Проте аналізувати тонкі закономірності долі, напевне, не слід, тим більше що й читачеві це не вельми ці-каво. Згадаю лише ті події, що до невпізнанності збурили глибини моєї юнацької душі…
Величний Дніпро, чарівні річкові луки, казкові ліси довкола Кілова так магнетично зачарували мене, що на кілька тижнів тривожні думки про війну вилетіли з голови. З’явилися нові товариші, знайомі, я пропадав днями на річищі, біля гаток, де вода вирувала на камінні, створюючи безліч заток та вирів, у яких жирувала розмаїта риба. Батька мобілізували до армії, не зважаючи на хворобу серця, ніг та емболію ока, ми залишилися без годувальника, тому захоплення рибалкою було дуже й дуже доречним. Я навчився ловити окунів у кущах верболозу, а миньків поміж камінням і хутко досягнув такої майстерності, що за кілька годин добував до п’ят-надцяти-двадцяти кілограмів риби.
А довкола творилося щось незбагненне. Повинен нагадати тобі, шановний читачу, що наше покоління було виховане під грім переможних барабанів та реляцій, в яких твердилося, що ворогу ми не віддамо й "п’яді рідної землі", що "будемо бити ворога на його території", що "наша армія найсильніша в світі"! Тому не лише діти, а й дорослі очікували, що за кілька тижнів ми перемелемо віроломні орди фашистів, а потім покотимо їх на захід, до гнізда, де зародилася гітлерівська банда.
Гай-гай! Кожен день приносив прямо протилежні вісті, спочатку їм навіть не вірили, але оскільки повід-омлення Інформбюро підтверджували їх, то доводилося переосмислювати все, що з нами відбувалося в останні десятиліття…
Згадується химерний випадок уже з пізніших часів. У недавно побудованій хатині батько мурував піч. Для вивершення комина запросив сусіда Михайла, котрий хвалився своїм умінням: "Як змурую вам піч, Павле Трохимовичу, то вже й вас на світі не буде, а вона стоятиме". Ну гаразд, почав той Михайло мурувати, вивів комина аж до дірки в стелі, і раптом все те нагромадження цегли потріскалося, захилиталося, похилилося. "Майстер" злякано закричав:
— Тримайте, Павле Трохимовичу! Ой, тримайте!
Батько підставив свої широкі плечі, на якусь мить затримавши обвал. Михайло танцював розгублено до-вкола, цмокав спантеличено і розводив руками. А батько, потримавши трохи купу цегли, що напирала на спину, гнівно запитав:
— То скільки ще тримати мені, Михайле?
— Трішки! Ще трішечки! Я щось придумаю!..
— Іди ти к…
Батько послав великого майстра в таке місце, що про нього незручно й згадувати, і відскочив убік. Комин з гуркотом та лускотом завалився. Ми завершили мурування печі самостійно, без участі хвастуна.
Той випадок є ілюстрацією до ситуації сорок першого року. Сформована "великим корифеєм" споруда розпадалася, ніби картковий будиночок, під ударами вермахта. Героїчний опір командирів та окремих підрозді-лів сягав своїм корінням не вірності вождю чи його соратникам, а одвічного, прагенетичного чуття єдиної родини, котру захищають в смертельну пору небезпеки, незалежно від того, подобається воїнові його князь чи володар.
Не встигли люди отямитися, як ворожі війська пронизали сотні кілометрів України, оточили Київ, вийш-ли на Правобережжя Дніпра. На Лівобережжі почали рити окопи, траншеї, бункери. Люди теж закопувалися у землю, готували самі собі землянки, запасалися сіллю, сірниками, милом.
Ще один спогад з тих апокаліпсичних днів. Мати послала мене в Київ забрати документи з геологорозві-дувального технікуму. Чому так було вирішено, я не пам’ятаю: мабуть, стало ясно, що про якесь навчання в умовах війни не може бути й мови. Я зробив це хутко, злякана секретарка віддала документи, навіть не вимага-ючи розписки. Повертався додому самотужки, жодного транспорту не було. Біля Осокорків якийсь дядько пе-ревіз мене на Лівобережжя, а там я підбігцем урізав луговими шляхами — мимо Процева, Гнідина, Вишеньок — до Кілова. Раптом від Борисполя, де був військовий аеродром, з’явилося в небі вісім наших літаків з подвій-ними стабілізаторами на хвості. Я таких ще не бачив, певно, то була якась нова модель — граціозна, срібляста машина. Ескадрилья прямувала в напрямі Правобережжя. З-за круч вигулькнув меткий, як оса, "месершміт", завиваючи, накинувся на гурт зорекрилих бомбардувальників. У високості закипів бій. А втім, хіба можна було назвати боєм страхітливу й нещадну розправу фашистського аса з безпомічними літаками: на кожного з них достатньо було короткої черги, щоб у полум’ї й диму вони рухнули з неба на жовтіючі луки. За кілька хвилин чотири або п’ять машин впали на землю, інші втекли, а торжествуючий "месершміт" — пихато й бундючно (саме так я відчував його настрій) — пірнув за кручі Правобережжя.
Не зоряні літаки падали тоді вниз, шановний читачу, — то деформувалася наївна дитяча картина реаль-ності, легковажно чи злочинно намальована безвідповідальними лідерами на скрижалях свідомості довоєнного покоління. Я плакав невтішно й люто, дивлячись на трагедію наших безпомічних хлопців, відданих на розправу гордовитим чужинцям, я крутився в’юном на луговій стежці, б’ючи безсило кулаками по землі. Душа пробу-джувалася для нового, трагічного самоформування. І ніхто не міг допомогти їй в тому. Ніхто…
Події наростали, ніби гірський обвал. Панічні чутки розтривожували людей, ніхто не знав нічого певно-го, тим більше що сім’ї відповідальних працівників утікали, чим тільки можна було, на схід. Селяни запитували командирів, які інколи з’являлися на артилерійських позиціях понад річищем, чи надійна оборона на Лівобережжі, чи пощастить зупинити німців, що чути з Москви, де ж наша хвалена непереможність. Офіцери матю-калися, посилали і власних воєикерів, і самих себе до бісової матері або й далі, бо в тій круговерті, що творила-ся довкола, неможливо було знайти не те що якоїсь логіки, а й найменшого глузду.
Інколи наші батареї били залпами по дніпровських кручах. Нам видно було, як розліталися вщент хати у Витачеві, як баранчики кучерявих вибухів розквітали там і сям на горах і полях. Гітлерівці одразу ж відповіда-ли мінометними залпами, вибухи чавкали, крякали, ухкали на городах, в подвір’ях, вибивали вікна, трощили ґанки, ранили і вбивали дітей та жінок. Кілька разів над селом пролітала "рама", скидала бомби. Були жертви, згоріло ще з десяток хат.
Якось восени сестра Оля прибігла з лісу схвильована, вражена. Крикнула мені:
— Бачила в лісництві Будьонного!
— Брешеш!
— Точно він! Вуса, відзнаки!
Для нас ім’я Будьонного звучало так, як легендарний Ілля Муромець або казковий Іван Побиван, Коти-горошко. Здавалося, що такі люди живуть у якомусь особливому світі. А тут… Будьонний у лісництві!..
Ми стрімголов кинулися до Підбірного, де мав бути прославлений командарм Першої Кінної. Тихенько пробралися крізь кущі, виткнули носи з-за паркану. Те, що я побачив, здавалося кадрами кіно: живий, справж-нісінький Будьонний сидів біля вкопаного в землю столика на подвір’ї лісництва, розглядаючи карту, а довкола нього товпилися командири та кілька людей в цивільному. Тут же біля воріт, на піщаному шляху стояло кілька танкеток, їхні мотори тихенько вуркотіли, пихкаючи синюватим димком.
Полководець щось галасував про пальне, про Бориспільський аеродром, стукав кулаком по столу. Ко-мандири виправдовувались, щось пояснювали, тикаючи пальцями в карту.
— До с…и мені ваші пояснення! — лютував командарм, встаючи з-за столу. — Довкола самі лише подо-нки, зрадники і боягузи, мать вашу перемать, так вашу перетак!
Я відчув, як обличчя моє паленіє від сорому чи ще якогось невідомого почуття: хіба юнацьке сумління могло припустити, що людина з легенди спроможна випльовувати з своїх вуст отакі блюзнірські слова та лай-ки? Хай там якісь трактористи чи конюхи, а то ж герой?!
Будьонний, шаленіючи від злості, рушив у супроводі командирів до шляху, сів у передню танкетку. Ті, що залишалися, про щось його розпитували. Будьонний махнув рукою і ще раз вилаявся. Заревли мотори, коло-на машин рушила й хутко щезла за стіною дерев.
Ми з Олею, похнюпившись, повернулися додому. Нікому не розповідали про те, що почули, бо й самі не довіряли власним вухам. Отакі факти з життя були, можливо, страшнішими катастрофами для дитячої свідомо-сті, аніж військова поразка наших військ.
Наступної ночі з усіх артилерійських позицій зникли гармати, на горбах, де купчилися в окопах червоно-армійці, не лишилося жодної людини. Всі наші захисники кудись випарувалися, наче їх і не було. Біля колгосп-ної стайні, де військові інтенданти влаштували склад обмундирування, ворушився люд купою мурашви. Жінки, чоловіки, діти оберемками несли шинелі, зимові штани, куфайки, кирзові чоботи, білизну. Якась жінка крикну-ла моїй матері:
— Чого очі витріщила? Біжи скоріше та бери, що лишилося! Дармове ж, бо всі наші накивали п’ятами!
— Я його не заробила — я його й не візьму, — махнувши рукою, одвітила мати. — Те, що дарма при-пливе, те росою і спливе! Хай тим добром той, що не при хаті згадуючи, радується!
— Ну й дурна! Все’дно ж пропаде!
Мене цікавило інше: втікаючі радянські війська залишали багато штабних причандалів — папери, олівці, карти, динамоліхтарики, книги, фарби, ватманський папір; ми з троюрідним братом Андрієм Приходьком шас-тали по ближніх та дальніх посадках, розшукували ті місця, де штабісти складали на купу все згадане добро й підпалювали його. Дещо пропадало, а дещо лишалося неушкодженим. Я приніс додому три ліхтарики, вироб-лені Ленінградським заводом "Електросила" (вони були зручні тим, що не потребували батарейок), десяток блокнотів, гору олівців, два нагани і набої до них. Темної ночі ми зробили вилазку на територію Русинського військового табору, що містився навпроти Ржищева. Там все зруйнували при відступі, підірвали житлові при-міщення, спалили, але бібліотека залишилася під купами цегли, ми длушпалися під прикриттям осінньої ночі поміж тим мотлохом, намацували навмання книги і навантажували в заплічні мішки.
Так пощастило добути дореволюційне видання морських повістей Станюковича, Достоєвського, великий однотомник Пушкіна, кілька "Кобзарів", "Исповедь" Толстого, підшивки "Ниви" за 1910 рік, ще щось, не можу згадати. Бібліотека виявилася випадковою, хаотичною, проте для моєї тодішньої свідомості, котра знемагала у вирі парадоксальних подій, кожен том здавався своєрідним духовним кругом порятунку, кинутим долею у рі-чище життя, де я безпомічно крутився.