В ціли переведення першого способу треба було здобути нові торговельні шляхи, на що знов треба нових затягів і військ і нових воєн, а на те треба передовсім великих засобів, значить нових тягарів. Але й тоді користь з нових займанщин малиб купці і бояри, а инші верстви народу тільки посередину. Як сей спосіб був на разі неможливий до переведення, так знов другий був просто небезпечний: тут треба було передовсім зірвати з старим законом, укладаним ще синами Ярослава Мудрого й обурити на себе боярство і всі заможні слої суспільности, що тягнула великі зиски з високого росту.
Хоч бачив ясно причини лиха, але чувся ще за молодим і за слабим на те, аби їх усунути. Найліпшим видавалося йому полученнє обох способів, але на се треба було часу і нагоди. Коли молодий князь бився так з думками над великою реформою, прийшла до Галича вістка про смерть Великого Князя Ізяслава, а в слід за нею приїхав боярин Путятич і привіз Ярославу від покійного київського князя ріжні дорогоцінности, які він на смертнім ложі відказав жертвам і родинам жертв свого страшного діла на Вишневій Горі.
Князь приказав впровадити київського посла до радної гридниці і приняв його в присутности бояр і духовенства. Всі вислухали уважно слів київського посла про те, як Великий Князь Київський, вернувши з походу, оженився з молодою грузинською царівною, але не зазнав щастя, бо совіть гризла його і як він на смертнім ложі приказав зібрати всі свої дорогоцінности і золоті та срібні прикраси покійної матери своєї і першої жінки тай відвезти їх до Галича і там роздати родинам тих, що терпіли смерть між побитими полоненими під Теребовлею, як також тим, що їм пообтинано руки з просьбою, щоб за душу князя раз в рік відправити .молебень у церквах Галича.
Ярославу приємно було слухати про жаль і покаянне київського князя, а всі присутні бачили в тім наслідок розумного і доброго діла
Ярослава. І слава того молодого князя Осмомисла укріпилася ще більше. Смерть київського князя відвернула увагу Ярослава від трудних завдань і реформ, якими в тишині мира занявся ум його і звернула її на події, які почали відграватися над Дніпром у небувало скорім темпі.
Ярослав з запертим віддихом слідив ті події і був вдоволений, що має оправданнє відложити великі реформи, які були йому ще не під силу. Звернув очі на Київ.
А дивно виглядав старий, золотоверхий Київ і все, що кругом нього діялося по смерти Великого Князя Ізяслава. Матір городів українських, чудово положена над широкою лентою Дніпра, за великими лісами, перед безмежними степами, подобала на дорогоцінну, сияючу лямпаду прекрасної робота, що мерехтіла на горах таємничим блеском і притягала до себе гарні, колірові нетлі всілякої краски, величини і сили, що обпалювали собі крила від його старого, таємничого сяєва. Багато князів звернуло туди свої думки й очі, змагання і війська, змови й союзи, щоб тільки засісти на золотім престолі в найстаршім городі нашім.
А в нім старенький 88-літній Вячеслав, стрий покійного Ізяслава, держав ще в знемощілих руках знак власти, але правити вже не міг. І приказав завізвати до себе найблйзшого з ряду Ізяславового брата, князя Ростислава, якого усиновив ще за життя Ізяслава тай сказав до нього:
— "Сину! Я вже старий і не можу порядкувати волостю, в якій престольним городом є Київ. Передаю тобі все те, що мав у своїй управі старший твій брат Ізяслав; тиж уважай мене своїм батьком і віддай мені ту честь, яку мені показував Ізяслав, а мої полки і дружина, що бережуть святого города сего,— в твоїм розпорядженню".
Ліпшого вибору старий князь зробити не міг. Бо князь Ростислав був чоловіком дуже добрим і шанував усяку давнину. Кияни приняли його як найсердечнійше і заявили йому: "Київ твій, поки життя твого, тільки шануй старенького Вячеслава, як шанував брат твій Ізяслав".
Все складалося як найліпше, але тільки на перший погляд. Бо Ростислав був недоброю заміною Ізяслава на ті тяжкі й неспокійні часи — якраз тому, що був за добрий і за мало безоглядний. А кругом Київа розпочався такий крівавий танець князів, що для удержання київського престола треба було князя з зелізною рукою або з лисячою хитрістю. А ні сеї ні тої прикмети не посідав брат Ізяслава.
Танець той розпочався ще перед приїздом Ростислава в Київ, а розпочав його чернигівський князь Ізяслав син Давида, братанич Олега "Греславича", чоловік дуже меткий і дуже витревалий. На вістку про смерть іменника свого, він зараз поспішив до Київа з дружиною, яка була під руками, сподіваючися захопити несподівано матір городів українських в свої руки. Але на дніпровім перевозі задержала його невеличку дружину київська сторожа, а начальник її в імені старенького Вячеслава запитав чернигівського князя, чого він їде до Київа.
Чернигівський князь відповів, що не був на похороні свого іменника і хоче тепер поплакати на його гробі. Старенький Вячеслав, повідомлений про відповідь чернигівського князя, не повірив в побожний замір сусіда і приказав не пускати його до Київа, а для оборони столиці закликав тим часом Ростиславового братанича, молодого князя Святослава, сина покійного Всеволода і віддав йому провід над військом.
Невдовзі приїхав Ростислав і подякувавши братаничеви за прислугу, подарував йому туровопинську волость за збереженнє Київа.
Але чернигівський князь Ізяслав Давидович, не вспівши захопити Київа для себе, кличе разом з Ольговичем Святославом суздальського князя Юрія, щоб тепер пробував сягнути по свою давню мрію. В тій суматосі між сином і внуками та правнуками Мономаха сподівався чернигівський князь собі бодай кусень урвати. Суздальський князь дійсно двигнувся в похід на Київ, а рівночасно його союзники Половці кинулися на Переяславську Волость, де княжив Мстислав, найстарший син покійного Великого Князя Ізяслава.
Тяжка туча збиралася над новим князем Київа і союзниками його. Насамперед треба було боронити Переяславщину перед Половцями, бо вони найскорше напиради. Великий князь Ростислав вислав на поміч братаничеви свому Мстиславу свого сина Романа з військом і збирався й сам вдарити на Половців. Але Половці перенюхали, що сила противників першим і найтяжчим ударом малаб упасти на них тай втекли в свої степи, не ждучи на Ростислава. Тоді Ростислав скоро рушив на Чернигів, щоб Ізяслава Давидовича присилувати до битви ще заки надійде суздальський князь Юрій. Вже був за Вишгородом, як гонці з Київа принесли йому вістку, що помер старенький Вячеслав. Ся вістка рішила про війну. Бо Ростислав мусів вернути до Київа, щоб утвердитися там на княженню, поховати стрия, роздати його майно на церкви й убогих та порозумітися з Киянами як їх одинокий вже князь. Тимчасом Ізяслав чернигівський порозумівся з Половцями і велика половецька орда йшла йому в поміч, а з півночі наближалися війська суздальського князя Юрія.
Ростислав, полагодивши свої справи в Київі, рушив знов на Чернигів. З ним ішли й два братаничі його — Мстислав, син Ізяслава і Святослав, син Всеволода, але з малими дружинами. Перший визначався спритом, рівним Ізяславовому, другий був лише типом доброго лицаря й чесного мужчини, що починає займатися політикою. Прийшовши під Чернигів, зажадали вони від Давидовича, щоб під присягою вирікся Київа. Одначе він, знаючи, що леда день може надійти йому велика половецька поміч а за нею й суздальська, відмовив. І дійсно, на другий день прибула велика половецька орда. Положеннє київського князя нагло змінилося так, що тепер він сам предложив чернігівському князеви мир з тим, що відступить йому і Київ і — Переяслав, обіцяючи Мстиславу иншу волость. "Бо", як казав, "побють нас і заберуть нам волости, а так хоч инші застережемо собі".
На вістку про те переяславський князь Мстислав опустив свого стрия, що розпоряджався його уділом, а чернигівський князь Ізяслав взагалі не хотів вдаватися з ним у переговори. Коли Чернигівці і Половці напали на Ростиславове військо, воно під напором їх переважаючих сил пішло в розтіч, причім сам Ростислав мало не наложив головою. Втікаючи задержався аж у своїм Смоленську. Втік і переяславський князь Мстислав разом з родиною аж до Луцька.
Таким чином Київ опинився без ніякого князя і через те знайшовся в небезпечнім положенню, бо міг упасти жертвою безкарної грабежі Половців. Кияни стали розглядатися за князем, а не багато мали на те часу. На вістку, що чернигівський князь викупив з неволі від Половців багато Киян і повипускав на волю, щоб тим способом прихилити до себе Київ, вислали до нього єпископа Дамяна з запрошеннєм на київський стіл. Ізяслав приняв предложеннє і засів на київськім престолі, а Переяслав віддав Глібови, синови суздальського князя Юрія, в надії, що може тим способом задобрить Юрія, котрого сам недавно закликав на київський престол.
Тимчасом Юрій з військом ішов на Київ. Але довідавшися по дорозі, що сталося з Ростиславом і що на київськім престолі засів уже чернигівський князь Ізяслав, скрутив на Смоленськ. Ростислав виступив проти нього з військом, але Юрій — предложив йому мир і союз проти Ізяслава. На тім і стануло. Колиж до них пристали ще й инші князі, Ізяслав Давидович утратив всяку надію, удержатися на київськім престолі, але опустити його ще не міг, бо Київ дуже привязував до себе. Аж як Юрій і союзники його підступили з військами під мури Київа, Ізяслав вислав до них послів і з тяжким серцем зрікся чудової столиці України. А Юрій увійшов у Київ як його князь на саму вербну неділю 1155 року.
Всі ті події відбулися прудко — між 15 падолиста 1154 і 20-им днем марта 1155 р. Скоро мов нетлі обпалювали собі крила князі кругом вічного города українського народа. А вість за вістю про ті зміни приходила до Галича, де молодий князь Ярослав працював пильно над загосподаровуваннєм своєї землі. І для нього був Київ мрією, але тільки дуже далекою і такою, якій ніколи не судилось здійснитися. Він чув се виразно від хвилі, як бачив страшні наслідки діла Чорних Клобуків на Вишневій Горі під Теребовлею і не хотів пхати рук у таємничий жар жадоби, що горів кругом старого Київа.
Але відприски того жару долетіли й до нього. Бо тесть його Юрій, тепер Великий Князь Київський, постановив дати йому й ту частину Погорини, якої свого часу не заняв батько його Володимирко, а яка тепер знайшлася в руках Мстислава, що княжив у Луцьку.