Обривають вітри злотисто-сині киндяки а дощі змивають червону габу турецьку, тільки кров християнська багриться на ній, тільки чути плачі невільницькі. Українська галера!
Втихомирилися струни, дванадцять рук на хвилину у воздухах повисло, а потім, як крила знеможених високі летом птиць, опустилися на верхняки.
Ніхто не виявляв свого вдоволення ні з гри, ні зі пісні, ждали на дальші співи.
Поклоняється бідний невольник
Із землі турецької, із віри бусурманської
У городи християнськії — до отця, до матусі.
Що не может він їм поклонитися, —
Тільки поклоняється голубоньком сивеньким:
"Ой ти, голубоньку сивенький!
Ти далеко літаєш, ти далеко буваєш.
Полети ти в города християнськії
До отця моєго, до матусі,
Сядь, пади на подвір'ї отцівськім,
Жалібненько загуди,
Об моєї пригоди козацької припом'яни.
Нехай отець і матуся
Мою пригоду козацькую знають,
Статки-маєтки збувають,
Великі скарби собирають,
Головоньку козацькую
Із тяжкої неволі визволяють...
Тихенько й поважливо, то знову грімко й зворушливо розказували кобзарі про горе й муку козацьких бранців-невольників у чужих каторгах і темницях. Скільки їх загинуло, не діждавшися, поки батьки та брати позбудуться своїх статків і достатків, не вернулися до батька і до матки, погибли, добуваючи слави й обороняючи волі.
М'ягкосердним жінкам сльози заблистіли в очах, мужчинам ніби миш заскребла по серці, бо не один мав на своїй совісті забутого товариша, брата або свата, що заков'яз не в турецькій, а в новій неволі, у Польщі, Литві, Волощині — скрізь, куди не носило козацьких буйних голов.
— Визволь, Боже, бідного невольника
На свято-руський берег,
На край веселий,
Між народ хрещений!.. —
кінчили невольницький плач бандуристи.
Гетьман почув на собі багато очей, котрі з усіх сторін гляділи на нього, ніби благаючи визволення з нової, московської неволі. Кобзарі заграли й заспівали думу про смерть козака на Колимській долині. Проспівавши початок, вдарили сильніше в струни і грімко, одноголосне почали благати-закликати:
— Поможи мені, отцева й матчина молитво,
на колінах стати,
Семип'ядную пищаль у руки достати,
По три мірці пороху підсипати...
Тут уже старі козаки-полковники не втерпіли і разом бандуристами однозвучне заголосили:
По три кульки свинцевих набивати,
Орлам-чорнокрильцям,
Козацьким довірцям,
Великий подарунок посилати.
Кого вони під тими орлами-чорнокрильцями розуміли, неважко було вгадати, бо всякому козакові отсей чорний, північний орел понад головою в хвилину тихої задуми важким крилом шумів.
Гетьман зрозумів ті думки. Йому здавалося, що він отеє поміж своїми людьми у Кочубеєвім дворі, мов перепілка у гнізді з дітьми перед шулікою ютиться, і що його святий обов'язок або тих дітей захистити, або життя своє за них віддати.
На це він і рішився... І заграли й заспівали, припочивши хвилину, співці бандуристи про смерть гетьмана Богдана. А коли дійшли до слів:
То не чорні хмари ясне сонце заступали,
Не буйні вітри в темнім лузі бушували, —
Козаки Хмельницького ховали,
Батька свого оплакали...
Коли до тих сумних слів доспівали, у Кочубеєвих сінях зробилося сумно, як на поминках, по панахиді. Всяке пригадало собі блискучі хвилини з життя й рейментовання великого гетьмана, всім, як живі, явилися перед очима картини його походів, боїв і побід, замигтіли надії та сподівання, заграли воскресні дзвони на те, щоб перейти на похоронну ноту.
"Зажурилася Хмельницького сідая голова", бо наступав на нього найгірший і найлютіший ворог, якого він одного в світі боявся, — безвихідна недуга. І зажурилася Мазепина сідая голова, бо він почував, що наближається година, коли йому прийдеться кінчити це, що почав його поперед тим. Невже ж йому це діло поведеться?
І співці, і слухачі втомилися, мандруючи за звуками кобзи, дружини вірної, бандури мальованої дванадцятиструнної, по зарослих шляхах України. Серця їх наповнилися ущерть і жалем тихим, сердечним, і завзяттям сміливим, молодецьким постояти, як батьки стояли, за правду людськую, за віру святую християнську.
— Усім слушащим,
Усім православним християнам,
Сьому домодержавцю,
Хазяїну й хазяйці
Подай, Боже, на многая літа!
Загомоніли ще раз усі дванадцять бандур і змовкли.
— Спасибі вам, батьки бандуристи! — дякував Кочубей, — і від мене і від моєї жінки, спасибі! Гарно ви нам грали, а ми старовину згадали, щирая вам за те будь дяка.
— І я вам також дякую, — озвався гетьман, — бо дуже люблю і шаную бандуру; це наш козацький струмент, наша справжня вірная подруга.
— Богу дякуйте, не нам, — відповіли співці... Гетьман підійшов до одного з них, взяв із його рук бандуру й оглядав. Оглянувши, став пальцями перебирати по струнах. А з-під його пальців добувалися звуки якісь-то інші, нібито м'якші і якісь лагідніші, "панські".
Підійшла до нього Любов Федорівна, просячи, щоби зробив їм честь і заграв.
— Що ж би таке?
— А тую пісню, що ви її склали.
— Яку?
— А про згоду.
І гетьман заграв та й заспівав свою пісню про згоду.
Уважно слухали Кочубеєві гості співу бандуристів, але тепер зробилося так тихо, ніби всі завмерли.
Мало кому доводилося чути, як гетьман грає, не один не почує вдруге. Та й гарно ж грав Мазепа, хоч і на інший лад, ніж бандуристи, ніби вчено. То була друга, не народна музика, бо й пісня була інша, ніж думи.
— Нема люби, нема згоди
От Жовтої взявши Води,
През незгоду всі пропали,
Самі себе звоювали, —
нарікала Мазепина пісня, вказуючи на гріхи й на хиби тодішніх українських панів — старшин та завзиваючи їх до згоди.
— Самопали набивайте,
Острих шабель добувайте,
А за віру хоч умріте,
І вольностей бороніте!
Нехай вічна буде слава,
Же през шаблю маєм права!
його голос зразу лагідний, ніби журливий, кріпшав з кожним віршем, а наприкінці зробився різкий і могучий, ніби приказ начального вожда.
Задзвеніли козацькі шаблі, застукали чоботи об кам'яну підлогу, і загриміло по всіх салях Кочубеєвого двора:
— Нехай вічна буде слава, Же през шаблю маєм права!
Гетьман сидів з бандурою на колінах, і гірка усмішка блукала по його тонких устах, ніби звуки викликували її. Мотря не зводила з нього очей, як зачарована. Чуйкевич підпирав одвірок своїми кріпкими плечами. І він нікого, крім гетьмана, не бачив в ту хвилину.
— Не вмію я на старосвітській бандурі грати, — казав гетьман, віддаючи струмент бандуристові, — на ній так мало струн і самі кишкові, я привик до метальових.
— У Мотрі, — казав Кочубей, — є нова бандура, з метальовими струнами, принеси її, Мотре, пану гетьманові!
— Принести? — спитала дівчина, повертаючись до гетьмана.
— Будь ласка! — спробуємо, яка. Може, мої руки краще
підійдуть до неї, а може, вона, привикши до тонких пальчиків дівоцьких, під моїми і грати не захоче. Побачимо.
Мотрин покоєвий зі свічником біг скоро по сходах, Мотря ішла за ним. Знімалася угору... Гетьман мав грати на її бандурі...
Вбігла до свого покою, зняла зі стіни бандуру, обтерла її чистим рушником, порох зі струн здмухнула і несла не за ручку, а піддоживши обі долоні під сігідняк, як святощ яку... Гетьман мав грати на її бандурі.
Не знала, чому кров ударила їй до голови, чому по висках ніби хтось молотком стукав. Сходи скрипіли під її чобітками, всі дивилися, як сходила згори, гарна, зарум'янена, ніби якесь невідоме сонце на неї світило.
Ще два сходи, ще один — і ступила на кам'яну долівку.
Всі розступилися. Між нею і гетьманом не було тепера нікого.
Які ж ті сіни довгі! Нащо батько такі великі поклав? Чиї то очі так дивно дивляться на неї, такі дивні, очі...?
Ще крок, ще два — і гетьман простяг руки, щоб прийняти від Мотрі бандуру.
Задрижали під Мотрею ноги, захитався спідняк на дрібних дівочих долонях... якийсь жалібний стон, якийсь сумний бреньк — і розбита бандура лежала між Мотрею і гетьманом на твердих зимних плитах.
Мотрі світ закрутився в очах, затанцювали стіни, задрижала земля, і вона, як сокирою підрубана ялиця, повалилася на землю. Кинулися до неї батько, мати, Чуйкевич прибіг з холодною водою, тітка принесла цілюще зілля.
Її підняли й понесли на горище, з котрого вона перед хвилиною сходила, ніби з хмар на землю.
Гетьман стояв і дивився на порвані струни розбитої бандури. Потім схилився, прикляк і хотів їх збирати, та старшини не дали.
Позбирали...
ЄВА
Вечерю їли тихо і на скору руку.
По вечері мала бути "огнена потіха", але на рішуче бажання гетьмана її відлежено до другого разу. І завтра буде ніч.
Козакам приказали зараз по вечері йти спати, щоб у дворі не робили криків. І дійсно, ще й Великий Віз не викотився на небо, як над Ковалівкою воцарилася тишина. Кочубеїв двір подобав на зачарований замок, в котрім завмерло всяке життя.
Гетьман попрощав товариство й пішов до своїх покоїв. Казав, що притомився.
Тільки в одній з бокових кімнат спущено грубі занавіски, зачинено двері на ключ, і кількох полковників засіло до карт. Кочубей приніс їм спорий збанок меду, великий півмисок вуджених гусячих ніг, кошелик сушених сливок, начинюваних тертими мігдалами, побажав веселої забави і пішов на горище подивитися, що робить Мотря.
Ідучи по сходах, зітхав, бо не від того був генеральний суддя, щоб і собі побавитися картами. Забава була, мабуть, гарна. Поки в гаманці є червінці і таляри, поти гратимуть і гроші, а потім прийде черга на мисливських собак соколів, на коней зі збруєю і без збруї, на дорогі, суто , золотом перетикані пояси, що мали таку саму вартість, як і дзвінкий гріш. Тихо, як тільки міг, відчинив генеральний суддя двері від Мотриної спальні й увійшов туди. Горіла тільки лампада під образом Богоматері, — її тускле сяєво мерехтіло кругом, як крізь сон. Кочубеєві треба було дуже уважно ступати, щоб не потрутити чого по дорозі. Занавіски при ліжку були розсунені. Крізь той розсув побачив Кочубей Мотрю. Лежала горілиць з розпущеним волоссям, котрого не було як і коли на сон згорнути. Віддихала рівно й глибоко, як віддихають здорові люди в сні. З лампади падало на її обличчя скупе синяво-золотаве світло, і, коли б не віддих, можна б було гадати, що це статуя з мармору лежить у ліжку.
Кочубей нахилився, і здавалося йому, що бачив на устах своєї доньки не згірдливо-гордий усміх, як звичайно, а якийсь ласкавий і покірний, ніби вислів щастя, котре вона бачила в сні.
Біля ліжка сиділа Марія Федорівна.