накше, а молоде подружжя ганяло по морю коли хотіло і як хотіло. Бо обоє вподобали ті плавання-лети, обом було чим тішитися в тих плаваннях. Воля усім до смаку, а відчуття безмежного простору-волі — тим паче. А ще ж були зваби морських глибин і морського дна, були й відвідини сусідніх і несусідніх пристанищ у чужих землях. Ходили, задивлялися на мир людський і дивувалися поконам у тому мирі, захоплювались його розмаїттям. Згодом навчилися й торгувати: збували добуті в морі корали, перлини, брали за них те, що приглянулося чи видавалось потрібним у своїм теремі.
Так об'явилася в них челядь, об'явилися гуслі, арфи, а з ними й люди, що чарували грою на гуслях та арфах, потішали піснями чи вміли вести чарівний танок.
Царівна вподобала все те і не помітила, як втратила смак до заморських мандрів, а разом з тим і бажання бути з мужем та з мужем. Обсадила себе доброликими жонами, завела серед них приятельок, те й робила, що приміряла вбрання, — те, що пошили їй, і те, що тільки збиралися шити, не перечила, коли укладали по-своєму коси, мили в купелі й вели до зали, де влаштовувались вечірні чи святкові ігрища.
Яровит частіше та й частіше почав залишатися сам; коли — на часину, коли — на весь день. Любава, як і раніш, була ласкава й говірлива з ним, можливо, ще говірливіша, ніж досі. Бо таки мала що казати по цілоденній розлуці і таки неабияк захоплена була тим, що казала. Аж поки не домоглася свого — почала водити на святкові та вечірні ігрища. Саджала коло себе й щільно тулилася до свого мужа, була така ж мила та люба йому, як і раніш. І те, що бачив, було любе та миле. Однак до пори до часу. Відчув по якомусь часі: почало набридати. Вночі, чуючи Любавині розповіді-захоплення, порівняння цих, земних, ігрищ з тими, що бачила й знала на дні моря, лише відмовчувався, а вдень брав змайстрованого на дозвіллі лука, набивав тулу стрілами і йшов у ліс чи до підгір'я на лови.
Не було такого дня, щоб повертався з порожніми руками. Або косулю приносив з підгір'я, або тетерука з лісу. А спокою для свого серця не міг зловити. Щось його мучило в палаці й поза палацом, чогось не вистачало, і те "щось" чим далі, то відчутніше почало розчаровувати його і в ловах. Тоді сідав у лісі чи на підгір'ї і думав, а думаючи, нерідко засинав.
Приснилось якось (і таки там, у лісі): постав перед ним отой, полишений у Живи кінь і збуджено забив копитом.
"Чого тобі?" — запитав Яровит, як завжди питав, коли кінь непокоївся.
"Мені нічого, — відповів Буланий. — Мені тільки сумно без тебе. З Живою біда".
"Як то — біда? Що сталося?"
"Слаба вона, мліє-зітліває без тебе".
"Без мене?" — запитав спантеличено й лупнув очима.
Довго сидів ще під деревом і не знав, як розуміти бачене. Сон то був чи з'ява? Ніби ж сон, а таке відчуття, мовби стоїть хтось і жде, що скаже він, Яровит, на повідане.
Зітліває без нього... А чом би й не так? Он скільки часу минуло, як посіяв у серці надію, розпалив багаття великих жадань, а що приніс їй? Розлуку й сум, невтішну сподіванку й страждання. А запевняв же, казав — лише через біду не повернувся до своєї Живи, не взяв із нею злюб. Та хай жде і вірить: він повернеться. Коли й земля стане дибом, небо візьметься вогнем, все одно повернеться і стане їй мужем.
Не пішов того вечора на ігрища, а наступного дня — на лови. Любава помітила його смуток-зажуру і сполошилася.
"Чого тобі? Що з тобою?"
"Сумно, Любаво"..
"Були удвох, не сумував, тепер, коли багато нас, сумуєш?"
"Тепер сумую і ось що скажу тобі, царівно: я маю від їхати вже".
"Куди? Чого?"
"Земля батьків кличе. І дівчина, якій обіцявся".
"А я? Ти ж взяв зі мною злюб".
"Узяв, та не обіцявся".
Знітилась Любава, а далі й геть розплакалася. Схилила на руки голову, затулила долонями лице й плакала по-жіночому ревно, по-людському жалісно.
"Казав: я люба тобі. Тепер ні вже?"
"Час любощів минув, царівно. Настав час повинностей. А повинність кличе мене у рідну землю".
Підвела голову й глянула допитливо.
"Що ж маю робити тут сама? Нічому не рада буду, все стане огидним без тебе".
"Може, повернешся до родаків своїх, у море?"
"Не зможу я жити тепер у воді".
"Як то не зможеш? А там, у агарянів, казала..."
"Бо тоді могла ще скупатися в молоці вілиних кобилиць та й повернутися.. Тому й казала так. Тепер інше кажу: я понесла від тебе дитя, а воно твоє дитя, земного мужа, і не зможе жити в морі".
Щось озвалося в ньому болісне і втішне. Одначе більше болісне було, аніж втішне, бо обхопив руками голову й питав-допитувався сам у себе: "Як же піду тепер від неї? Чи можу піти після всього, що сталося?"
"Лишайся, — поспішила присісти перед ним Любава й заглянути, як колись заглядала, у вічі — так глибоко й так жалісно, серця діставала. — У тебе й тут, як бачиш, є вже повинність".
І мучився, і карався, і заспокоював свою добролику царівну, аби не побивалася так. А проте не тоді, то перегодом десь сказав їй:
"Мушу, Любаво".
"Може, хоч іноді навідуватимешся до нас?" — подала сама собі надію.
"Іноді — може"..
І, щоб відірвати її якось від серця, обернувся круто, сів у лодію й підняв усі, що були на ній, вітрила...
— Ну, а далі ж як було? — не вдовольнився тим, що повідала бабуся, Богданко.
— Так і було, як мало бути. Добувся Яровит до своєї землі, взяв із Живою злюб. Таке весілля справляли, подейкують люди, усі гори дзвеніли.
— А царівна?
— А царівна народила сина та тим і втішилася. Син, мов дві краплини води, був схожий на вітця, і теж, як і батько, став князем у своїй землі. До моря тільки більше лежало його серце, аніж до суходолу. Через те й прославився у людях як багатий морський гість і великий мореходець.
XVIII
За гожої години раннього передліття Миловида була вже у Нижній Мізії і міряла ту саму путь, що й колись. Ото тільки й одміни, що правилася не з Маркіанополя в Одес, а з Одесу в Маркіанополь. І певна була: плавання її позаду вже, і не зовсім вірила, що таки позаду. Бо коли ходила берегом Дніпра та шукала лодію з чужкраю, всякого наслухалася про заморських мореходів: і підступні вони, і завезти можуть туди, звідки не втрапити вже ані до Мізії, ані до Тивері. А ті мореходи взяли, що належить, і сказали: "Віра та спокій, дівчино, післязавтра будеш у пристанищі Одес". Сказали й доправили. Чи такі добрі є, чи тому, що обманула їх, видала себе за викрадену тиверськими татями, навіть жаліли в путі, берегли від бурі, що розгулялася.
Присяйбіг, коли усі такі, піде Божейковими слідочками в землі ромейські і розшукає свого Божейка. Таки зважиться і піде!
Обернулася, глянула в той бік, де клопоталися її мореходи, й відчула малість свою, а ще сором за себе: таким людям і назвалася полонянкою, сказала неправду.
Аби виправдатися бодай чимось, пообіцяла, ба заприсяглася сама собі: далі казатиме всім правду і тільки правду. У світі є жорстокі і безпутні люди, то так, а все ж світ не такий жорстокий і безпутний, як про нього думають.
Старий Борич сидів, як завжди сидить, коли буває вдома, у своїй підкліті й латав-заварював чужі казани. Не сподівався, ясна річ, бачити Миловиду в себе. Коли ж постала перед ним і сказала, вклоняючись: "Добридень, господарю красний", — видивився й закляк зі своїм ремеслом у руках.
— Ти?! — не спитав — простогнав лякаючись. — Мені привиджується чи це справді ти, Миловидо?
— Я, дідусю.
Підвівся, засуєтивсь, як міг суєтитися в свої літа, провів і посадив супроти себе.
— Як же це, дівчинко? Гадав, ти давно дома вже, тішиш своїм поверненням із неволі маму, тата, а ти тутки. Що сталося, Миловидко, і як сталося?
Оповіла все і не приховала в тій оповіді найголовнішого: їй немає й не буде життя на землі, коли не відшукає та не звільнить Божейка. Затим і прийшла до ромеїв, затим стоїть і перед ним, Боричем. Соліди, якесь там золото має на пошуки та викуп, а в усьому іншому покладається на поміч мандрівного ливарника Борича, котрому вільно іти, куди хоче, й бути там, де захоче. Та Борич не поспішав хвалити її за ті милі його серцю наміри, як не поспішав і зголошуватися. Сидів, дивився на порятовану свого часу з неволі дівчину прибитими смутком очима і мовчав. "Як же я піду з тобою, гожа дитино? — казали його очі. — Чи ти не бачиш, який я літній? Чи не відаєш, що та далека й тривала путь не для моїх ніг? А й те ще знай: маю таємне доручення від князя — наглядати за ромеями і поспішити з речницею про їхні лихі наміри, коли знову захочуть вдатися до татьби. Зараз щось схоже на те. Як можу відлучитися на все літо, а може, й більше, коли тут збирають маніпули й гуртують у когорти, а когорти — в легіони? То ж зрада буде, Миловидко, і страшна зрада. Ліпше було б не зголошуватися, аніж сказати: "Попереджу", — і не попередити".
І журився її журбою, і дошукувавсь, що і як вдіяти, а дошукатися не міг.
— Я пособлю тобі, дівчино, аякже, — почав з обіцянки. — Проте почнемо не з мандрів по Візантії. Найперше маємо знати, куди повезли тих нещасних, де і кому збули.
— Гадаю, в пристанищі Одес знають те.
— В Маркіанополі теж знають і, може, ліпше, ніж у пристанищі Одес. Отож пошуки почнемо звідси, а там і до Одесу дістанемося, аби певними бути, що не на ложній путі.
Борич відклав свою роботу, вивів з підкліті й посадив гостю за стіл, дав їсти. А поки їла, сидів і думав, до кого йому вдатися, у кого шукати її, правди про полонених. Певно, нічого втішного не вишукав, думаючи, бо не ожвавився, як раніш бувало. Порадив Миловидці лягти та спочити після многотрудної путі, всіляких тривог на тотих путях та й подався з двору.
Минув день — Борич повернувся з преторію ні з чим, минув другий — знову ні з чим. А третього дня і зовсім зайшов на подвір'я підупалий духом.
— Щось погане вивідали, дідусю?
Виміряв її невеселим оком і тоді вже сказав:
— Знаю, ти ждеш від мене лишень гарного та приємного. А те й не береш на карб, що приїхала шукати приємності серед людоловів. Тож слухай, дитя людське, що казатиму, не тіш себе удачами, надто швидкими та приємними. Ходіння по муках тільки почалося. Не до Ієрони і не до Авідоса повіз Хільбудій твого Божейка і всіх, хто з ним. Чи то не хотів платити мито за продаж рабів, чи боявся, що в сих работорговельних гаванях спіймається на татьбі, — погнав набиті взятими ґвалтом тиверцями лодії аж до Іллірика.
— Аби тільки знати, де, — не маліла духом, навпаки,ожвавилася Миловида. — Дідусю