А 1906 року він видав у Катеринославі збірку "Малоросійські народні пісні", до якої ввійшло понад 800 пісень та історичних дум.
Аналізуючи зібрані перлини, професор Яворницький помітив, що найбільше збереглося українських пісень на Полтавщині. Полтавські наймити йшли на заробітки в Таврію, на Катеринославщину, Харківщину і довгими та курними шляхами несли з собою рідні пісні, сповнені смутку й гіркоти. Ці пісні переходили з роду в рід, тужливо линули над степовим безмежжям.
Зібрані скарби Яворницький розподілив на колядки й Щедрівки, веснянки та гулянки, пісні, що відображали щасливе й нещасливе кохання, пісні з родинного життя, весільні й колискові, пісні, що характеризують економічне життя людей, пісні історичні, сатиричні, жартівливі.
В багатьох із них оспівується боротьба проти соціального і національного гноблення, кріпацтва, бідування наймитів, чумаків... У цих піснях вчувається відгомін віків.
Записані пісні від людей різного віку, стану й фаху, От, скажімо, під однією з щедрівок читаємо позначку;
"С. Черевки, Полтавської губ., Миргор. повіту, с-ка Палажка Цапченкова, 17 р. 1904 р.".
До деяких пісень автор збірки дав пояснення, з якої нагоди і для кого ця пісня співалася. Так, після короткого тексту:
А в пана, пана
Собака п'яна,
Лежить на санях
В червоних штанях,
І люльку курить,
Та й пана дурить,—
записано: "Хутір Будаково, Полтавськ. губ., Миргор. у., мала дитина, 4 роки, поздоровляла пана на Новий 1904 рік".
Перед розділом "Веснянки" Дмитро Іванович робить таку коротеньку передмову: "Ці пісні співають з того дня, як почне кувати зозуля, і аж до самого Петра, цебто 27 червня".
Багато вчений записав пісень з уст людей рідної Сонцівки, Харківського повіту. Односелець Іван Пухан продиктував йому цікаву щедрівку. "Цю щедрівку,— писав Дмитро Іванович,— співають тільки великі хлопці, щоб виходило дуже гучно й товсто".
Часто надибуємо на легенди й пісні, записані від талановитого селянина — сліпця Хоми Провори, який жив у селі Богодарі, Олександрівського повіту, Катеринославської губернії.
Не всі пісні, що зібрав Яворницький, увійшли до книжки. Крім того, треба сказати, що й після виходу цієї збірки Дмитро Іванович збирав далі витвори пісенного фольклору. Він зібрав понад дві тисячі пісень.
СУПРОТИ НЕНАСИТЦЯ
На Дніпрових порогах, куди Д. І. Яворницький не раз приїжджав з екскурсіями, відвідувачів найбільше вабив Ненаситець, або Дід-поріг. Щоб його добре розглянути; Дмитро Іванович завжди виводив прибулих на високу скелю, яка звалася Монастирка. Звідси все було видно як на долоні.
Перед тим як спуститися з скелі, Дмитро Іванович не забував розповісти про одну багату землевласницю-скнару, яка зберігала рідкісні й коштовні речі музейного значення.
— До останніх років супроти Ненаситця красувався пишний сад, а в тому саду височів палац з мезоніном та колонами.
— Чий же це був палац? — спитали вчителі-екскурсанти.
— В ньому жила поміщиця В. І. Малама — далека родичка гетьмана Данила Апостола. В тому палаці зберігалося безліч коштовної старовини. Там були дві гетьманські булави — одна з слонової кості, друга оздоблена золотом, сукняний червоний жупан, три шовкові гетьманські каптани та гетьманське сідло, оздоблене рідкісними, блискучими камінцями. Та вся біда в тому, що власниця нізащо не хотіла розлучатися з своїми скарбами.
Дмитро Іванович тут же розповів, як він хотів забрати до музею гетьманське сідло й булаву. Тільки він ступив до садиби Малами, як її зразу ж сповістили, що прийшов невідомий чоловік. Вона замкнулася й наказала своїм вірним слугам бути на сторожі, нікого не впускати до її покоїв. А коли її повідомили, що прибув професор, вона насторожено спитала, відкіля він приїхав і в яких справах, їй відповіли — з губернії.
Поміщиця-відлюдок, яка до невідомих завжди ставилася підозріло, зажадала від гостя документа.
Дмитро Іванович витяг з валізи своє посвідчення, загорнув його у клаптик газети й просунув цей документ у щілину, що світилася знизу дверей кімнати Малами.
Чути було, як господиня боязко наближалася до дверей, нахилилась і з острахом узяла в руки документ, потім почала ним шелестіти. Довго вона шаруділа тим посвідченням, а потім просунула його в щілину назад. Хвилини через дві двері в кімнаті одчинилися. Поміщиця вийшла в приймальню до гостя.
— Що ви, професоре, хочете?
— Глянути на старовину, на ваші древності. Малама зміряла гостя з ніг до голови недоброзичливим поглядом, її пожовкле обличчя густо зморщилося.
— Нічого я вам не покажу.
— Чому ж ви так недовірливо ставитесь до науки?
— А що мені ваша наука! — грюкнула дверима злюка — та й по тому!.
Незабаром на Катеринославщину приїхав Ілля Рєпін — давній побратим Яворницького. Він побував на місцях Запорозької Січі, де збирав матеріали про запорожців. Дмитро Іванович розповів йому про Маламу й про ті рідкісні експонати, які лежать в її хоромах.
— З'їздимо, Ілля Юхимович, до неї вдвох, може, нам пощастить щось здобути.
Приїхали вони до скупої землевласниці, яка мала сорок вісім тисяч десятин землі. Коли вона побачила, що до двору підкотив фаетон з двома чоловіками в капелюхах,— зразу ж по всіх кімнатах загриміли замки, забряжчали міцні засуви. Трохи згодом господиня виглянула з вікна другого поверху.
— Що вам треба від мене? — вигукнула вона з вікна.
— Покажіть нам, будь ласка, гетьманську булаву та сідло.
— І не думайте, і в руки не дам!
Рєпін підійшов до Яворницького і шепнув йому:
— Просіть — нехай хоч у вікно покаже.
— Ви, пані, нас не бійтеся. Нам не потрібні ваші реліквії,— умовляв Яворницький.— Якщо вже не можна взяти їх до рук, то дозвольте хоч змалювати на відстані.
Малама трохи пом'якшала. Вона звеліла гостям подалі відійти від будинку її стати посеред подвір'я, а сама боязко піднесла до вікна булаву й сідло і виставила їх напоказ.
Поки Дмитро Іванович ласкаво розпитував, як вона здобула ці речі, Рєпін у цей час швиденько змалював булаву й сідло з усіх боків.
Оце й усе, що вдалося виканючити в неприступної поміщиці. Де ті неоціненні реліквії поділися — ніхто не знає й досі...
КОЗАЦЬКОМУ РОДУ НЕМА ПЕРЕВОДУ
У своїй подвижницькій праці вчений завжди знаходив собі помічників, людей, закоханих у рідну культуру, і залучав їх до доброго діла.
У 1960 році мені пощастило знайти одного приятеля Дмитра Івановича — Захара Семеновича Бородая. Він жив у Червонопартизанському провулку в Дніпропетровську. Зайшов я по даній мені адресі до маленької хатини над яром. Сивовусий господар, чисто поголений, в окулярах, сидів за невеличким столом і читав "Кобзаря". В хаті чепурно, на стінах — портрет Тараса Шевченка, прикрашений широким квітчастим рушником, дві картини — одна Самокиша "Богдан Хмельницький в'їздить в Київ 1648 р.", друга — Красицького "Гість із Запорожжя". Захар Семенович за свое життя зібрав чималу бібліотеку, якою він не без підстав пишався. Він багато років працював листоношею і за довгорічну та сумлінну працю на пошті був нагороджений орденом Леніна.
Погомонівши якусь хвилину з господарем, я спитав його:
— Кажуть, що ви були знайомі з Дмитром Івановичем. Це правда?
Коли Захар Семенович почув ім'я Яворницького, його обличчя одразу ж повеселішало, й він приязно усміхнувся.
— Це правда. Я з ним познайомився ще напередодні першої світової війни. З тринадцятого року я став працювати в Катеринославському головному поштамті — листоношею. До району, який я тоді обслуговував, входив і будинок професора Яворницького. Добре пам'ятаю — вперше я заніс йому кореспонденцію влітку 1915 року.
"Ви часом не з Полтавщини?" — спитав мене Дмитро Іванович, приймаючи від мене листи та газети.
"Так, з Полтавщини! А як ви вгадали?"
"Вгадати не важко: ваша мова сама про себе це сказала".
Листоноша і вчений сіли на веранді. Дмитро Іванович наказав подати чаю. Йому на коліна звичним рухом зіскочив невеличкий сіренький котик, якого він завжди пестив, коли розмовляв з гостем.
— Де ж ви народилися, з якого роду, розповідайте, будь ласка! — поцікавився ввічливий господар.
— Яз містечка Жовнино, Золотоніського повіту. А роду — козацького.
— Он як! Відкіля ж ви дізналися про свій козацький рід?
— Мій дід водив мене на старовинне кладовище у Жовнині. Там він показав мені кам'яніти хрест на могилі мого прадіда. Дід підвів до хреста та й каже: "Читай, хлопче, що за слова там!" Я прочитав напис: "Тут поховано прах козака Лазаря Бородая". Отож від цього козака і йде наш рід.
— Ну що ж, це добре, що ви зацікавилися своїм родом. А скажіть, чи вам часом не доводилося в Жовнині бачити мого побратима Миколу Лисенка?
— Як не доводилося! Бачив його тисяча дев'ятсот третього року, коли він з Старицьким приїздив до Жовнина провідати свою рідню та земляків.
— Що ж ви пригадуєте з того приїзду?
— У нас його поважали й дуже шанобливо зустрічали. Людина він проста й доступна. У моїй пам'яті зберігся такий факт: Лисенко подарував тоді дві тисячі карбованців і дві десятини землі з своєї садиби, щоб збудувати в Жовнині школу.
— Ну й збудували ту школу?
— Де там! Гроші й земельку забрали до своїх рук старшина й писар. Кажуть — захарлали, пропили, барбоси! — з гнівом розповів Бородай.— А шкода! Яка б оце пам'ять була про таку людину.
Прощаючись з листоношею, Яворницький сказав:
— От що, голубе, ви зайдіть днів через два до мене в музей: ми там поговоримо про одне важливе діло...
Бородай раніше чув про Яворницького. Він був радий, що йому, шанувальникові вченого, пощастило познайомитися з ним, і чекав неділі, щоб у вільний від роботи час піти до музею.
В неділю Захар Семенович надів українську вишиту сорочку, синю чумарчину, козацькі штани, смушеву шапку і в такому вигляді прибув до музею.
— Ану, козарлюго, підійди поближче!—покликав Яворницький, як тільки побачив Бородая.
Дмитро Іванович оглянув гостя з ніг до голови. Його обличчя осяяла тепла, щира усмішка.
— Ну, запорозький лицарю, ходімо зі мною. Якщо гість подобався Дмитрові Івановичу, він шанобливо брав його під руку, водив по залах музею, йшов з ним на прогулянку. Так було й з Бородаєм, якого потім Дмитро Іванович запросив до свого кабінету.
— Чи знаєте ви, Захаре Семеновичу, навіщо я вас закликав?
— Ще не знаю, але з великою охотою послухаю вас і готовий виконати будь-яке ваше прохання.
— От що, добрий чоловіче, я хочу послати вас в мандри по скарби народні.