просвистівши в холодному осінньому повітрі, вп'ялася в горло десятникові. Той змахнув руками, випустив жердину і впав навзнак без єдиного скрику.
Влучний постріл Добрині став сигналом: з Княжої Гори посипався град стріл. Татари закрилися щитами і прискорили ходу, але все ж то тут, то там хтось із них падав під ноги своїм співплемінникам.
Тоді із глибини монгольського війська, що кількома лавами йшло услід за своїми штурмовими загонами, почувся чийсь різкий владний окрик:
— Лучники — вперед!
Сотні воїнів другої лави враз побігли вперед, підняли луки — і хмара стріл затьмила небо. Тепер уже на валу хтось упав, хтось закричав від болю.
— Обережно! Не висовуйте носа без потреби! — гукнув воєвода в один бік, а потім у другий — до синів, до своїх родичів та співплемінників.
І тут же сам скрикнув голосно:
— Ой лихо!
Добриня кинувся до нього. На батьків скрик прибігли сини.
Воєвода схопився рукою за своє єдине око, і у нього з-під пальців по щоці зазміїлася кривава стрічка.
— Батьку! Ти поранений?
Воєвода відняв руку від лиця — і всі, хто був поблизу, вжахнулися: замість ока у старого зяяла рана. Стріла пішла поковзом — вусиком вістря чи оперенням зачепила по ньому і вирвала з орбіти.
— Я нічого не бачу! — гукнув він. — Боже! Я нічого не бачу! Я осліп! Як же я воюватиму?!
Йому ніхто не відповів. Усі з жахом дивилися на червону вирву, з якої поволі стікала кров, змішана з сукровицею.
Сини шматиною м'якого відбіленого полотна перев'язали старого.
— Батьку, ходімо додому! Там тобі буде спокійніше! Ляжеш...
Та воєвода заперечно похитав головою.
— Нікуди я звідси не піду! Хочу тут померти як воїн!
— Але ж ти нічого не бачиш! Як керуватимеш боєм незрячий?
— А я тепер і не керуватиму... Куди вже мені? Вважайте, що відвоювався...
— Хто ж буде воєводою?
— Всі ви — по черзі. Спочатку Іванцьо. Загине або зазнає поранення Іванцьо — воєводою стане Петрусь, потім. Дмитрик і Грицько. А всіх вас не стане, тоді хтось знайдеться... Та про це не думайте! Головне зараз — ворога відбити!
Іванцьо торкнув батька за плече.
— Якщо ти мене призначив воєводою, то й сам повинен слухатись. А моя воля така: йди вниз, до хати! Ти незрячий, тяжко поранений! Тільки заважатимеш нам тут!
Воєвода розсердився, тупнув ногою.
— І знову за рибу гроші! І що я робитиму в хаті? Лежатиму, як немічна баба?
— А тут тебе влучить перша ж стріла! Загинеш!
— Так, може ж, я того й хочу, Іванцю! Як ви всі не розумієте цього? І досить теревенити! Не гайтеся — йдіть на свої місця, бо зараз тут нам стане жаркої
Останні слова воєводи змусили всіх протверезіти і глянути через забороло вниз. Татари вже впритул наблизилися до валу і зводили вгору штурмові драбини. Стрілянина посилилася — з татарського боку.
Іванцьо вилаявся:
— Прокляття! Нам справді зараз стане жарко! До бою, браття! До бою! Не пустимо ворога на вал!
Всі кинулися до своїх місць.
Добриня схопив дворіжки, підчепив ними верхній щабель драбини і зі всієї сили уперся, щоб підважити її.
— Браття, допоможіть мені!
Йому на допомогу кинулося кілька молодиків, штовхнули драбину так, що вона спочатку сковзнула по валу вбік, до воріт, а потім з грюкотом упала на пороки, що враз перестали гупати.
Це була невеличка перемога, але молоді воїни щиро зраділи, дивлячись, як вовтузяться нападники, намагаючись підняти драбину знову.
Та радість була недовгою: в багатьох місцях татарам пощастило здертися на вал і зав'язати рукопашний бій. Добриня перший оцінив небезпеку, що нависла над городищем. Він видобув меча і, пориваючи за собою всіх, хто був поряд, кинувся на допомогу Іванцю, що ледве стримував зі своїми людьми шалений натиск татар.
— Браття, за мною!
Тут було по-справжньому жарко. Нападаючі лізли вгору, мов сарана, і вже тіснили русичів до внутрішнього заборола. Блискали криві татарські шаблі і прямі двосічні мечі захисників Княжої Гори. Зовсім перестали співати пісню смерті тонкі стріли степовиків. Але кров лилася, як водиця, і падали, падали вбиті та поранені з обох боків, загромаджуючи вузький прохід, де й без того було тісно.
Кілька десятків воїнів, приведених Добринею, стримали натиск татар і відкинули їх назад, до зовнішнього заборола.