А молодь наша росте, з'являються талановиті поети... Всі обставини говорять за те, що вони з новою силою продовжать розпочату вами справу. Я вірю в це, як вірю в те, що після ночі неодмінно настає ранок, а після ранку приходить день.
Очі Ізмаїла Івановича загорілися, пасма розкішного волосся розвихрилися на голові, а на запалих щоках проступили рум'янці.
Тим часом Преженковська, розглядаючи кімнату, побачила на стіні малюнок, в якому пізнала себе у ролі Наталки Полтавки. Вона підвелася і швидким кроком підійшла ближче, здивовано запитала:
— Звідки цей малюнок? Не сподівалася бачити себе тут намальованою.
Співбесідники обірвали розмову, підійшли до артистки.
— Іване Петровичу, що це за жарти? — запитала вона.
— Ні, це не жарти... Ви пізнали себе такою, якою...
— Так, пізнала. А чи пізнаєте ви, що я стою перед вами у тому самому вбранні, що й тоді була?
— Це вбрання мені багато чого нагадує. Я ніби чую ту пісню, що ви тоді виконували.
— І мені пригадуються перші успіхи в моєму акторському житті... І не тільки успіхи, а й страждання... І не тільки страждання, а й тортури, через які проходить жінка, що віддає себе сцені... Коли б я померла за тиждень до того, як виступила вперше в ролі Наталки, то моє життя не варте було б жодної уваги. А коли б я взагалі не знала цієї ролі, то не знала б тієї тривоги, яку й принесла зараз до вас.
— То добре, що ви живете й приносите багато нам приємності своєю грою, — зауважив Срезневський. — Пам'ятаю, як одного разу в Харкові молодь зустрічала вас на сцені і випроводжала бурею аплодисментів. Своєю веселістю, дзвінким сміхом ви просто полонили слухачів.
— Веселість і сміх, — вимовила, зітхнувши, артистка. — А що криється за тими веселощами? Полтавці зробили велике діло, що в свій час допомогли розкріпачити артиста Щепкіна... Це так. Але чи подумав хто, що театр закріпачив і вільну людину, якою була я до виступів на сцені. Життя накладає ланцюги на жінку, а на артистку подвійно. Вона завжди у рабській залежності. Всі минулі п'ятнадцять років я соромилась згадувати той вечір у Кибинцях пана Трощинського... Він приніс багато страждань артистці, яку вважали "пустотливою Танею".
Замовкла.
— Я хочу ще й ще вас слухати, — тихо мовив Іван Петрович.
— А я хочу ще й ще говорити... Бо не для сценічної пози я одягла це вбрання, в якому колись ви бажали бачити мене. З цим убранням я принесла ще не змарновану частину своєї душі, перевірену стражданнями повагу до вас і... Але словами всього не вимовиш. Я хочу доспівати мелодії, які не дограли ви в ту ніч, коли обірвалися струни скрипки.
Рвучко підійшла до розчиненого вікна, вдихнула свіже повітря, що линуло від ворсклянських берегів. Там, за вікном, зачаровані тишею, місячним сріблом облиті, тихо гойдалися тополі. Іван Петрович сидів задумливо-скорботний. Ізмаїл Іванович не зводив очей з артистки. Аж ось полилися з її вуст пісні, понеслися на лебединих крилах у простір збудженої ночі. Здавалося, що там, де слова співачки доторкалися темної тиші, землю кутав голубий смуток. Закінчивши одну Наталчину пісню, вона переходила до іншої, і голос її звучав ще з більшою пристрастю.
Ізмаїл Іванович стояв, схрестивши на грудях руки, слухав. Обірвавши пісню, співачка підійшла до Івана Петровича. Він узяв її руку і притулив до вуст. Хвилини мовчанки... її порушив Ізмаїл Іванович:
— Ви краще співаєте, ніж я чув вас раніше. Зблизька ви чарівніша, ніж на сцені.
— Бо я принесла ці пісні, щоб віддати їх авторові...
— Ні, не віддавайте, не віддавайте, — благав Іван Петрович. — Я подарував ці пісні для вас і для багатьох таких, як ви. Хай вони будуть з вами. Пісня мусить мати свої крила... У вашому співі я ніби знайшов себе вдруге. В мою душу вливається ваш спів, як колись...
Щирість розмов, приязнь гостей дуже схвилювали Івана Петровича. Він зняв із стіни рушничок, вишиваний червоною калиною з чорними листочками, і підніс його Срезневському.
— Яка чудова річ! Вишито давніми полтавськими узорами. Це коштовний рушничок...
— У цьому рушничкові зібрані почуття і страждання жінки.
— Я заздрю цій жінці, — збентежено обізвалася артистка.
— Ви заздрите стражданням людини?
— Так... Коли вони варті уваги поета.
Звертаючись до Срезневського, Іван Петрович продовжував:
— Ви, Ізмаїле Івановичу, людина молода, але зуміли об'єднати навколо себе гурток літераторів... Ви обов'язково зустрінетесь і з тим невідомим поетом, якому я хотів би потиснути руку. Прошу вас — передайте йому цей рушничок. А з ним передайте й найсердечніші почуття.
— Хіба можна передавати так почуття? — запитала Преженковська.
— Це почуття не звичайні, а ті, що їм розкривають свої обійми цілі віки...
— Звичайно, що за почуттями ідуть і обійми, — жартувала Преженковська.
— В тих, зібраних у простій вишивці, почуттях я уявляю великий зміст. То безсмертя народного генія. Ці перлини духовного життя зібрані і в слові, і в пісні, і вкраплені в подібних вишиваних кетягах калини.
Беручи рушничок, Ізмаїл Іванович потис Котляревському руку.
Преженковська поклала йому руку на плече так, як дозволяла собі колись.
— Рідні мої, дорогі мої, — повторював Іван Петрович. — Ви стільки принесли несподіваної радості.
Якесь особливе тепло полилося від тієї руки, тепло, що його вловлює людина в промінні перед тим, як сонце має пірнути за обрій. Тепло, що не стільки зігріває тіло, як пестить душу.
Відчуваючи владу над своїми співбесідниками, Преженковська заговорила:
— Пригадуєте вечір після вистави, коли ми зробили, нічну прогулянку до Ворскли?
— Пригадую, як сьогодні...
— То й сьогодні можемо поновити ті ж незабутні хвилини... В хаті нам тісно, бо стільки вражень, що просяться вони на простори... Підемо туди, де справді віють вітри...
Коли вийшли з будинку, тепла липнева ніч трепетно огорнула їх подихом рути-м'яти.
— Спасибі тобі, — обізвався Котляревський, — що ти принесла пісні моєї молодості, повернула мені вже забуту казку... Заради цього хочеться ще жити... Я заздрю прийдешнім поетам, які ще складатимуть сотні, тисячі пісень, прославлятимуть у них усе прекрасне...
— Іване Петровичу, — зауважив Срезневський, — якби ви прочитали таку лекцію нашим студентам у Харкові, вони б вас на руках носили...
— Ні! Я не хочу, щоб Івана Петровича носили студенти на руках... Хай краще він літає на крилах моєї пісні... — В голосі Преженковської бриніла самовпевненість гордої жінки.
— Жартівнице моя непоправна!..
Перед спуском з гори до Ворскли зупинилися. Чорним силуетом на супротивній горі маячіли мовчазні примари монастиря, а довкола урочисто-таємничо ніч розкривала свої обійми.
Небо побляклою смугою благословляло народження ранку. Здавалося, ніби вперше над землею мало зійти сонце. Та ось поривчастий вітер захитав верхів'я тополь. З півночі налягла хмара, почувся грім.
— Буде гроза, — зауважив Ізмаїл Іванович.
— То добре! Хай гримить! Підемо назустріч грозі! — не вгавала співачка, — Хай віють вітри нескінченної пісні!
— Я, як романтик, не відстану від вас! — погодився Ізмаїл Іванович.
— А ви, Іване Петровичу? — Таня пригорнулася до нього.
— Я давно звик мандрувати разом із своїм Енеєм, незважаючи на бурі й грози! — мовив Іван Петрович. — Таня пригорнулася ще міцніше... — Ти принесла тиху радість, щоб незаповнене щастям серце проспівало лебедину пісню...
Вихрясті невблаганні хмари неслися в шаленому танку, за ними обзивалися і наростали громовиці. Тоді здавалося, ніби виринали з морської хвилі човни з ватагою завзятого, нескоримого Енея. Потім ховала в собі все темрява. Блискавка роздирала її, пускаючи на землю сині стріли. Хотілося, щоб ще й ще блискавка осявала небо, рідних мандрівників, щоб вони ще повернулися з далеких доріг, зазнаючи нових пригод, і щоб ще раз їхній ватажок спустився у пекло й повернувся загартований та мудрий.
Хай мандрівники вирушають у нові походи, хай з'явиться новий ватажок. Може, він поведе шляхами, якими ходив шукати правду Семен Битий і безталанна Наталка прагнула добути щастя, як зеленого розмаю. Може, розкриються перед ними неозорі простори, плекані в мріях.
Чимраз ширше освітлювалося блискавками небо, вповивався грозами ранок над скаламученими широкими плесами Ворскли...
ЕПІЛОГ
Перед тим як виїхати в слов'янські країни для вивчення мов і літератури, Ізмаїл Іванович Срезневський пізньої осені 1838 року прибув з Харкова у Петербург. Насамперед він завітав до давнього приятеля Михайла Васильовича Остроградського, привіз сумну звістку про недавню кончину Івана Петровича Котляревського. Але ця звістка, виявляється, вже докотилася До столиці, і славного земляка збиралися пом'янути на черговій "п'ятниці" в Євгена Павловича Гребінки.
— Хотів би і я завітати до Євгена Павловича, — обізвався Срезневський.
— То це добре. Він людина гостинна і товариська. Радий буде зустрітися з вами. До речі, він перейшов з канцелярської служби на роботу викладача мови та інших предметів у Дворянський полк і живе на Петербурзькій стороні, — відповів Михайло Васильович.
Взявши візника, вони вирушили на Петербурзьку сторону. Переїхавши мостом через Неву, потрапили в найбідні-шу і найбруднішу частину міста. Тут потяглися довгі вузькі вулиці. Дерев'яні будиночки дрібних чиновників, відставних унтер-офіцерів, небагатих крамарів визирали, здавалося, з болота. Візник часто лаявся, коли колеса екіпажа загрузали в багнюці. Нарешті добралися до казарм, біля яких були добре бруковані вулиці.
Прибули до Євгена Павловича вчасно. Тут готувалися до обіду. Господар з добродушною усмішкою на блідому лиці зустрів гостей, повів у простору кімнату, де чимало вже зібралося постійних відвідувачів.
Євген Павлович познайомив прибулих з іншими гостями — Нестором Васильовичем Кукольником, Іваном Івановичем Панаєвим, Миколою Андрійовичем Маркевичем, Іваном Максимовичем Сошенком, Володимиром Григоровичем Бенедиктовим. Були тут гості у військовому, давні Гребінчині приятелі по Ніжинській гімназії, неподалік, за невеличким столиком, сиділи, розглядаючи малюнки, Карл Павлович Брюллов, а біля нього учні Академії художеств — Тарас Шевченко, Василь Штернберг, Аполлон Мокрицький.
Карл Павлович привітно зустрів Срезневського, а Шевченко, потискаючи його руку, промовив:
— Спасибі за "Запорожскую старину".