Швидко його окружила громадка жидів, стискаючії його руки і желаючи йому щастя з нововибудованою фабрикою. Далі почалися розмови про всякі біжучі діла, котрі найбільше занімали жидів-капіталістів. Звісна річ, поперед усього почали деякі розпитувати Леона, як стоять такі й такі курси, чи не потребує ще більше воску, як багато думає вироблювати тижнево парафіну в своїй фабриці, а коли у всім тім цікавість їх була заспокоєна, зійшла бесіда на бориславські новини.
— Ох-ох-ох, Gott uber dіe Welt! — сказав, важко зітхаючи, низький а грубезний жид, Іцик Баух, один з дрібних властивців кількох ям. — Що ту у нас діється, що ту у нас діється, то аж розказувати страшно! Ви не чули, пане Гаммершляг? Ох-ох-ох, бунтація, та й годі! Чи я-то віддавна не казав: не давати тим поганцям, тим опришкам — фу-у! — не давати їм такої високої платні, бо як собі розберуть, то будуть гадати — ох-ох-ох, — що їм ще більше належиться! А тепер видите, самі видите, що по-моєму стало!
— Та що таке? Що за бунтація? — спитав недовірливо Леон.
— Ох-ох-ох, Gott uber dіe Welt! — сопів далі Іцик Баух. — Прийдеться швидко всім чесним гешефтсманам утікати з Борислава, auf mane munes! Бунтуються робітники, чимраз остріше ставляться до нас, а в неділю — ох-ох-ох — ми вже гадали, що то буде наш послідній день, — фу-у! — що зараз кинуться різати! На толоці тілько їх зійшлося, що тих круків на скітнику. Ми всі з переляку троха не померли. Ніхто, розуміється, не поважився приступити, бо були би розірвали на кусники, — адже ж, знаєте, дикий нарід! Ох-ох-ох, що вони там говорили між собою, того не знаємо і довідатися не мож. Я питав своїх Банюсів — говорять: "Ми так собі, гагілки грали!" Брешуть, бестії! Ми виділи добре э даху, що один виліз на камінь і довго щось говорив, а вони слухали-слухали, а далі як загомонять: "Віват!…" Ох-охо-ох, страшні річі, страшні річі!"
— Але ж я у всім тім не виджу нічого страшного, — сказав, гордо усміхаючись, Леон. — Може, й направду гагілки грали.
— Ох, ні, ох, ні, — говорив далі Іцик Баух. — Уже я знаю, що ні! І повертали відтам такі веселі, співаючи, а тепер між ними якісь змови, якісь складки. Gott uber dіe Welt, — буде лихо!
— Я все ще не виджу, — зачав було знов Леон, але другі жиди перебили його, потверджуючи вповні слова Іцика Бауха і додаючи ще від себе богато подробиць. Треба сказати в честь бориславським робітникам, що вони зразу добре порозуміли свою справу і бодай по той час нікотрий з них не зрадив жидам, яка була ціль їх сходин і що ураджено на їх раді. Впрочім, може бути, що й далеко не більша часть робітників чула та розуміла все доразу, що й до чого було ураджено: ті, котрі розуміли, не висказували сього жидам, а ті, що не розуміли, то й не могли їм багато цікавого сказати. То тільки дізналися жиди, що між робітниками робляться якісь складки, що вони хотять самі допомагати собі і що до всього того нарадив їх муляр Бенедьо Синиця!
— Бенедьо! Той, що у мене нафтарню мурував? — скрикнув зачудуваний Леон.
— Той сам.
— Складки? Помагати собі? Гм, я й не гадав, щоби у Бенедя було на тілько розуму. Мулярський помічник, родився і виріс в Дрогобичі, — і відки він до всього того прийшов?
— Е, чорт го там побери, відки прийшов, то прийшов! — зафучав Іцик Баух. — Але як він сміє нам ту людей бунтувати? Післати до Дрогобича по шандарів, най в ланцюги та шупасом відси!
— Але прошу вас, панове, — сказав, зупиняючись, Леон, — я не розумію, чого се ви так тривожитесь? Що в тім усім страшного? Я бував по Німеччині, там робітники всюди сходяться, радяться, складаються, як їм захочеться, і ніхто їм того не боронить, і ніхто того не лякається. Противно, розумні капіталісти ще й самі їх до того заохочують. Там кождий такий капіталіст як говорить до робітників, то раз у раз у нього на язиці Selbsthіlfe та й Selbsthіlfe. "Помагайте самі собі, всяка постороння поміч для вас на ні на що не здасться!" І гадаєте, що зле на тім виходять? Противно! Як робітники самі собі помагають, то значить, що вже капіталіст не потребує їм помагати. Чи там окалічіє хто на фабриці, заслабне, постаріється — Selbsthіlfe! Най собі роблять складки, най собі помагають самі, аби тілько ми їм не потребували помагати? А вже ми будемо старатися, щоби їм роги не надто високі росли: скоро що троха зачнуть носитися бутно, а ми цап — плату знижимо, і свищи тоді тонко, так, як ми хочемо!
Леон виговорив усю тоту бесіду з таким запалом внутрішнього переконання, що в значній часті успокоїв і потішив своїх слухачів. Один тільки грубий червононосий Іцик Баух недовірливо хитав головою, і коли Леон скінчив, він, важко відсапуючи, сказав:
— Ох-ох-ох! Коби-то воно так було, як ви кажете, пане Гаммершляг! Але я боюся, що воно не так буде. Що нашого робітника, дикаря, бойка, рівняти до німецького! Де нашому робітникові до якої розумної Selbsthіlfe? Ох-ох-ох, Gott uber dіe Welt! A якби він Selbsthіlfe порозумів так, що треба брати за ножі та різати жидів? Га?
Всі слухачі, не виключаючи й самого Леона, стрепенулися на ті зловіщі слова, морозом подернуло у них за плечима. А до того в тій хвилі коло них перейшла з гомоном юрба ріпників, з-поміж котрих, о цілу голову вищий від усіх, вистирчував понурий Сень Басараб. Він грізно позирав на жидів, а особливо на Бауха, свого принципала. Баухові від його погляду чогось недобре зробилося, і він замовк на хвилю, поки юрба не перейшла.
— От, дивіть, які вони, — говорив він, коли ріпники пропали в темнім закаулку, — дичина, та й годі! От той високий серед них — він у мене робить — чи не цілковитий медвідь? Та ви тому лиш писніть слово Selbsthіlfe, а він зараз возьме ніж та й-заріже вас!
Але Леон, а за ним і другі жиди почали перечити Баухові. Вони тим живіше перечили йому, чим більше самим було лячно, і, переконуючи його, що небезпеченства нема ніякого, старалися, властиво, переконати о тім і себе самих. "Що то воно так зле не є, — говорили вони. — Люд наш, хоть, може, незугарний і непривітливий на вид, не в такий злий і кровожадний, як здається Баухові. І що случаї правдивої, порядної спілки і у нас не рідкі, і людям тутешнім зовсім не чужі. І що коли б мало було прийти до яких "непорядків", то було би вже прийшло зараз по першім зборі. І що Бенедьо — чоловік слабовитий і характеру лагідного. І що Леон зараз завтра поговорить з ним і розпитається його о все, і що Бенедьо мусить йому все чисто розповісти, бо під певним зглядом Бенедьо зобов'язаний йому, Леонові, до вдячності, і що наперед можна впевнитися, що небезпеченство ніяке нікому не грозить."
— Ох-ох-ох, де більше язиків, там більше й мови! — говорив невмолимий Баух. — Але я вам раджу: не вірте тим розбійникам, розбийте їх складки, а особливо знижіть їм плату так, щоби, собака, один з другим не мав за що й продихати, то тоді їм і складок усяких відхочеся!
— Еге-ге, будем видіти, чи відхочеся! — проворкотів крізь зуби Сень Басараб, котрий поза кошари і плоти підповз ід тому місцю і, розуміючи добре жидівський жаргон, котрим розмовляли жиди, підслухав усю тоту розмову. — Еге-ге, побачимо, небораче, чи відхочеся! — воркотів він, здвигаючися на ноги з-за плоту, коли жиди розійшлися. — Коби лиш тобі борше дечого другого не відхотілося!
І, розпустивши ноги, Сень поспішив до Матієвої хати, щоби там розповісти побратимам о тім, як то жиди говорять о їх раді і що о ній знають.
На другий день рано перед роботою Леон здибався з Бенедьом уже в фабриці. Бенедьо представив йому Деркача, Прийдеволю і Побігайка, яко вибраних до роботи в окремій коморі. Леон тепер жалував трохи, що вчора поквапився дати Бенедьові тоту поруку, бо був переконаний, що Бенедьо вибрав до того своїх одномисників! Він починав навіть боятися, чи не підозріває дещо Бенедьо про його нечисту справку з церезином, і для того наказав Шеффелеві, щоб і супротив тих вибраних робітників був якомога осторожний. Але що ж, назад цофатися з своїм словом було тепер запізно, тож Леон, хоч і з замітною тривогою, рішив: що має торочитись, нехай торочиться. Треба тільки розпитати Бенедя самого про цілу тоту річ.
От він, сказавши кілька слів заохоти нововибраним робітникам, закликав Бенедя з собою до окремої комори і прямо запитав його, що се був за збір у них і що він там говорив робітникам. Він міркував собі, що коли у Бенедя що злого на думці, то таке пряме питання оголомшить і змішав його. Але Бенедьо був уже відучора на се приготований і, не показуючи й найменшого змішання, відповів, що позаяк деякі робітники підняли були думку — запомагати одні других складками, то він радив їм зробити у себе таку касу, яку мають по містах цехові ремісники для запомоги, і до заряду тої каси запросити по рівній часті вибраних людей з ріпників і панів предприємців. Леон ще дужче здивувався, почувши тоту мову від Бенедя, котрого він уважав досі зовсім простим, ні о чім не думаючим робітником.
— Відки ж ви набралися такого розуму? — спитав Леон.
— Та що, прошу пана, — сказав Бенедьо, — у нас, у місті, так заведено, то я й тутка так радив. Се не мій розум, куди мені!
Леон похвалив Бенедя за тоту раду і додав, що до заряду такою касою конче треба вибрати кого з письменних предприємців, котрий би умів вести рахунки, і що треба уложити статути тої каси і подати їх до затвердження намісництву. Додав навіть, що він сам готов їм о такі статути постаратися, за що Бенедьо йому наперед подякував. На тім вони й розійшлися. Бенедьові прикро було, що він мусив брехати перед Леоном, — але що діяти, коли годі було інакше. А Леон відійшов радісний, почуваючи себе бог зна яким лібералом, котрий ось, мовляв, заохочує робітників до дружності і самопомочі і так безконечно вище стоїть над усіми тими "халатниками" бориславськими, котрі в робітницькій самопомочі видять бунтацію та небезпеченство і зараз готові, мов ті курята, ховатися під крила жандармів і поліції. Ні, пора і їм пізнати, як то йде в світі, пора й Бориславові мати свій робітницький рух, — розуміється, легальний, смирний і розумно керований робітницький рух! І за сим ліберальні думки Леона пішли гуляти в далеку далечину, йому мріялося, що ось уже недалеко тото славне "збратання капіталу з працею", що воно почнеться не відки, як іменно від Борислава, і що в історії того збратання, первішою і найважнішою, бо вихідною, точкою буде його розумна і ліберальна розмова з Бенедьом і заявлена в ній прихильність до нового робітницького руху.