Розвіялись галюцинації (останнім часом вони почастішали). Леся навіть запропонувала вийти зустріти світанок. Візник порадив, що найкраще це зробити на горі. Він гукнув на коненят, замахав над їхніми спинами довгим батогом, і під колесами зашурхотіла дорога.
Коляска насилу виїхала на підгір'я, спинилась. Пасажири посходили.
— Ялос! Ялос! — загукав, показуючи рукою вперед, неспокійний попутник. — Так назвали місто прадавні греки, — пояснив він. — Вони пливли морем, довго блукали в тумані, а коли одного ранку побачили зелений берег, радо закричали: "Ялос, Ялос!.." Відтоді й пішло. Ну, а наші вже переінакшили і з Ялоса зробили Ялту.
В широкій долині, оточене з трьох боків горами, над самісіньким морем лежало місто. Власне, воно ніби виходило з моря чи, навпаки, входило в нього. Будинки стояли так близько біля води, ніби справді збиралися викупатись, наче бавились хвилями, що котилися в затоку з неосяжної далини — аж від берегів Анатолії"
— Боже, яка краса! — обізвалась, ні до кого не звер гаючись, тіточка Олена.
Леся не відповіла їй. Та й що було казати? Вона воліла в таких випадках мовчати — нехай говорять струни серця, нехай плетуться думки. Бо що оті буденні слова про красу! Хіба збагнеш одразу замисленість струнких кипарисів і суворість нагромадженого всесильною рукою природи каміння, ледве вловимий шепіт розкішної зелені і оту вільну, ні від кого не залежну широчінь моря! В Одесі та й тоді в Євпаторії воно чомусь здавалось не таким. Близькість гір, відсутність людей робили його якимсь величнішим, недоступнішим, таємничішим.
Навіть сонце замилувалось цією красою. Піднялося і задивилось на стрімкі скелі Ай-Петрі, на широке, що справді нагадувало спину ведмедя, погір'я Аюдагу, на виплекані промінням розкішні сади й виноградники, обперезані, мов рушником, звивистою гірською дорогою.
А Ялта очищалася від туману, наче дитина вмивалася після сну свіжою криничною водою. Марево ховалось в ущелинах, блякло на сонці, відкриваючи очам нові й нові чудові витвори натури-матінки...
Сонце, гірське повітря, морські прогулянки незабаром поставили Лесю на ноги. Вернулась бадьорість, майже вгамувались нерви, а щоденні купання — от наче й звичайна справа! — додавали сил, наснаги.
Жити б отут роками, то, може" й утопилося б її горе в морській безодні, а може, й не було б його зовсім.
Та вже! Минулого не вернеш, плачем та скиглінням біді не поможеш.
Цілими днями Леся була на морі. Зранку, як тільки піднімалося сонце, брала з собою куплену колись матір'ю парасольку, книгу або журнал і пускалася в мандри. Мешкала в Чукурларі — невеличкому передмісті Ялти, і дорога до моря була доброю ранковою прогулянкою.
Друзів чомусь не знаходилось. Певне, її хворобливий вигляд, скромні достатки не викликали особливого бажання знайомитись. До того ж і одягалася вона не так, як оті розбещені московські панночки, в котрих тільки й на думці розваги, флірти, знайомства. Ні нових суконь, ні модних кофточок в її гардеробі. Дещо поперешивала, поперелицьовувала, та так і буде. Бо де ж його набрати отих карбованців, коли куди не кинь — гроші і гроші... Гаразд, хоч трапився оцей підробіток — уроки з французької. Як не є, а на харчі собі заробляє. Все ж легше батькові. Рада б і зовсім у нього не брати, час уже своїм хлібом жити, та що вдієш? Мусиш. А так би хотілося послати додому кілька десятків карбованців — порадувати намучене щоденними клопотами батькове серце. Бо ж у нього, крім неї, он уже піднялися і Ліля, й Оксана, і Микось. І кожному дай, кожного зодягни, взуй, ще й на учобу найди...
Намагалася заощаджувати, скорочувала свої витрати навіть на дрібному. Інші приїжджі понаймали кімнатиу центрі міста, поблизу моря, харчуються в ресторанах і кафе, щодня ходять у театр, а в неї маленька кімнатка на околиці, сама варить собі їсти, а в театрі за кілька тижнів була всього-на-всього двічі, та й то на тіточчині гроші.
З тіточкою Оленою було куди краще. Вона й на базар збігає, і поторгується, і зварить, і попере, а тепер, як поїхала, — важкувато самій. Обіцяє приїхати Михайло з Шурою і Ганною Іванівною. Та й мама казала, що десь пізніше од відає, а немає, нема поки що нікого.
Леся поверталася з моря. В одній руці тримала валізку і парасольку, в другій — палицю, без котрої тепер уже не могла. Дорога крутилась, збираючись вище і вище на підгір'я, і Леся часто зупинялася, відпочивала і знову рушала далі.
Неподалеку будинку, в котрім мешкала, ще оддалік помітила знайому людину. Десь бачила її, а от де і коли — не пригадує.
Наблизилась. Чоловік ступив назустріч. "Та це ж той, що на сходці виступав, на Сирці... Як же його?.. Ще й привіт передавав од мінських соціал-демократів. Ну, як-бо його?" Та роздумувати вже було ніколи. Гість став на дорозі.
— Пізнаєте, Ларисо Петрівно?
— Ви знаєте навіть моє ім'я?
— А ви, певне, забули? Лариса Петрівна зніяковіла.
— Мержинський, Сергій...
— ...Костянтинович, — додала Леся. — Не забула, а просто не сподівалася тут зустріти.
Вони привіталися і все ще стояли в нерішучості.
— Сердечне вдм вітання од Віри Григорівни, Галі і од Тучапського. Це він направив мене до вас.
—Спасибі. А то я вже починаю занепадати духом.
—Чого б то?
— Сама... кругом чужина...
—Даремно. Я вам і гостинців привіз. А це... — дістав кілька асигнацій і простягнув Лесі, — це вам допомога. І ради бога не відмовляйтесь. Таке доручення маю:
передати у власні руки.
Лариса Петрівна не знала, що їй робити.
— Візьміть... товаришко Лесю.
— Змусили ви мене розгубитися, Сергію Костянтиновичу. Стоїмо обоє серед дороги... Ходімо до хати, осьдечки вона, там і поговоримо.
Маленька, на два вікна кімната, в кутку старомодне, акуратно прибране ліжко. На столі — книги, папери, записники. А поряд з чорнильницею, в малюсінькій чарочці, — пучечок дрібненьких гірських квіточок.
— Оце такі умови митця? — співчутливо спитав Мержинський. — Скромно, навіть занадто.
— Добре, хоч це знайшлося. В центрі таку ціну луплять, що жах.
— Про це ми й догадувались. То прошу, Ларисо Петрівно. — Він знову дістав і поклав на столі гроші.
Що з ними робити? Відмовитись — незручно, адже товариші справді проявили до неї увагу, взяти — теж якось... Зрештою, після приїзду в Київ їх можна повернути, внести до тієї ж таки каси.
Леся подякувала.
— Розказуйте, що там нового, як ідуть справи? — Вона посадовила гостя на єдиний старенький стілець і почала готувати підвечірок. Невдовзі принесла низенького дитячого стільчика і сіла, впершись спиною в ліжко. Хвору ногу незручно випростала.
— Може, вам тут краще? — встав із стільця Мержинський.
— Ні, ні, не турбуйтеся... Мені краще, як нога не висить. Так є новини, кажете? Приємні, багато?
— Є чимало і приємних. Насамперед мушу вас повідомити: всі соціал-демократи Києва злились в один "Союз боротьби за визволення робітничого класу". Такий союз ще раніше організований Володимиром Улья-новим у Петербурзі, незабаром будев Мінську та інших містах. Назріває, Лесю, — він вимовив її ім'я якось по-особливому, ніжно, — необхідність з'їзду. Передбачається скликати його десь на початку наступного року,
— Славно, бачу, працюєте, — мовила Леся, — а я... а мені, мабуть, не судилося...
— Ну, що ви, Лесю! Одужуйте швидше, повертайтеся і — до роботи. А стане її всім... "хто живий, в кого думка повстала". Хороший, скажу вам, вірш! Його часто цитують на зібраннях, а деякі оратори так і закінчують свої виступи: "Вставай, хто живий, в кого думка повстала!"
— Не перехвалюйте, Сергію Костянтиновичу. Щ слова я вихопила з промови Ювеналія Дмитровича, тоді — пам'ятаєте? — на сході, де ми познайомились.
— Пригадую, — пожвавішав Мержинський. На запа-лих щоках його виступив слабенький рум'янець. — А я щось не чув у нього таких слів.
— Ну, не такі точнісінько.
— То інша річ. Знаєте, цю поезію добре було б перекласти по-російськи... "Вставай, кто живой..."
— Далі? — засміялася Леся. — Читайте далі. Мержинський задумався на мить.
— Ні, не виходить. Рожденнмй ползать, летать не может.
— А ви мене втішаєте: одужуйте, приїжджайте... І що з того? З моїм смутком хіба що на цвинтар, щоб не морочити голови ні собі, ні людям.
— Не сподівався я, що ви така вразлива. А хіба ваші поезії, ваше слово не служать загальній справі?
— Та знаю, знаю. І не од вас першого чую. Але як подумаю, скільки вже тих мук перенесено і скільки ще попереду, — жити не хочеться.
— Це вже просто-таки, даруйте, нерозумно.
— Облишмо краще цю тему... Я зараз. — Вона вийшла і незабаром повернулася.
— Еге ж, ще забувся вам про газету сказати. Випустили вже кілька номерів. Правда, на гектографі, малого формату, але все-таки газета. "Вперед".
— Отут, можливо, я б таки справді стала в пригоді.
— Так воно й передбачається. Будете першим її літературним працівником. — Мержинського, видно, й самого хвилювала ця думка, бо говорив запальне. — А там, як матимемо справжню друкарню і газета стане солідною, вестимете питання, скажімо, літератури, публіцистики.
— Гаразд, Сергію Костянтиновичу, я готова хоч зараз. А повернуся на тихі води — з охотою помагатиму. Тільки публіцист з мене абиякий. Та й теоретик нікудишній. Простудіювала оце половину першого тому "Капіталу" — Тучапський дав мені перед від'їздом — і, знаєте, чим далі читаю, тим більше зостається для мене незрозумілого. Що ви на це скажете?
— Скажу, що ви надто поспішаєте з висновками, не прочитавши книги. Адже це не белетристика.
— Можливо, й так. Одначе заговорила я вас. Коли ж ви приїхали?
— З тиждень тому. А зупинився в Сергія Васильовича Стаханова.
— В завідувача народною бібліотекою?
— Еге ж. Він і допоміг мені знайти вас. Ви ж, здається, активний читач його бібліотеки?
— Так-так!.. То-то він і розпитувався в мене... Отже, він теж...
— Це свій чоловік, надійний. І знаєте, об чім я вас одразу ж, щоб не забути, проситиму? Треба допомогти бібліотеці придбати хоч один-два примірники "Кобзаря". В них немає жодного. Як це зробити — подумайте. Спишіться, з ким необхідно, попросіть, щоб прислали або краще передали.
— Гадаю, що зроблю те без особливих труднощів. В Одесі живе наш добрий приятель бібліограф Кома-ров. У нього що завгодно можна дістати.
— Ото й напишіть йому і неодмінно познайомте листовно з Сергієм Васильовичем...