Йому либонь хотілось показатись таким перед жінками. Другий офіцер, старший, з рудими вусами, не силкувався на ввічливість.
— У ваших печах і в каміні, — сказав він до Василя Михайловича, — спалено багато паперів і то недавно, чи не вчора... Чи будуть пояснення? Всі мовчали.
Петрусь був зовсім спокійний, але йому не дозволяли вже розмовляти із своїми.
А як ви поясните ось це, хоча б, — і жандарм показав Петрусеві жмут паперців, — ці проклямації знайдено в дуплі дерева, біля альтанки...
Провокація, — сказала Оксана Олексіївна, що з панею Ольгою увійшла у вітальню, — ще й яка ганебна...
Ми ажніяк не хочемо будького обвинувачувати, — поспішив ротмістр з напомащеним чорним чубом.
— однак доведеться вияснити цю справу в іншому місці...
Старший жандарм, здавалось, злагіднів і допитливо озирав усіх своїми вибалушеними зірками. Погляд його спинився на Оксані Олексіївні.
— А ми старі знайомі, шановна Оксано Олексіївна, я колись мав приємність супроводити вас у Київ, чи не в 1907-мому?
Авжеж, авжеж, — крижано, не глядячи на нього, промовила Оксана Олексіївна, — дивно, що ви пам'ятаєте, адже таких ласкавих супроводжень було у вас тоді багато...
Гарячий це був час, високодостойна пані, — вклонився жандарм з рудими вусами, — обов'язок служби, чиста формальність, наскільки пригадую, так як і тепер...
Аякже, — брязнув острогами ротмістр, — все виясниться, просимо не турбуватись і пробачити нам.
Він кивнув жандармам із шаблями і Петруся поведено на ґанок, до бричок. Ласкавим жестом ротмістр дозволив попрощатись з в'язнем. Петрусь був блідий, але спокійний. Його всі оточили. Пані Ольга, тітка Катря, покоївки, плакали, навіть у дідуся-полковника викотилась сльоза; він махнув рукою і пішов геть. У подвір'ї вже зібралась чимала юрба, навіть дядько Сила прийшов з саду, пастушки прибігли з пастовнів, із села йшли люди і дедалі натовп ставав зловісніший. Дядька Петра посаджено в бричку, але не ковано в кайдани. Він натягнув на свої чорні кучері старого студентського кашкета і посміхався до всіх. Стражники сідали на коней, офіцери діловито обчім-хували мундири і натягали білі рукавиці. Ротмістр приклав долоню до шапки, Галантно дзенькнув острогами, вклонився жінкам, але йому ніхто не відповів. Оксана Олексіївна стояла, як завжди схрестивши на грудях руки, пережовувала сухими губами, обличчя її було камінне, нахмурено-грізне. Жандар
і
ми, притримуючи свої шаблі, довгі як шпички, про-бокували повз неї, як собаки з підобганими хвостами. Настала тиша, в натовпі поскидали шапки, сонце сочилось крізь прозоре гілля акацій. А тоді коні шарпнули, дядько Петро між двома жандармами обернувся; обернувся і Яшко-матрос у візку, задьористо — весело вишкірюючи зуби, кучер його розвіявся з-під безкозирки; коні задудніли підковами по алеї, вибралися за ворота, а тоді, серед куряви, чвалом понесли брички і візок по старому шляху.
Жінки сиділи у вітальні, мовчки, з помітною печаллю і втомою в очах. Адже трус тривав довгі години, ніхто не спав. На столі був чай, але він холов, його не торкано. Ольга Антонівна заговорила про свої передчуття, що може нічого не було б, коли б Петрусь не був такий потаємний, скритий. Адже були його подорожі, куди — невідомо, знайомства з підозрілими людьми [Олелько нагадав собі, що бачив дядька не раз з Яшком-матросом]; все було сповите недомовленістю, припущеннями, а головне передчуття, таке докучливе і настирливе; воно давно не давало спокою.
У батьковому кабінеті, де зібрались чоловіки, справа обговорювалась конкретніше, але про це не треба було знати жінкам, щоб їх без потреби не тривожити. Дядько Сашко і лейтенант Абаза розмовляли з ротмістром, який, на їх думку, був непоганою людиною, хоч всього звичайно не говорив. З розмови виходило, що дядька Петруся поєднують із справою вбивства адмірала Бірюлова в Севастополі, тобто можуть його до неї вплутати, бо арештовано людей, причетних до цього і їхні зізнання могли б бути неприємними, може виникла підозра, що дядько Петрусь — знавець вибухових матеріялів; на це наводить його лябораторія. Матроса розшукувано вже давно, він у Рославичах переховувався, бувши учасником заколоту на кораблі "Пам'ять Азова". Словом, — повагом сказав дядько Сашко, добре було б, щоб якось обійшлося, але взагалі справа неприємна і нема що годувати себе ілюзіями; посидить і мабуть довгенько, саме слідство триватиме, як водиться, кілька місяців, а там їм не спішно. При найкращих умовах у висліді — заслання в адміністраційному порядку..." "Коли б не гірше, — нахмурився Василь Михайлович, — самі проклямації — це не жарти". "До речі, — озвався доктор Крученюк, — вони по ці проклямації пішли як по своє. Без сумніву не обійшлося без доносів. І не можна було кращого тайника вигадати?" "Значить, — посміхнувся сумовито Василь Михайлович, — ми тут, у Рославичах, не самі..."
"Я вас попереджував, — сказав дядько Сашко, — мені про це натякав той драгунський офіцер, з яким ми пили в Межиріччі, добра душа, дещо він знав, але не все..." Господа, навіщена відчуттям чиєїсь лиховісної присутности, знімовніла і посмутніла.
Життя, однак, йшло своєю чергою — натовп неохоче розійшовся, метикуючи над усією подією; кури миролюбно кудкудахтали. греблючись біля дровітні; покоївки обідньою порою метушились; спека не спадала. Пані Ольга втишала свій неспокій господарськими справами — йшла в огород, до парників, у молочарню, сиділа біля мідяних мис на вогнищі під каштаном, де рожевою піною скипало малинове варення. Тітка Катря замислено розпочала прелюд — Сен-Сан-са, але залишила: рояль зойкнув і замовк як віко труни. Тітка Лара ходила по стежках зціпивши уста; її погляд був недобрий, відьомський, як пошепки у таких випадках говорив доктор Крученюк, що за всіми ознаками її трохи побоювався; тітка Фламінго прикладала долоні до вилиць і зітхала; дідусь-полковник похожав по саду, сумний був і він, заглиблений у свої думи. Чоловіки безпересталі курили і мовчали за столом, сьорбаючи каву, частувалися коньяком, що золотів у сонячних тихих променях, які вкрадливо пнулися у вітальню.
В бібліотеці Олелько застав гостя — Богдана Немирича, якого гонець вже сповістив про події в Ро-славичах. Він сидів з панною Інною, що з усіх гостей залишалась ще два-три тижні. Олелько знов з цікавістю приглядався її гадючковатому, черниччиному обличчю, її сумним візантійським очам [вона була далека родичка, але все ж було в ній дещо з Рославців — та сама смаглява блідість далека від життя замисленість]. Вона була для Олелька надто манірною, надто зделікатнілою, йому здавалось увесь час, що вся її поява — осиний стан, чорна сукня, католицький із слоневої кости хрестик на шиї, довжелезні цигарки в тонких пальцях все зумисне підкреслене, щоб хизуватись власним стилем, неподібним до ніякого іншого. В руці у неї була розгорнена книжка — поезії якогось Рільке.
Не всякий подвиг є подвигом, — метнулись чорні очі Немирича і то гнівно, як зауважив Олелько, — ваш трансцеденталізм тільки словесна примха. Абсурдний подвиг, як у випадку Петруся, просто нісенітниця як і все, що нині проробляє наша інтелігенція або дворянчики, що мають нахил до прилюдного каяття. Пропащий час, а результати — хаос. Ось Петро — досконалий син своєї землі, гідний свойого роду, але іде в найми доктринерам, вихолощеним догматикам, їх ціль — утопія. "За двісті років життя буде чудове", хто в це повірить? Може якісь істеричні курсистки, провінціяльні панянки, жидівочки з біблейсько-сумними очима, семінаристи-безвірники, не-доуки-студенти? Не бійтесь, ті кабінетні догматики, десь у Відні, чи в Женеві, знають кого можуть використати. Народ, справжній народ за ними не піде...
Для мене не важить мета, — тоскно сказала Інна, — важлива сама дія, романтика боротьби...
Цим можуть потішатися невдахи, але ж Петро зовсім не невдаха. Біда в тому, шо мета, якій він служить, не варта заряду його волі і енергії... Це зовсім не те, що треба...
— А ви хотіли б подвигу з натхнення вашого Ері-діа, що оспівує Кортеза і конкістадорів... Цікаво, яка у них була мета?..
— Вірші Ередіа чи того самого Рільке, який у вас у руках, це гімни вічній мужності. Тільки нею здійсняється справді великий подвиг. А за таку справу, для якої жив і діяв Кортез, і я охоче загинув би... За велич і славу Іспанії конкістадори гинули. Панна Інна-черничка обдалась синявим димком.
— Ах, це все земне, брутальне, жорстоке... Та й ваш Кортез врешті врешт прагнув не подвигу, а золота Азтеків. Наша доба — це доба Полум'яного янгола, що приймає нас — смиренних, умиленних, готових на тиху жертву і на подвиг самозаглиблення, самовідречення... Цей янгол приймав колись високі душі християн, що загибали на аренах Нерона... Ми чекаємо нового ренесансу, але не серед пожарищ і крови, а благодаті самоочищення... Ми єдині не губимося в хаосі, бо ми визволені від земного...
Олелька, що прислухався цим містерно гаптованим імлистим словесам, пройняла нудьга. Ще один світ — панни Інни: якісь містичні маріння, маячення неприкаяних інтелігентиків. Той самий хаос — софізми, вередування снобів, манівці збаламучених і знуджених сновид, що чекають Полум'яного янгола...
Він підійшов до вікна і на шибці, золоченій промі-нем, написав пальцем: "Вера", "Вероніка"... В цьому теж не було глузду, але ж була своєрідна краса — чвал у безмежжя степів, зеленоока русалка на коні, русява дівчина, земна і весняна як у Ботічеллі... — Це каламуть доби, що вмирає, це самообман виніжні-лих людців, переляканих повстанням Скита, як ви казали, панно Інно, ваша містика — це капітуляція перед життям, а краще перед хаосом, який готують нам ті кабінетні доктринери всесвітньої революції, яким служить Петро...
Панна Інна слухала Немирича, мабуть знехотя.
Це не тітка Лара, — подумав Олелько, — це не криця і не полумінь, це розпещена лялька, це таки справді зламана лілея...
... Ви виглядаєте вашого Полум'яного янгола, що оновить вас, повержених у імлисті нірвани хаосу _та визволить вас від земного полону, — говорив Немирич, немов карбуючи, — врятує вас від Скита чи раба, який повстав і п'яніє жагою відплати. А я чекаю Полум'яного Демона, що, розпанахавши наш світ на біле і на червоне, викреше велетнів, людей нового ренесансу, але не вашого, зжіночілого і крихкого, але міцного і творчого як мечі конкістадорів.