Але для чого він ставить такі запитання? Невже ж Оксана вже для нього байдужа, і зараз відповідь Зосі Закревської вирішить долю пана Куропатви, зібраної на замку шляхти, цілого Підгір’я?
Дівчина, хвилюючись, притиснула до грудей руки. То був би її тріумф над цим запеклим ворогом ойчизни. І її помста…
– Пан Семен може не сумніватися…— поглянула ніжно, значуще на полковника і зашарілась.
– Панна Зося до мене дуже ласкава, і за добро я заплачу добром,— звернувся до дівчини Семен.— Зрадника між Височанами ще не було, і я ним не стану. Відпущувацьпанну на замок, але під умовою, що Оксана ще нині прибуде сюди.
Зося здригнулася, як від удару, і вродливе дівоче обличчя перекосилося злобою.
– Ха-ха! – зареготала злобно.— А я думала…— замовкла, ніби злякавшись, що своїми словами накличе на себе біду.— Ми з татком готові йти хоч зараз,— рвучко підвелася з лави.
– Пан Закревський залишиться у нас аж до прибуття Оксани,— холодно вимовив полковник.
– Я без татка не піду! —обманута у своїх надіях, верескнула люто Зося і розплакалася.
– Воля вацьпанни,— знизав плечима Семен, не переймаючись її сльозами.
– Відпусти нас, вашмосць, обох, а я даю шляхетське слово, що Оксана повернеться сьогодні ж,— озвався Закревський.
Він стільки разів ламав це слово, що зараз і сам не вірив у нього.
– Краще мовчав би вацьпан,— з погордою поглянув на шляхтича Семен.
– Якщо вацьпан не вірить таткові, то, може, повірить мені?-глянула на полковника заплаканими очима Зося.— Татко негайно повернув би панові Семенові ту Оксану… Але залишитись без нього ось тут з вацьпаном я не можу. Що люди думали б і сказали б? Осоромили б безвинно на ціле життя! – вигукнула з удаваним обуренням.— Пан Семен вже й так насміявся наді мною,— знов голосно розридалась.
Помітивши збентеження полковника, вона тут же, скориставшись ним, простягнула благально до нього руки.
У її благанні, в заплаканих очах, в засмученому обличчі було стільки щирості, що вона на мить обманула навіть Семена.
Але вагання тривало недовго.
– Не проси, вацьпанно, бо твій батько залишиться, поки не повернеться Оксана,— озвався гостро.— Але якщо вацьпанна додержить слова і Оксана повернеться, то я постараюсь зберегти йому життя. Інакше – загине.
Закревський пополотнів, нервово завертівся на лаві, позирнув розгублено на дочку.
– Моє шляхетське…
– Годі!-встав з лави Семен.— Не влаштовує це вацьпанну – я просити не буду. Залишайтесь обоє і чекайте кари, а Пнів ми здобудемо не нині, то завтра.
– Стривай, вашмосць! – глухо застогнав Закревський і з розпукою схопився за голову.— Я залишусь, щоб рятувати свою дитину.
– Дотримаєтесь нашої умови – і я свого слова не зламаю,— пообіцяв поміщикові Семен, зважаючи на його батьківську любов.
Зося, кинувшись батькові на груди, голосно розридалася.
Вона розуміла, що її хитрощі не вдалися, і далі наполягати, щоб Семен відпустив їх обох, було б недоцільно.
Довго тривало прощання батька з дочкою, і Семен терпляче ждав, коли воно закінчиться.
– Підемо! —одірвавшись врешті од батька, кинула твердо дівчина.
Не оглядаючись, ніби лякаючись, що твердість може покинути її, вона вибігла з кімнати.
Відпровадивши Зосю до ровів, полковник замахав куснем білого полотна.
– Пам’ятайте, вацьпанно, що чекатиму до перших зірниць,— холодно попередив дівчину, знаючи, що вона зрозуміла його натяк та погрозу і, не цікавлячись, що буде діятись далі, повернувся та попрямував до табору.
На мурах помітили сигнал, і з замка висипався гурт озброєних людей. Зупинившись біля ровів, вони кілька хвилин розмовляли з Зосею і, ніби не знаючи, що діяти, стали про щось радитись. Врешті, один з них, щось гукнувши, швидко подався у замок.
Він повернувся за якої півгодини у товаристві кількох військових.
Заскрипіли коловороти, і один з підйомних містків, яких було кілька на тому боці, піднявшись угору, ліг понад ровом.
Зося швидко перебігла місток, і коловороти знов підняли та спустили його за ровами.
Семен, старшини та повстанці бачили, як дівчина, мабуть щось розповідаючи, показувала раз у раз рукою на повстанчий табір і ніби комусь погрожувала.
Оточена військовими, вона рушила в напрямку до замка і швидко зникла в одній із хвірток у мурі.
Старшини здогадувались, що полковник відпустив Зосю неспроста, що за тим щось криється. Але зараз вони були зайняті важливішими справами: звідуни саме принесли радісні вісті, що Кривоніс здобув Високий замок, і тепер козацькі гармати можуть обстрілювати місто, примусити львівських патриціїв відкрити перед гетьманом ворота.
Радіючи з нової перемоги козаків, Семен і далі пильно позирав на дорогу, що вела з замка до ровів.
Ніч лягла на землю, на мурах вартові затрубили у труби, запалили вогнища. Але на дорозі тої ночі ніхто не появлявся.
А вранці, блідий і суворий, полковник велів покликати Сяноцького.
– Візьми його, сотнику, і передай повстанцям,— показав на скуленого біля стола Закревського.— Височани слова додержують.
15
Серед старшин не було згоди, і нарада затягнулася.
Одні радили вдарити на замок одночасно з різних боків, інші вважали за краще зосередити всі сили на одній ділянці мурів; одні воліли наступати, як на землю ляжуть сутінки, інші – на світанку.
Старшини завзято сперечалися, смоктали люльки, гарячкували, приводили різні докази за і проти та чекали, що скаже головний полковник. Його слово було вирішальне, але він замислено прислухався до розмов і мовчав.
– Сяк чи так, але опришки першими йтимуть у бій,
бо то їх право,— згаряча стукнув топірцем об долівку Юра.
– Таке ваше, як і наше,— заперечив незадоволено Хаячок.
– Не кажи так, Василю,— з докором похитав головою ватаг.— Гриць Кардаш зі своїми опришками у свій час здобув пнівський замок,— нагадав Хаячкові.— Мої легіні також не гірші од Кардашевих. Чорта не злякаються.
– Не сперечайтесь надаремно,— озвався Семен.— Наступатимемо одночасно в кількох місцях, а поведуть у наступ…
Та полковник не встиг назвати прізвищ, бо в кімнату вбіг задиханий десятник Чучманюк.
Мусило статися щось дуже важливе, якщо він порушив військову дисципліну, покинув свою частину і прибув, не кликаний, на раду.
– Що трапилося, десятнику? – здивувався Семен.
– До Пнів’я наближається якесь військо, і сотник Сяноцький послав мене сюди з повідомленням,— доповів Семенові Чучманюк.— Не то панцирні, не то рейтари, бо здалека годі пізнати. Сотень сім, а то й вісім буде. їдуть не кваплячись, попереду кінні розвідники, які пильно придивляються до околиці. Мабуть, уперше в наших краях.
Почувши про незнайомих вершників, старшини посхоплювалися з лав. Вісім сотень війська – то не якась дрібна ватага, що може сховатися за кущем, розвідники напевно знали б про неї. Адже в кожному селі на Підгір’ї у повстанців були свої вірні очі та вуха, які пильно до всього придивлялися і прислухалися. Тільки на Поділлі діяли такі великі загони, але головний полковник тримав з ними зв’язок і знав про їх пересування.
Сотні, про які повідомив Чучманюк, могли бути частиною якоїсь великої ворожої армії. Але якої? Може, з Польщі уже прибуло "посполіте рушене"? А можливо, аж сюди заблукався якийсь магнат зі своїми уцілілими хоругвами? Лащ або Ярема?
Семен спішно скочив на коня, що його підвів джура, та раптом на його обличчі спалахнула радість.
Будуть люди пам’ятати про козацьку славу, як втікала вража шляхта за Сян у Варшаву,-
десь здалека долинула до нього пісня, яку співали сотні людей.
Пісня покотилася над табором, попливла до замка, відгукнулася у горах. Слідом за нею долетів веселий гомін, радісні вигуки і жваві звуки сопілки.
То прибули приятелі.
– Вашмосць полковнику! Навіть не угадаєш, які дорогі гості до нас завітали,— зупинив перед Семеном гарячого жеребця сотник Сяноцький, і його обличчя аж засяяло.— Швидше можна було сподіватися польського круля з сенаторами, ніж їх. Ось і вони,— показав рукою на гурт вершників.
Гості їхали не кваплячись, розмовляли з повстанцями, роздивлялися по табору. Вони, як один, були у сукняних жупанах, у широких шароварах, у смушкових шапках і в чоботях. Кожний вершник мав довгу, дещо вигнуту шаблю, мушкет за спиною і гострий, спертий об ліве стремено, спис.
Попереду на буланому коні їхав вусатий вершник у голубому жупані з обличчям, переораним глибоким шрамом.
Семен позирнув на вершників і ледь не скрикнув на радощах.
Це були козаки.
Полковник Копистка, який їхав поряд з козаком у голубому жупані, нахилився до нього і, показуючи на Семена, щось сказав.
Гість хитнув головою, торкнув острогами коня.
– Чолом тобі, підгірський полковнику! – під’їхавши до Семена, привітався з ним.— Я полковий осавул Григор Ярий. Прибув оце до тебе з наказу самого гетьмана і привіз од нього листа.
– Чолом тобі, осавуле, і всьому козацькому товариству, яке прибуло з тобою,— вклонився з сідла Ярому Семен.— Милі для мене твої слова, але й чудні. Невже ж гетьман чував про нас?
– Якби не чував, то чи послав би мене сюди з листом і з козаками? —відповів запитанням на запитання осавул.— Знає він про ваші славні діла не віднині,— порадував Семена.— А оце довідався, що ви наміряєтесь здобути наймогутнішу на вашому Підгір’ї пнівську фортецю і послав тобі допомогу. Вісім сотень козаків… Але оцей твій полковник,— посміхнувся приязно до Копистки,— пропустив у табір тільки мене з десятком козаків. Ми, каже, таким гостям раді, як рідній мамі, але без дозволу головного полковника не маємо права нікого пропустити. Вишикував проти нас весь свій полк.
– Проси пробачення, полковнику! – гостро наказав Копистці Семен, незадоволений його вимогливістю.
– Ні! – заперечив рішуче Ярий.— За таку обачність і військову твердість полковник заслуговує похвал,— заступився за Копистку.— Сподобався такий порядок і козакам! Зразу, кажуть, видно, що маємо справу з військом, а не з якоюсь збираниною.
– Ну що ж,— посміхнувся Семен.— Почастуй панів козаків чим хата багата,-наказав Копистці.— А ми зайдемо до мене,— запропонував Ярому.
Семенові кортіло якнайшвидше прочитати листа, довідатись від осавула про наміри гетьмана, про події під Львовом, порадитись, як здобути пнівську фортецю.
Сплигнувши з коней, гість та господар зайшли у світлицю, сіли на лави.
– Ось тобі, полковнику, гетьманський лист,— Ярий подав Семенові згорнутий у трубочку папір з восковою печаткою.
Семен розгорнув папір.
"Славного війська підгірського полковникові пану Семену Височанові",— прочитав звернення, і невимовна радість огорнула його.