А тут па ближній околії боролища, пай і нехотя, все ж упокорено влягплася тиша і брало гору інше царство — Білобога та його доброзичливої допі Лади. Це вони, боги Добра і Злагоди встигли осінити князів своєю миротворною тінню й нагадати їм, що перебувають па непідвладній Чорттобожим діянням поляні, що тут вільно забути про повинність — бути У вирі кривавиці, як вільно й пригадати, що один є сином своєму вітцеві, а другий — вітцем синові. А вже як пригадали, не забарились дати волю щедротам, що ними винагородила їх ще в день зачатія Лада, що па пих пе скупився впродовж усього життя їхнього Білобог. Обіймались 'розчулено й розточали жалі па безліття, котрому дозволено було розлучити їх; воздавали хвалу благословенній у божих діяннях миті, котра звела докупи, і знову обіймалися.
— Боги світлі та боги ясні! — перший опам'ятався й подав голос князь Волот. — Стільки літ не бачитись. Як же ти іни^иі там, сину мій, у чужіші? Чому іменуєш так себе і люд свій — втікичі?
— Про се потім, отче, як зійдемося по січі. Кажи, куди і супроти кого вести їх, моїх втікичів?
Волот не зводив із нього замилуваних очей. Он який муж і який князь виріс із побореного свого часу неміччю Богданка.
— Там і без нас упораються вже. А втім, скільки маєш нри собі мужів, князю втікичів?
— Три тисячі.
— Ов!
— А ще князі Острозор та Зборко ведуть своїх. У них набагато більше воїв, ніж у мене, тому й запізнюються.
— Тоді оце і е вона, наша переята в обрів змога. Бери дві тисячі й скачи туди — показав ошуюю, — до воєводи Власта. Решту комонників твоїх поведу я. Такою силою, гадаю, не лише на цім боролищі здолаємо обрів, а й па майбутнє закаляемо їм ходити в нашу землю.
XXV
Таким Баяна, далебі, й не бачили ще. Сидів па звичнім для привідці місці в наметі темний і грізний, мовби обтяжена перунами хмара. І очі примружив так, ніби цілився на когось, і голову вбирав та й вбирав у плечі. Ось-ось, здавалося, відштовхнеться й кинеться на першого-ліпшого з радних, а кинувшись, вчепиться руками в горло і не випустить уже, доки не побачить виваленого в знемозі язика. Хай береже Небо від такого гніву. Було б ліпше не належати до його радних і не бути тут цієї нещасливої миті. А так, то було б найліпше.
— Турми, що ходили сьогодні на антів, тут? — почули нарешті його голос.
— Тут, Ясноликий.
— Тер хани, що були привідцями в тих турмах, також тут?
— Окрім тих, достойний повелителю, котрі упали смертю хоробрих.
— Хоробрих у мене немає! — гримнув дужим, тим, що гне до землі, голосом. — Хоробрі вмирають на путі до слави, а ііе такої, як ця, ганьби.
Підвівся, рвійний, і повелів тим, кого це стосувалося:
— Коня мені!
Конюхи не барилися, та й каган не зволікав. Вихопився па високого, певгамовпото, як і сам, огира й постав перед турмаміт псупокорепо ллопамірепии, ще лтотіттпій ніж там, у наметі, lie зупинявся надовго. Здибив свого Білогривка перед одною з турм — і подався далі, здибив перед другою — і знову подався. Схоже, ніби вишукував когось і, не знаходячи, пасіював.
— Ви не достойні носити ім'я предків своїх, — вгомонив нарешті огира й став там, звідки усім був би видимий, всіма почутий. — Зганьбили те ім'я, а відтак себе, роди свої, і за законами племені заслуговуєте найвищої кари — вигнання. Та буду милостивий. Знаю-бо: не всі стенулися й оступились перед антами, побігли з боролища. В ратнім подвигу, як і в ратній ганьбі, е привідці. Вкажіть мені на них — і я звільню всіх інших від ганебного імені відступників і страхопудів, поверну кожному, хто очиститься, право називатися витязем і аваром.
Турми німували, і доволі довго. Каган почав уже хмуритись, вбирати голову в плечі, ось-ось, здавалося, втратить терпець і заволає: "Геть з очей моїх!" Та тієї миті десь там, у глибині, зачулися спершу обурені голоси, далі — гомін, ще далі — суперечка-нарікання, ба справжня ворохобня.
Баян відчув себе вдоволеним і не поспішав втручатися. Коли так, він може бути й терпеливим, тим паче, що великого терпіння, здається, не треба: турми клекочуть уже гнівом, викидають та й викидають із лав своїх тих, що завинили.
— Скарай їх, Ясноликий! — вимагали. — Це ті, що побігли з боролища. Це їхній страх став ганьбою для всіх.
Ті, кого виштовхували, уперто не піддавалися, силились повернутися назад й сховатися у юрмиську людському. Та марні були вони, їхні зусилля. Хто сховає, стане на поміч, коли в кожного серце усе ще відсиджується в п'ятах, а думка поспішає втішитись і оглядається тішачись: чи то ж правда, що всіх інших залишать у супокої, що цими жертвами й відкупляться від біди?
Усіх їх, кого зреклися турми, було не так уже й мало, одначе не так і багато, щоб вагатися. Тож коли Баян обернувся до радних і запитав, яким буде присуд: хай страхопуди й відступники беруть роди свої та йдуть із ними, куди бачать, чи радні мають намір покарати їх в інший спосіб, — ті по вагалися вже і не німували, як досі.
— Пощо карати роди? — сказали. — Чи роди винні, що ці страхопуди ввели їх у сором і ганьбу? Будь справедливій, о достойний із достойних, скарай липі відступників, і скарай найлютішою карою — смертю.
— А так, скарай лиш тих, що завинили! — вимагали й турми.
По один і по другий бік від Баянового намету і на деякій відсталі від нього стояли підвладні липі волі кагана комонники. Стояли й пильно стежили за повелителем своїм, а зачувши присуд радних, підібрали поводи, відв'язали приторочені до сідел аркани. І не даремно. Каган обернувся до одних, обернувся до других і повелів виконувати волю більшості. Комонники рвонули з копита і, підохочуючи себе дикими посвистами, криками вдоволення чи торжества, бурею налетіли на приречених, вправно зашторгнули на їхніх шиях аркани й потягли, висвистуючи та торжествуючи, у степ.
Усе те сталося на диво швидко. Коли карателі зникли, & перед турмами вляглася тиша, не кожен повірив, що вирок викопано вже, і занімів, очікуючи гіршого.
— Слава Баяну! — знайшовся котрийсь із передніх і розрядив гнітючу німотність вітанням. — Слава непереможному каганові аварів!
— Слава!!! Слава!!!
Комонники зняли до неба мечі і тим присягалися Небом у довічній вірності своєму каганові, кричали, ширячі темні роти, здравицю — і тим теж засвідчували: вони з каганом і ладні на все заради кагана. Хай скаже, на кого йти — і підуть, хай повелить умерти — і вмруть, не посоромивши імені свого, родів своїх, тим паче імені повелителя.
— Слава й хвала тобі, мудрий привідцю! Слава й хвала! — горланили, а надто найближчі — терхани.
І Баян сприйняв їхню хвалу як належне, поцінував щирість, з якою виголошувалась вона, а вже потім і сам розщедрився.
— Авари! — підняв над головою меча, вимагаючи тиші. — Коли вже ми зійшлися купно, та порозумілися, та стали знову такими, як були — вірні собі і певні себе, одкрию серце вам, витязі мої, і тим одкриюсь весь, як є. Не затим вів вас на антів, аби ви настрахали їх силою нашою, заволоділи всією, що є там, живністю і утвердились в Аптії, яко нові володарі землі. Оманлива вона, тота земля, не така вже й медоносна, як про неї оповідають ті, хто бачив її всього лиш одпим оком. Інші помисли володіли мною, коли йшов на антів, отож і путь уготував вам іншу. Доки ви стиналися з ними, сли мої побували в імператора візантійського й повернулися від нього з щасливої для лсіх пас ясию: імперія дві: нам з;а Дунаем ліпші, ніж у аитіл, оглілні дозвіл исслшівся них зилілях.
І знову гриміли околії від здравиць, що їх виголошували аварські турми своєму привідці — Баянові. Тож і Баян змушений був удруге піднести меча, благаючи, аби вислухали його до кінця.
— Я не все сказав вам, витязі мої. Імператор не просто запрошує пас оселитися по той бік Дунаю, на плодоносних землях Скіфії та Мізії, він ставить нас між собою і антами и воліє, аби були другою Довгою стіною між імперією та слов'янами. За се, — Баян перевів дух, а поки переводив, ще раз окинув зором турми... — За се імператор Візантії бере на себе повинність іілатпти нам щоліта по вісімдесят тисяч золотих римських солід.
Авари торжествували. Тепер уже не лише мочі підносили над собою, злітали до пеба волохаті шапки, гриміло тисячоголосе "згода", "слава", "хвала", і так дужо, що навіть крнцово непохитний перед воями Баян подобрішав серцем і виказав щось на зразок розчуленості.
— Тож і велю! — каган знову підніс меча й закликав до тиші. — Тож і велю вам, сородичі мої й содруги: вшануйте пам'ять тих, хто поліг на цій землі і заслуговує шани, та й гостріть мечі, набирайтеся спаги і сили, аби поквитатися з аптами за потятих. Підемо звідси не раніш, як поквитаємося та лишимо належну пам'ять по собі. Землю ж, Що відторгнули ви у антів, не полишимо аптам. Чули, не полишимо! Передамо її соузникам нашим у намірах соузних — кутригурам. Хай обживаються тут та будуть нашою твердю на землі Антській. Настануть ліпші часи, ми ще повернемося сюди і запитаємо в антів: як смілії противитися нам, аварам?
XXVI
Так і мислив собі Баян чи щось примусило його одміінітії виколисані раніш помисли, локвитання з антами тривало до самої зими, стало брем'ям для антів і ііа всю зиму. Пап і не було великих січ із обрами, та були спроби нав'язати січу, проникнути в глибини Тивирської та Улицької землі й пограбувати людність. А те змушувало тримати па обводах чи поблизу обводів не лише тиверців та уличів, а іі дулібів і купно з ними росичів та втікичів. Ліпше на передлітті, і то коли почала спадати в Дунаї вода, принесли звідтам жадані вісті: обрії лаштуються до поропрагіи.
Усі полигшено зітхнули, а князьь Волот і поготів. Ратні тривогі, туринти про зимівлю в Тиверській землі неимолирно великої сили комонних лягли передусім па нього. А то нелегке брем'я. Опорожпілн геть усі княжі житниці та скотниці, спорожніли й людсьі;. Бо сутужію було з живністю для воїв, а іде сутужніш із оброком для комоней. Змушений був забирати все, що було в поселян, посилати валки залубнів у сусідці землі. На лихо и князь Добрит занеміг. Взимку лиш скаржився на задуху та болі в серці, а з настанням тепла і зовсім зліг. Було б знаття, що неміч так надійно обсяде його, ще по великому снігу відвіз би до Волипа в залубнях. Нині про то й помишляти годі. Он скількох лічців та баянів привозив до князя Дулібського, а жоден не поставив його на ноги.