о йому один технікум? Аероклуб, літературний гурток, спортивні секції, комсомольська робота і цього мало. Він хоче все осягнути. Він все перетерпить. Він стожилий. Буде давитись пісною картоплею, вантажити вугілля на станції, недосипати ночей над кресленням. І водночас буде ширяти на літаку під хмарами, писати вірші, проектувати заводи!..
І вірить Льонька: широким кроком піде його брат по землі. За його плечима виростатимуть зеленокосі міста. Нові люди поселяться в них. І будуть вони любити, мріяти, поспішати в майбутнє. Тільки Гриші й Володі не буде з ними. І Ліда... Лідо, невже й ти підеш... назавжди?
Ліда, вона прагла вчитись на лікаря. Та ким би не стала — було б серед нас однією Людиною більше... А ким буде він, Льонька? Козопасом і все? Дихати тим же повітрям, яким дихали Грицько й Володька, ходити тими ж стежками, якими вони ходили, і забути про аеросани, про червоні вітрила? Чи має право? Чи маємо, друзі, ми право перед пам'яттю тих, найкращих, котрі за нас лягли під жорна війни?
Те, що вони не зробили, — нам зробити.
Те, що вони залишили в путі, — нам нести далі.
Це вдвічі тяжче, та це наш обов'язок.
Льонька дивиться в степ. Фантастичним видовищем кінчається день. Важка темно-синя хмара заступила сонце; ні, то не хмара, то велетенський айсберг, ціла крижана гора, що раптом піднеслась над білопінною гладінню моря. За темною стіною айсберга хтось розклав багаття; глянь, глянь, як палає вогонь: все небо червоне, все небо горить! Але вогненний сніп вже пробив хмарину знизу, розкидав її острівками по голубому безмежжю. Сонце, струснувши з себе крижаний панцир, вирвалось на простір і, могутнє, гаряче, бризнуло на землю тисячами іскр. Дивовижна сила життя!
Хлопцеві захотілося раптом кинутись в хатинку, припасти до сестриних кволих рук:
— Лідо! Лідо!! Лідо!!! Скажи, що зробити мені, що вдіяти, аби ти встала зараз і пішла... гарячим степом... під весняним вітром... під багряними хмарами... під бездонним небом.
Скажи мені, Лідо, скажи!
В темній хатинці — мовчанка.
Вічна.
Небо квітло червоним маком. В рожевій купелі вмивалися на ніч хатки; і ластівки, пустуючи, купалися в сонячних бризках; і вітряк полоскав свої крила в підсиненій висі; і степ, по-вечірньому спокійний, освіжався росою.
Все віщувало назавтра погожий день.
Чорні бурі пройшли. їм вороття не буде.
Буде сонце, буде чиста блакить.