Та що з ними й балакать! — промовив Бубка до Дувида, як людини, що могла зрозуміть Бубчині слова.
— А ти, вражий сину! Все брешеш язиком, як та собака! — крикнув дядько.
— Бреши, дядьку, сам! Та що й говорить з такими глечиками, з такими людьми! Чи ти ж, мазнице, вчився в школі? Чи ти ж тямиш далі од свого носа?
— А ти, паскудо! Думаєш, як начепив хустку на шию та почепив ґудзя на груди, то вже маєш право глузувать з нас, дражнить нас мазницями!
— Авжеж я вам не рівня: я з вами свиней не пас.
— Ой ти, сонливий! Та ти зроду не пас товару, кращого за свиней. Слухай ти, вражий сину, Бубко! Та я тобі так чуприну наскубу, як скуб твій вчитель.
Той дядько, жартуючи, простяг руку до Бубчиної чуприни.
— Не зачіпай, дядьку, бо в морду дам! — крикнув Бубка.
— Ти! Мені! В морду мені, хазяїнові! Та в тебе на губах молоко не обсохло! Як я женився, то ти ще на припічку й каші не їв! То ти смієш мені таке говорить! — кричав дядько, наближаючись до Бубки. — Одколи животію на світі, ні од кого не чув цього; тільки чую оце од тебе, віскривого.
Всі селяни загули в шинку, як бджоли.
Рипнули двері, і в шинк увійшов низенький, невеличкий, сухенький чоловічок. То був старий Бубка, батько того парубчака, такий смуглявий, як і син. Старий Бубка був нижчий од сина, мав кругленький невеличкий вид, кирпатий, як картоплина, ніс і маленькі чорні очки. На сухому підборідді стирчало зо три пучечки чорного волосся, котре позакручувалось вгору, неначе кучері в качура на хвості. Бубка говорив тоненьким сипким голосом. Було знать, що його недурно продражнили Бубкою: в йому й сліду не було вдачі й завзяття. Старий сивуватий Бубка був в постолах, в одній сорочці й держав на плечі старенький кожушок.
Тільки що Бубка ввійшов у шинк, всі чоловіки так і загомоніли на його: "Навіщо ти, Олексо, так розпустив свого Терешка? Та же ж він, блазень, сікається в вічі старим людям, неначе він найстарший в селі!"
— А що ж я маю робить? А хіба ж він мене слухає? От сидить в шинку та горілку п'є, а роботи не хоче робить: сидить дома, все домує, згорнувши руки, або шукає легкої, нечорної роботи. Кажіть вже ви, панове громадо, йому що-небудь. Я жаліюсь на сина громаді. Чого тобі тут треба? Йди додому, та не гуляй! А завтра раненько свиняці хлів загородиш! Одну льоху маємо, та й ту незабаром вовки витягнуть з хліва через дірку.
Терешко сидів коло стола, насупившись, як та хмара, і навіть не обізвався до батька й словом.
— Йди додому, кажу тобі! Дивись, ось приніс Дувидові в заставу кожух, бо нема грошей навіть на сіль. Йди до роботи, бо швидко з голоду попухнемо!
— Про мене! А я вам городить свинюшників не буду. Хіба я на те вчився в школі? Мені треба роботи по мені. Стану десь за писаря або за лакея та й хліб їстиму. Робіть вже ви, тату, свинюшники.
Всі люди в шинку зареготались. Старий Бубка стояв з кожухом ні в сих ні в тих.
— Йди, кажу тобі, додому! — сказав батько й наблизився до сина.
— Одчепіться! — крикнув син і раптом схопився з місця. Батько одскочив назад.
— Йди, бо я тебе оцією палицею!
— Тату! в палиці два кінці: один по мені, другий по тобі.
— То це він на батька тикає! Хіба ж батько пас з тобою свині! Бери його, бра! В'яжи його, вражого сина, та в холодну! — крикнули люди й кинулись до Терешка. — В некрути поздаваймо їх, оцих вражих школярів, замість хазяйських синів! В москалі їх, оцих ледарів! Бач, вже й солдатського ґудзика припнув на грудях.
Терешко оступився за стіл і став за Радюком.
— Коли ви громадян звете "хахлами", то хто ж ви такий! — спитав, нарешті, Радюк Бубку.
Бубка тільки очима закліпав і нічого не сказав, бо й сам не знав, що він за людина.
Поза столом, поза людьми Терешко Бубка посунувся до дверей і втік, покинувши на столі горілку.
— Чи ти ба! Вражий син і горілку покинув. Випий же сам, Олексо, синову горілку! — загомоніли люди на старого Бубку.
Бубка почав жаліться на сина, що він, як вийшов з школи, то од того часу не хоче робить чорної роботи та все шукає легкого хліба, пнеться в паничі, прилизується, маже голову лоєм з каганця та курить люльку.
— Оддай його в москалі, коли він такий! В москалі його, коли він не поважає батька, кепкує з громади! — гукнули чоловіки.
Тим часом старий Бубка обернувся до Дувида.
— Будь ласка, Дувиде! Візьми кожух в заставу та позич хоч два карбованці, бо нема за що й солі купить. Так вижився, так вижився, що вже не знаю й як! До зими далеко. Може, спроможусь та викуплю.
— Хіба ж у вас, дядьку, поля нема? Чи, може, нема де заробить? — не втерпів і спитав Бубку Радюк.
— Було поле, та загуло! Позичив у нашого голови десять карбованців ще позаторік, та й оре голова моє поле оце вже другий рік. А як не оддам грошей, то й третій рік оратиме.
— А мені здається, Олексо, як вже клепать язиком на голову, то лучче б нарікать на свою голову. Голова наш як голова. Що вже й казать! — сказав стиха Дувид.
— Голова, бач, як голова, а все-таки треба б нам другого голову обрать, бо цей нам не сподобний: вже дуже з шинкарями накладає. І сам розпився, й жінка його розпилась, бо де ж пак! Шинкарі поять його й гроші дають, і громадяни поять! — загули люди.
— Та нехай мене грім поб'є, коли я маю з головою яке діло! Нехай мене живого земля поглине! Коли б мені можна хреститься, я б вам отут перехрестився й землі з'їв, що в мене з головою нема ніякої спілки! — божився й клявся Дувид.
— Не бреши-бо, Дувиде! Хіба ж ми не знаємо, що й ти і всі журбанські шинкарі — ви всі даєте голові сто карбованців та й торгуєте горілкою в шинках на громадській землі. Скиньмо голову, люди добрі! В його вже, мабуть, і людської душі нема, — гукнув один чоловік.
— Слухайте-бо! От послухайте мене, дурного, мене, старого Дувида! Я людина бідна; в мене не то що сотні карбованців нема, в мене ледве зайва гривна знайдеться. А то ще я б давав голові сто карбованців! Про інших шинкарів не знаю, не скажу. Чого не знаю, про те не скажу. А я хіба не чоловік? Хіба ж я не шаную громади, дай їй боже здоров'ячка?..
— Та про мене! Але, будь ласка, Дувиде! позич два карбованці й візьми в заставу кожух тільки до покрови [62], — прохав Бубка.
— Як тривога, то й до бога, а як по тривозі, то й по бозі. Будь ласка, Дувиде...
— А де ж я в світі божому достану? В кого ж я позичу? — бідкався Бубка.
— Я тобі, Олексо, скажу от що: їж борщ із грибами, держи язик за зубами. А то другий раз і шага не позичу, Як оддаси до покрови три карбованці, то позичу.
— Та оддам! тільки дай!
І пішов Бубка з шинку без кожуха... й без поля. Тим часом Радюк побіг з шинку навздогінці за Те-решком Бубкою. Новий тип з народу дуже його зацікавив. Він пішов вулицею попід густими вербами. Там в густій тіні стояла чимала купка хлопців. Деякі поспирались на тин і лузали насіння, деякі стояли купами, понакидавши свити на плечі. Один парубок виліз і сів на тину. Терешко Бубка поминув парубків, дивлячись набік, і навіть не поздоровкався. Парубки почали його навмання зачіпать.
— Хоч і вбрався Бубка в козачину, а все-таки од Варки гарбуза потягне! — крикнув той парубок, що сидів на тину. — Терешку! кланялась тобі Варка й казала, щоб ти сьогодні вийшов на вулицю! А гарбуза не хочеш? га? Знаєш, вражий сину, де раки зимують, а гарбуза все-таки потягнеш! — гукнули хлопці здалеки.
Бубка пішов помалу й не оглянувся. Він справді топтав стежку до Варки Онойківни. Онойко був перший багатир на селі.
Радюк догадався, що в Бубки є роман, що він залицяється, і йому дуже схотілось вислідить це. Те місце під вербами було місцем задля вулиці. Там найбільш збиралось хлопців і дівчат ввечері. Онойкова хата стояла недалечко од того місця.
Того-таки вечора Радюк одягся зовсім по-парубоцькому, надів наймитову шапку й пішов під верби. Улиця вже збиралась. Дівчата сиділи на горбку під вербами й співали пісень. Парубки потяглись до їх з усіх боків: йшли вулицею, городами, лізли через тини. Деякі вже обстали купу дівчат навкруги й жартували. Радюк минув улицю; його ніхто не впізнав.
Дійшовши до Онойкової хати, Радюк вглядів Варку. Вона стояла коло перелаза й лузала насіння. Варка була висока, рівна, як тополя, чорнобрива й рум'яна. Гарний дорогий горсет, тонка вишивана сорочка, товсте добре намисто, срібні й позолочені дукачі, червоні сап'янці на ногах — все це показувало, що вона й справді була багатого батька дочка. Вся її голова була в квітках. Варка держала в лівій руці хусточку.
З другого боку вулиці йшов Терешко Бубка. Поруч з ним ішов парубчак в картузі, в крамній сірій козачині, підперезаний червоним поясом: то був приятель Бубчин, що вчився в школі вкупі з ним. Вони вгляділи Онойківну й попростували до неї.
— Моє поштеніе! — промовив Бубка, здійнявши картуза, і простяг до неї руку.
Варка руки не подала, лузала мовчки насіння й голову одвернула. Можна було дізнаться, що Бубка топче стежку до Варки надаремно.
— Чом же не подаєте мені руки, Варваро Омельківно?
— Хіба ж я свята, щоб мене Варварою звали? Мене звуть Варкою.
— Про мене, нехай ви будете й Варка.
— Оце, ви та ви! неначе я тітка твоя абощо! — промовила Варка.
Бубка взявся в боки, і його товариш взявся в боки. Вони позадирали голови, неначе москалі на муштрі. Варка й не глянула на їх обох та все дивилась на ворота.
— Та хоч подивіться-бо на мене! — зачіпав Бубка.
— Хіба я тебе зроду не бачила? Вже поночі надворі: хоч і подивлюсь, то тебе не побачу, який ти з лиця.
— Ізвольте вам насіння або горіхів.
— Не треба мені твого насіння або горіхів.
— Так от я вам, Варваро Омельківно, купив цукерків. Я знаю, з ким маю діло, — промовив Бубка.
— Не треба мені й цукерків. Як схочу, то й сама куплю.
Бубка достав з капшука тютюну, оддер клапоть простого товстого паперу й зробив папіросу. В повітрі засмерділо смалятиною й мархоткою.
— Чи дозволите ж з вами трохи постоять?
— Про мене, стій тут хоч і до світу.
— Чи дозволите ж побалакать?
— Говорила покойна до самої смерті, та все чортзна-що! Але вже пізно. Мати вийдуть з хати, то ще й будуть мене лаять.
— Лаяться — то вже материне діло. А ви ж на мене не сердитесь?
— Чого ж мені сердиться? Я не лиха. Йдіть лишень ви обидва на вулицю. Там багато гарних дівчат; там ваше місце.
— Ой, не там-бо наше місце! Чи то ж можна, щоб ми по-парубоцькій гуляли на вулиці з хахлами?
— Шукайте собі кращих дівчат та не топчіть стежки до нашого двора.
— Чи є ж де дівчата, кращі за вас?
— Ет, вигадав! Я дуже висока, а ти проти мене дуже низький.