Та й своїм життям Мартинович нагадував багатьох бездольців, до яких виявляв особливий інтерес і співчуття письменник-реаліст.
Літературно-художній ранок, присвячений пам'яті Котляревського, відбувався без представників адміністративної влади, що покладалась у цьому разі на пильнування таємної служби поліцейського управління.
Відкрив збори Микола Садовський декламацією:
Сонце гріє, вітер віє
З поля на долину,
Над водою гне з вербою
Червону калину;
На калині одиноке
Гніздечко гойдає, —
А де ж дівся соловейко?
Увесь пафос артистичного таланту Микола Садовський вкладав у Шевченкові слова вірша "На вічну пам'ять Котляревському".
Уривки "Енеїди" читає Михайло Старицький. Довгі сиві вуса, острішки гострих дорідних брів, пломінь старечих, наповнених юнацьким вогнем очей — як той мандрівник з Енеєвої ватаги...
У перерві Панас Якович зустрів Володимира Галактіоновича. Він тримав розгорнуту газету "Полтавский вестник", наповнену з початку до кінця статтями, повідомленнями про Котляревського та відкриття пам'ятника. Газета відкривалася статтею Бориса Грінченка.
— Газету не можна обвинувачувати у відсутності лібералізму, — посміхався Короленко. — Ще нема й року, як почала жити в Полтаві перша приватна газета, а успіхи наявні...
— То завдяки енергії Дмитра Іваненка. Він охоче вміщає й мої етнографічні нариси, — додав Василенко, що підійшов до приятелів.
— Будете тут? — запитав Короленко, показуючи на повідомлення в газеті:
"31 серпня в ресторані "Монголія" відбудеться обід для шановних гостей, прибулих на відкриття..."
— Завітаю.
— Зустрінемося там...
Після перерви — концерт. Диригує Микола Лисенко. На завершення — вистава "Наталки Полтавки" з участю славетних братів Карпенка-Карого, Саксаганського, Садовського...
Сталося так, як і припускав Панас Якович, — роль Наталки у ювілейній виставі виконувала акторка Любов Ліницька.
В ресторан "Монголія" Панас Якович лише завітав, бо поспішав до себе на Кобищани, куди мали прибути приятелі. Разом з ним поїхав і Василь Стефаник, який шукав нагоди порозмовляти в серйозних справах, виконуючи доручення Івана Франка. Така розмова відбулась у домашньому кабінеті Мирного.
— Маю особисте прохання до вас від Івана Яковича Франка і звертання нашої Українсько-руської радикальної партії, — почав Стефаник.
— Я схиляюсь перед Іваном Яковичем і радий виконувати його прохання.
— Прохання взяти на себе тяжку ношу... Репрезентувати тут, у Полтаві, нашу радикальну партію, як партію переважно селянської демократії.
— Демократичні й соціалістичні ідеали радикалів мені дорогі... Але партія радикалів — це своєрідне явище для
Галичини... У нас розкриваються ширші демократично-революційні обрії.
— Так, Панасе Яковичу. Вашими горизонтами я теж захоплююсь, їдучи сюди, мав намір обов'язково побувати в Петербурзі і зустрітися з Максимом Горьким, почути його живе слово. Радив мені Франко зустрітися з ним і передати низький уклін. Довідався, що Горький десь виїхав. Шкодую, що не відбудеться сподіваної зустрічі.
— Передайте Іванові Франкові, що його прохання виконуватиму, — повернувся Мирний до попередньої розмови. — По можливості об'єднаю групу прихильників.
— Це добре. Інформуватиму Франка про наслідки нашої розмови...
У вітальні вже сходилися гості, їх приязно приймала Олександра Михайлівна, знайомила з своїми дітьми.
— Це наш найстарший — Вітя — одинадцять років має… Навчається в гімназії. І Мишко незабаром поступить туди. А Льоня лише починає буквар гортати й малюнки вирізує...
— Ні, не вирізую... Татко заборонив, — засоромився хлопчик і закрив обличчя материною спідницею.
— Бачите, який, — сміялась Олександра Михайлівна. Забрала дітей, відвела в дитячу кімнату. Повернувшись, сіла за фортепіано. Полилися мелодійні звуки. Гості невимушено вторили:
Ой що ж бо то та за ворон,
Що по морі крякає?
Ой що ж бо то за бурлака,
Що всіх бурлак збирає?
— От і зібралися бурлаки під твою покрівлю, Панасе, в твоє кобищанське гніздо, — Олена Пчілка обняла Олександру Михайлівну.
— Дякую, друзі, за увагу... Прошу до столу.
— Почекай, Панасе! До столу ми ще встигнемо, — заперечив Микола Дмитріїв. — Оце ми розмовляли з Ольгою Петрівною... Є така думка, щоб організувати видання в Полтаві журналу і дати йому назву "Рідний край".
— Хороша думка. Я пристаю на таке діло, — підтримав Михайло Старицький.
— Коли про це зайшла мова в моїй хаті, то мені належить гаряче привітати друзів.
— І стати на чолі редакції журналу! — додав Василенко.
— Ні... З багатьох міркувань належало б очолити журнал Миколі Андрійовичу як повіреному. Та й без Ольги Петрівни не обійтися.
— Згода! — відповіла Олена Пчілка. — Тяжка справа... Мине не один рік, поки доб'ємося дозволу.
— Не впадай, мамо, у свої вагання! — обізвалася Леся Українка. — Події розгортаються... Може, околіє скоро отой шеф жандармів...
— Лесю, ти занадто оптимістична й радикальна. Не так воно все діється, — застерігала мати.
— Мамо, завжди я не мирюся з тобою. Треба дивитися на хід подій з високих гір, а не з тихої долини... Запрошую все наше товариство до себе, в "Зелений гай", під Гадячем. Там я прочитаю свої нові вірші, поеми.
— Та й на Драгоманову гору завітаємо, — додала Олена Пчілка.
— Про таку подорож я давно мрію, — погодився Мирний.
Леся заграла на фортепіано, приспівуючи:
Сміливо, друзі...
— Завжди вона щось вигадає, — хитала головою мати. Ще дужче Леся вдарила по клавішах. До неї підійшов Панас Якович, тепло, по-батьківському поклав їй руку на плече. Стояв, зачаровано слухаючи приспів. На верхів'я широкого ясновидства підіймала його нова сила.
* * *
Хата на Драгомановій горі за тридцять літ відтоді, коли зустрічався тут Панас Якович з друзями, похилилася, вгрузла в землю, мов стара бабуся під ношею часу. Покошлана вітрами солом'яна покрівля почорніла, місцями взявшись зеленкуватим мохом.
Навколо вересень розсипав позолоту, забираючи її в сонця та вкорочуючи його літню орбіту. Застиглі в таємничих передчуттях сади випромінювали щедроти землі пахощами переповнених щільників та достиглих плодів. Задумливо оглядали птиці спустілі від пташенят гнізда; лише безжурно юрмилися горобці, розсипаючи дрібнодзвонне цвіркотіння по городах, тинах і деревах. Стоячи на одній нозі, лелека мудро вимірював простори далекого лету.
Олена Пчілка сіла на призьбі під навислою стріхою.
— Тут я, — мовила, — ще дівчинкою колись ранками вигрівалася проти сонця... Примощуйтесь, друзі, де хто може.
— Недаром тебе брат Михайло прозвав Пчілкою. Можеш і на карнизі присісти, — Панас приліг біля призьби на зів'ялій траві.
Гості розташувались коло столика, чепурно застеленого вишиваною скатертиною.
— Пригадую цю скатертину дуже давно, — поважно обізвався Михайло Старицький, сідаючи на трухлявий пеньок. Біля нього знайшов собі місце і Микола Лисенко.
— Мамо, то ж бабуся для Михайла Петровича вишивала. А він поїхав у чужі краї, залишивши скатертину в цій хаті.
Згадка про Михайла Драгоманова розчулила Старицького.
— Пригадую, як ми на цьому подвір'ї зустрічалися. Скільки тоді райдужних надій плекалося в наших молодих серцяхі Приніс оце сюди я своє пошарпане серце, що вже наче мохом у грудях поросло, — крізь імлисту поволоку карих очей Старицького запитливо пробивалось хвилювання, наче він намагався виглянути з минувшини в майбуття.
— Михайле Петровичу! Голос серця передається поколінням. Пригадуєте, як ви закликали колись нашу молодь до праці... "На вас, завзятці-юнаки... кладу найкращі гадки", — Леся обняла Старицького.
— Спасибі, доню, що не забуваєш доброго. Але підтято наші крила. Несем стражденницький вінець.
— Несем, Михайле... Несем. А хто прийме його?
— Мамо! Є кому перейняти вогонь сердець. Він незгасний, як іскра Прометея, — Леся випросталась, мов розквітла мальва.
— Тобі все здається таким, Лесю, як у казці. А ми дивимося на світ очима достиглими й бачимо глибше.
— Розквітнуть троянди червоні колись там, де тепер ставлять шибениці...
— Доки розквітнуть, то доведеться багатьом погойдатися на них, — Олена Пчілка сумовито дивилася на Лесю.
— Історія поведе на шибеницю тиранів, гнобителів думки вільної, честі і правди. Вітер революції змете шибениці!
— Лесю, страшить мене той вітер революції.
— Вітер... То наш вітер. Він розвіє тумани. Хай собі віє! Тверда рука напинає вітрила!
— Ти невгомонна, як той рвучкий вітер.
— Так. Його Михайло Петрович називає боревієм... "Сміло глянемо в вічі боревію та зміркуємо усе розумом"... Так, здається, сказано у вашому вірші, Михайле Петровичу?
О, скільки бід, розрад і катування
На тім шляху тернистім я дістав —
За серця жар, за вибухи змагання,
За сіянку моїх питомих мрій,
Сподіванку народного пробудка!
Не раз мене всипав наклепів рій... —
Старицький опустив на груди голову.
— Я поділяю, друже, твоє хвилювання. Разом несли ми, як ти говориш, отой "стражденницький вінець". Ти в поезії, а я в музиці. — Микола Віталійович замовк, збираючись з думками. — Породжені струнами звуки — вічні. Вони нескоримі, бунтівливі. Коли хочете знати, то музика є найреволюційнішим виявом людського духу. Музика може покоряти серця і вести людей на звитяги. Народ, що втілив себе в музиці, безсмертний. Як ти думаєш, Панасе? Знаю тебе, як поклонника Бетховена. Він у музиці проголосив визволення людини від приниження її, поширив горизонти вільної художньої мислі... Що ж ти мовчиш, Панасе? Про щось мариш?
— Дивлюся, як виблискує проти сонця хвиля на Пслі. Тече він... Тече... І хлопцем був я, тік... І тепер з посивілою головою прийшов сюди, а він усе тече, відміряючи час своїм невпинним плином.
— Хочеться полинути за тим плином у невідомі, незнані світи! — вкинула Леся.
— Ти велика мрійнице, Лесю! Все тобі кудись линути, забиратися на високі гори... А мені здається, що й з цієї Драгоманової гори далеко можна сягти зором. Подивися, Лесю, на пишноти нашого краю! — хвилювалась Ольга Петрівна. — Тут Михайло Драгоманов плекав свої найкращі мрії.
— І поніс їх у далекий світ... Я шаную свого дядька... Але те, що плекав він у своїх мріях, є пройденим шляхом. Зараз нові часи... Нові сили діють у суспільстві!
Я на гору круту крем'яную
Буду камінь важкий підіймать
І, несучи вагу ту страшную,
Буду пісню веселу співать.
— Боюсь, дочко, щоб з тим каменем не зірвалася в провалля.
— Не бійтеся, мамо! Один сміливець розіб'ється, а його вчинок породить тисячі ще завзятіших мандрівників на високі гори вселюдського прогресу!..