В делікатного, хоч і гарячкового Олега, якому за цей час натовклося до голови безліч запитань, крутнулося й зірвалося найгарячіше, найближче:
— Василю Гордійовичу, ви сказали, що "Приписку" переписав з оригіналу в тисяча вісімсот вісімдесят четвертому році студент Іполит. І я оце дивлюся... Це — в часі недалеко від нас. І папір справді старий. А от деякі слова... Ну, не було тоді ще їх: "очевидці", "спростування", "досконале", "промишляв"... Деякі й були, але вживані не в тому значенні, не з тій сув’язі. Сув’язь — нашого віку.
Гостра ліва брова Василя Гордійовича зметнулася вгору, в очах змигнула блискавиця, обпалила Олега таким вогнем, що він отерп, на мить уявивши себе перед Чорним за інших обставин і в іншій обстановці. Круті вилиці Чорного випнулися ще дужче. И знову пригадалося: "Я — не людина, люди є хороші й погані, а я — не людина. Гада зробили з мене". А Чорний одвернувся, вдав, буцім його увагу привернули кури, які скльовували помідори, підхопився, попер милицею:
— А киш, ненажери.— Пострибав, обпираючись на ліву милицю, а правою рукою хапаючись за гілки яблунь. І вже здалеку: — Хіба я тобі не казав? То я його переписував з Іполитового... Пацаном.
Олег не зважився заперечити. Почерк був не зовсім Дитячий і рішуче не схожий на почерк Чорного, адже пам’ятав його листи, надто отой, в якому було змальовано Залізняка: "І дуба став кінь, нарет на нім золотий, так і креше копитами й фриска ніздрями..." "За відсутністю ("знову сучасне слово!") потрібної гончарної глини в Медведівських грунтах Легорій Залізняк часто міняв мешкання: мов гончарню в хуторі Полудніївці, в селах ївківці та Мельниках, а тоді поїхав до Кам'янки, й де жив, ніхто не знає. Одні кажуть — подався на Запо-роги, іншім— на Дон. У Миколаївському монастирі ж було означено, що Залізняк Максим з дитячих літ проживав у Медведівці в материної сестри Доленчук Палагеї,
Тітка була незаміжня, ткала килими при дворі Яблу-новських, в останні літа у володарки Медведівки Ольгінії Яблуновської. Вона була сестрою ігумена Мелхіседека, який тримав Максима за джуру. На монастир св. Ми-колая, поєднаний з унією, року 1767 липня 11 дня Залізняк вчинив напад, пріор Вісаріон був тяжко покалічений, забито чотири ченці, за те церква святого Миколая на Залізняка Максима наслала Анафему".
З городу пристрибав Чорний, на мить зупинився біля Олега, прицілився на нього дулами очей, ні сіло ні впало запитав:
— А як ти думаєш, скільки коштує літопис... Якби він був?..
Олег випалив уже не раз думане:
— Він ціни не має,— й тут же пошкодував. Може, Василь Гордійович таки прицінюється?
— Отож бо й є! — значуще мовив Чорний і пострибав далі.
<гДалека родичка Палагії Доленчук Мар'яна Дейне-га, котра щороку в церкві св. Миколая наймає службу по душах Залізняків та Доленчуків, називаючи їх тільки по іменах, якось розказала: "Легорій часто відшкодовував збитки панів, заподіяні їм ворохобним Максимом, від того розорився й поїхав невідомо куди. Тітка і хрещена Максимова також розорилася на тім же путі й пішла до монастиря в черниці, що сталося з нею далі — не знаю. Чернець Кравчина Онуфрій".
"З писаного доносу шинкаря Медведівки католика Долевського відомо: Залізняк Максим мав невінчану дружину Олену Черемшину, дочку панського козака-ліс-ника Черемшини Архипа. Залізняк Максим збагатив Олену, в Сербському за Чигирином вона купила шинок і торгувала до весни 1768 року. Писар м-ка Медведівки Марко Кросінський".
"Примітка. Схоже, Долевський показав правдиво: на острові Дубина князів Яблуновських колись і справді козакував і мав хутір Артем Черемшина. Рід Черемшин статкував: мав лавки, шинки й посилав чумаків, після 1768 року Черемшини переїхали з Кременчука до Херсону, а далі подалися за Дунай в Добруджі. Мались докази, що від Залізняка Максима Олена Черемшина мала двоє дітей, сина й дочку, встановити це не вдалося. Квач".
"Серед людей ходили чутки, що під час конвоювання Максима Залізняка на Нерчинські рудники в слободі
Котельві біля Охтирки він утік, правда те чи ні, ніхто не відає. В 1778 році в день храма церкви св. Микола я в Миколаєвський монастир приїхав великий гурт колишніх парафіян церкви св. Миколая, між тими людьми був козак Дмитро Хвиля з сотні "максимців". Він ховався за спинами в храмі, але під час обіду його впізнав чернець Петро Панченко, гайдамака розкаяний, і Хвиля Панченку шемряв: "Коли москалі схопили батька Максима, "максимці" вирубалися з облоги і вдарились до Холодного Яру боронити гетьманські скарби — іак наказав Вусач. За нами аж до Лисянки йшли на конях донці, і там сталася січа, ми хотіли вхопити Гур’єва, щоб обміняти його на батька Максима, але це не вдалося, я стрілив у нього й поранив, але й поранений він вирвався. У тій пекельній рубці погинуло чимало наших, потрапив у бран і Неживий, а ми з Іваном Вусачем вирвалися й добулися до Медведівки, там уже звірчились ляхи та москалі, на деревах висіло сотні людей замордованих, смерділо згарищем та пряженим людським тілом. Ми самі й коні наші падали з ніг, і ми не змогли нікого порятувати з тих, хто ще лишився, їх повішали на майдані міста. Аж на четвертий день нам вдалося почастувати москалів у Мельниках та Головківці. Гетьманський скарб ми переховали, всі, хто лишився живий, зібралися в затясминському лісі, ми обрубали табір і на таємній раді вирішили відправити людей до Херсону, щоб пошукали добру місцину для життя. її знайшли в гирлі Дніпра й ночами туди добиралися гурти наших людей. Село те називається Козацьке.
І до сотні "максимців" додалося людей і вдалося добути добрих коней. Пан Стемпковський до нас не потикався, зате пан Протасьєв долягав нас дуже, йому роївся в голові скарб гетьманський. Скресали січі, багато наших склали голови, але не менше поклали й москалів. Навесні року 1772 москалі облягли наш табір за Тяс-мином, ми вибиралися через тясминські болота — рубали ліс і мостили стежки та гаті — одну стежку через Яс-ківець і Тясмин на Дубину, другу через Тясмин на Ярмарки й Суботів. За нами горів ліс — його запалили москалі та ляхи і села горіли, людей мучили, аби хто сказав, де заховані скарби гетьмана, та вони не знали. Ми ж вийшли в Мотронівський ліс біля Суботова, а вже звідти в наше Козацьке, звідки я й приїхав щоб перед смертю побачити місця сердечні. Панченко Петро".
"Перед смертю скоропостижною, яка спіткала Петра Панченка в монастирі, небіжчик, прощаючись з братією монастирською, склав зізнання: "Козак "максимець", а хто, не скажу, повідав мені, що року 1774 Залізняк Максим за великий викуп, який відвіз "максимець" Хвиля до Нерчинська, з каторги втік і ховався в тутешньому краї, був у Козацькому. Турки відвезли Залізняка до Добруд-жі. Панченко Петро".
"1778 року козак "максимець" із Козацького Коно-шенко Захарій, навідавши монастир св. Миколая, в гайній розмові повідав, що бачив у Козацькому Залізняка і розмовляв з ним, на лиці Залізняка страшне тавро, а по тілі цехованім як в’ятирина мережкою сині сліди від катування. Квач".
"Зі свідчень Запорозького судді Павла Головатого, в Російсько-турецьку війну багато гайдамаків та запорожців пішли до турків і воювали проти Росії. Чутка була, що Залізняк був з ними. З гніву великого на гайдамаків володарка російська імператриця Єкатерина наказала зруйнувати Січ за порогами, і в січ вступило російське військо та розорило її. Там було вбито останню волю на Україні. Квач".
"Після скасування одноосібної вольниці козацької життя люду тутешнього змінилося, перевелося на хух. Міста і містечка були попустошені, в села завезені люди з інших країв; з лівого берега Дніпра, Полтавщини, а найбільше з Волині. Колишнім мешканцям тутешнього краю, хто подався в безвісти від карної руки, повертатися до рідних печищ зась заказано. Майже всі вони повписувалися на чужині до реєстрів під витлумаченими прізвищами. Нові володарі, як російські, так і ляські, наклали заборону згадувати про волю України, особливо про Залізняка. З сеї причини неможливо в записах певно описати події і факти, багато чого в гомоні людському, але не раз видно, що то ніби в казках прославляються сини волі. Про декого з гайдамаків, навіть не простих, то й зовсім нічого не знати, люди звістують, що одних судили за регулою, іншим стинали голови потай. Чоловічу стать, гайдамаків як поляки, так і росіяне знищували, жіночу — білу челядь — відправляли потайки до Туреччини та на схід в продаж. Квач".
"По 1768 році за угодою урядовців російських та польських на Чигиринщині та Смілянщині були осаджені військові поселення, всі угіддя гайдамаків були передані на довічне володіння офіцерам, які побивали гайдамаків. Відав тими землями Комітет по поселеннях, він накладав заборону поселятися в краї навіть тим, хто був помилуваний або відбув кару. В церковних паперах церкви св. Миколая мається реляція: "По сим Высочайше утвержденного 15 мая 1780 года постановлении распорядительного комитета по устройству юговоенных поселений на Чигиринщине да Смилянщине запрещается вписывать в гражданские реестры на право поселения: семей участников восстания 1768 года, их родственников, гайдамаков, отбывших наказание и по милости Высочайшей помилованье. Монастырям и церкви военных поселений строжайше запрещается оказывать содействие в виде монашеского притона и других видов протекции участникам восстания, ранее проживавшим в местечках Медведовка, Жаботин и других окрестностях Мотренинского монастыря". Квач".
"Хоч як карно люто було погромлено 1768 року гайдамаків, але гайдамацька різанина отаманів Вусача, Супруна, Валового, Джирми, Хитренка тривала до 1778 року. По скасуванні гайдамацької Січі Єкатерина наказала знищити всі затясминські ліси, від Сміли і за Чигирин бори і лісі дрімучі, які росли на піщаних горбах-горах понад річкою Тясмином, спалені вщент. Квач".
І знову Зайченка спантеличила рішуча несув’язь окремих місць записів Квача: "козацька воля", "відважні "максимці" і — "гайдамацька різанина". Рвалася Ква-чева душа на шмаття, обкипала солоними сльозами, та стояла за плечима чорна тінь і водила його правицею. Вона стоїть сотні літ.
Це був останній запис Квача, переписаний Іполитом. А Квач лишився для Олега й далі за опущеним заборо-лом — незбагненним, загадковим, як майже й все те, що списав на папір.