Вальчине прізвище. Малиновська. Точно.
— Дзвони, — шепоче Ява.
— Та дзвони, — шепочу я, невідомо чого відчуваючи холодок у животі.
— Та подзвони. Ну, ти ж вищий, тобі зручніше, — хитрує Ява.
— Ні, вона тобі адресу залишала, ти й дзвони, — не здаюся я.
— Ану тебе, — зі злістю шепоче Ява і, рішуче зітхнувши, натискає на кнопку. За дверима голосно деренчить дзвоник.
Ява відскакує від дверей і ховається за мою спину. Дуже мені треба! Я відскакую вбік і хочу випхнути наперед Яву.
І тут сталося щось неймовірне. З-за виступу стіни з темряви, як мара, виринула чиясь величезна постать і здоровенницькою рукою схопила Яву за вухо. Тієї ж миті хрипкий голос загримів, аж луна підстрибом покотилася вниз по сходах:
— Піймалися! Піймалися нарешті!
Не кажучи вже про Яву, якого тримали за вухо, я теж від несподіванки прикипів до місця і не міг ворухнутися. А дядько гримів на весь під'їзд.
— То ось хто тут хуліганить! Ось хто це дзвонить і тікає!.. А бідна бабуся повинна бить свої старі ноги, даремно ходячи відчиняти! От ми зараз з вами поговоримо!
І в цю мить з-за дверей почувся дзвінкий Вальчин голос:
— Хто там?
Ой-йо-йой! Я панічно глянув на Яву. Він зібрав усі свої сили, одчайдушно шарпнувся і... Навіть якби йому довелося залишити своє вухо у дядьковій руці, він все одно вирвався б. Та що вухо! Тієї миті Ява ладен був оддати півголови, навіть півтіла, аби лиш вирватися, втекти з тим, що залишиться, подалі від Вальчиних очей.
Ви ж самі подумайте: після довгої розлуки в першу хвилину побачення, якого ви так чекали, ваша Валечка бачить як (о світе ясний!) якесь здоровуще мурмило держить вас за вухо, мов цуценя. І ви, схиливши голову, жалюгідно висите на своєму вусі, майже не торкаючись землі. Ви, який мріяли про урочисту й хвилюючу мить, коли відчиняться двері і вона стане на порозі, і здригнуться від радісного подиву пухнасті вії, і засяють очі, і запашать рум'янцем щоки. І вона скаже: "Ой!" — а потім: "Ах!" — а далі: "Привіт, привіт! Це ти? Яка я рада!" І все буде так прекрасно...
Аж замість цього... О люди добрі!
Наче вистрелені з гармати, ми прогуркотіли сходами донизу, вискочили у двір, потім на вулицю і цілий квартал бігли щодуху не оглядаючись. Лише коли переконалися, що за нами ніхто не женеться, одсапуючись, пішли.
Ми йшли, не розбираючи дороги, йшли і мовчали.
З очей Явиних бігли сльози. Він кривився й одвертав од мене обличчя. Та я все розумів. Ява ніколи не плакав! То просто механічно. Просто вухо якимось чином зв'язане з тим органом, що виробляє сльози. І якщо дуже покрутити вухо, то сльози течуть самі собою. І це зовсім не означає, що людина плаче.
Вухо Явине напухло, збільшилося вдвоє і горіло маково. З таким вухом вдруге пробиватися на побачення годі було й думати.
Ми добре розуміли, що сталося. Сталося жахливе непорозуміння. В тому домі якийсь шалапут розважався тим, що дзвонив у квартири й тікав. А дядько випадково нагодився і, побачивши нашу метушню біля дверей після того, як ми подзвонили, вирішив, що то ми хуліганимо. Все це ми розуміли. Та нам не було легше від цього. Особливо Яві. І не так вухо, як те, що Вальки не побачив і тепер хтозна, чи взагалі побачить.
Я боявся, що він почне в усьому звинувачувати мене, бо якби я зразу подзвонив, як він просив, і якби не став потім випихати його наперед, — може, нічого й не було б. Проте Ява повівся шляхетно, він лише мовчав, раз у раз струшуючи з вій сльози.
Я хотів його розрадити, але довго не міг придумати, що сказати. Нарешті я сказав:
— Підловити б оте хрюкало, що через нього ми постраждали, і задзвонити б йому у вухо так, щоб він три дні не чув, щоб йому три дні в голові дзвеніло. Щоб знав, як хуліганити! Я б йому як дав!
Але на Яву моє завзяття враження не справило. Я скрушно зітхнув. Ми пройшли парками над кручею, перейшли через місток і вийшли до кінотеатру "Дніпро".
— О! — радісно вигукнув я, наче той мореплавець, що побачив землю. — Давай же в кіно підем! Тітка ж нам спеціально гроші на це дала! Гайда!
Але Ява, одвернувшись, похмуро буркнув:
— Не хочу! Тоді я сказав:
— Даремно. Аніж висвічувати отаким вухом на людях, краще посидіти півтори години у темряві в кіно. А за цей час воно стухне.
Так само не дивлячись на мене, Ява буркнув:
— Ходім!
І я швиденько побіг до каси брати квитки.
Дивилися ми "Семеро сміливих", героїчний фільм про полярників. У фільмі весь час шаленів буран, мела хурделиця, і герої, обвішані з носа до черевиків льодяними бурульками, мужньо хекаючи, дряпалися на крижані гори, провалювалися і тягли один одного на плечах. Це неабияк вплинуло на Яву. Коли ми вийшли з кіно, в очах у Яви вже не було тої безнадійної туги і відчаю (хоч вухо мало ще дуже ненормальний вигляд).
Я відчув у животі неприємну смоктущу порожнечу — хотілося вже їсти — і сподівався, що ми зараз поїдемо додому. Але Ява їхати додому категорично відмовився, боявся, щоб тітка не почала розпитувати. Чудило! Можна ж було легко що-небудь вигадати, — наприклад, упав і вдарився чи їхав у переповненому автобусі і дверима защемило абощо. Хіба мало нещасних випадків може статися з людиною у такому неспокійному місті, як Київ.
Але переконати Яву я не міг. Ми спустилися вниз до Хрещатика. Біля Володимирської гірки, там, де павільйон "Морозиво", Ява спинився. Обережно взявся рукою за вухо і, страдницьки подивившись на мене, сказав:
— Якби холодне прикласти, мабуть, полегшало б... Га? Як ти думаєш?
Я помацав себе за груди і здвигнув плечима. Я знав, на що він натякає. Тітчині гроші ми вже протринькали на кіно. Це ясно. Але в нас ще були гроші. На грудях у мене в потаємній кишені зісподу лежала троячка, півроку збирана мною і Явою троячка, на яку ми покладали великі надії. Ми домовилися витратити її тільки на дуже інтересні або ж заборонені нам втіхи, на які не дасть грошей тітка. Чи то на політ над Києвом на вертольоті, чи то на фільм, на який "до 16 років не дозволяється..."— ми ще самі точно не знали. Оскільки характер у Яви був легковажніший, ніж у мене, і він міг гухнути троячку за півгодини, вирішили, що зберігатиметься вона в мене і витрачати її будемо тільки за обопільною згодою.
І ось Ява натякає, щоб узяти з троячки на морозиво. Морозива й мені хочеться, але ж то легковажність. Ми ж не на морозиво її берегли. Ми про морозиво не домовлялись. Але ж Ява сьогодні постраждав, ич, тримається за вухо, і очі в нього, як у цуцика, якому придушили хвоста. Я зітхаю і рішуче йду до павільйону. Ява за мною. Сідаємо за столик і замовляємо по сто грамів найдешевшого "Вершкового". Подумаєш, тринадцять копійок порція! Не збідніємо...
Ми їмо з апетитом, прицмокуючи і облизуючи ложечки. Раз у раз Ява прикладає холодну ложечку до вуха. Але що таке сто грамів! За три хвилини ми вже сидимо перед чисто вилизаними вазочками, в яких, як у дзеркалі, відбиваються наші похнюплені носи. Ява скорботно мацає себе за вухо. Вухо вимагає жертви. Вухові треба ще морозива. Я облизую солодкі губи і — наче з моста у воду — замовляю дві порції пломбіру.
1 смачне ж морозиво роблять у Києві, ох і смачне!
Ви думаєте, на пломбірі Явине вухо заспокоїлось? Аж ніяк. Після пломбіру було шоколадне, потім фруктово-ягідне, потім горіхове... І до кожної порції додайте ще по склянці газводи з сиропом. Дорого обійшлося нам Явине вухо. Майже вся троячка наша загула в тому павільйоні. Лишилися копійки. Я мало не плакав, коли розплачувався.
Ми вийшли з павільйону похитуючись. Півгодини сиділи ми на лавочці біля павільйону мовчки. Раювали.
От якби щодня обідати морозивом! І снідати морозивом, і вечеряти! Потім Ява глянув ліворуч і сказав:
— Тд думаєш, що ото таке? Я глянув і сказав:
— Чортове колесо.
— То чого ж ми сидимо?
— Ходімо.
— А гроші в нас є?
— На чортове ще буде.
Що-що, а на оте колесо я останнього не пожалію. Це для мене просто необхідне. Я ж у льотчики збираюся. Так що...
Ми якраз добре встигли. Остання кабіна вільна була. Щойно ми сіли, одразу й поїхали. Ого-го! Ух і класнючо! Піднімаємось-піднімаємось-піднімаємось... Все у тебе всередині донизу йде. А тоді опускаємось-опускаємось-опускаємось. І все у тебе всередині догори йде. Ну точнісінько як на літаку! Догори — це як висоту набирає. Донизу — як на посадку йде. (Я ж таки літав, а що ж ви думали — на "кукурудзнику" сільгоспавіації, котрий наші поля обприскував.)
І головне, стоїть те чортове колесо на високій кручі над Дніпром. І таке враження, що ти в справжнісінькому літаку летиш. Далеко внизу Поділ, і Дніпро, і низьке Лівобережжя, що ген-ген до крайнеба простяглося. А онде Труханів острів. Пляж. Ну й людей же там! Як отої комашні. Піску через людей не видно. Нікуди, мабуть, і ступити. Як вони там не потолочать одне одного. О! А то що таке? Серед дерев стримить... Лишенько! Та то ж... парашутна вишка! Справді! Вона!
Мені ж з тої вишки стрибонуть отако треба! Мені просто не можна не стрибонуть. Льотчикам з парашутом стрибати — перше діло. Все одно, як морякам плавати.
— Яво! — кажу. — Бачиш, ондо вишка парашутна? Ми зараз підемо стрибонемо з неї.
— Стрибонем. Авжеж, стрибонем, — одразу погодився Ява. Він хоч і не збирається у льотчики, але з чогось кудись стрибонути, щось таке встругнути він завжди — за!
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ. Пляж. Каруселя. Утопленик. Незнайомець з тринадцятої квартири
Ми біжимо сходами, що ведуть з "містечка розваг" униз до набережної. Хороші сходи. Але довгі. Хоч і донизу бігти, а однак захекались.
— Чого бігти! Не встигнемо, чи що! — кажу я, а сам думаю: "Треба сили для стрибка берегти. Хто його зна, як воно там буде. Таки ж перший раз!"
Скинули ми хуткість. Пішли.
Внизу чи то ворота, чи то альтанка — щось таке, і на ньому велетенський кам'яний стовп з якоюсь балабухою на кінці.
— Зажди, — каже Ява, — тут щось написано. Ява любив читати різні історичні і меморіальні дошки. Підійшли ми. До стіни пригвинчена мармурова дощечка:
"Пам'ятник на відзнаку повернення Києву Магдебурзького права. Споруджено в 1802 р. Архітектор А. І. Меленський".
Ніколи б не подумав, що то пам'ятник. Я звик, що пам'ятник — це або на коні, або пішака, але обов'язково якийсь герой-полководець чи геній. А тут якесь Магдебурзьке право! Чудасія!
Напис на меморіальній дошці був не один.