Елена палко заперечила, й тут, звичайно, виникла потреба показати гостям, на що здатні македонські аеди. Раїс і Клеопатра, які лише наскоком заглядали до екуса, тепер унесли сюди свої арфи. Одна співала глибоким грудним голосом, а друга вела гору в лад зі своєю тонкострунною арфою. Се була пісня пельського аеда про любов юнака з гірською німфою, й господиня, ледь чутно підтягаючи своїм дівчатам, раптом утихла. Разом з Клеопатрою та Раїс пісню македонського аеда співав Діофантів мечоносець Евґеній.
— Ти знаєш мою мову? — здивувалася господиня, коли голоси замовкли.
— Трохи… — сказав юнак.
— Ти не збився на жодному слові!.. Може, ти — македонянин?
— Ні, кіріє Елено, — відповів за свого мечоносця Діофант. — Евґеній — еллін, але знає й твою мову. Та й не тільки твою.
— Може, ти знаєш і латинську?
— Знаю, — посміхнувсь Евґеній і проказав напам'ять добрий уривок із Третьої книги Сівілли. Він так чисто вимовляв звуки "ц" й "з", геть неприступні для елліна, що Елена раптом засумнівалася: справді воїн лежить поряд із Діофантом чи, може, мандрівний філософ із мілетського рою стоїків?
Та згодом Евґеній почав досить грубо загравати з її робою Клеопатрою, й Елена знову впізнала в ньому воїна, що не знати де та коли набрався всього того, може, й від сього мудрого й уже немолодого сінопіянина Діофанта. Клео без бажання зносила його жарти й напівжарти, винувато позираючи в бік своєї господині, та Елена вдавала невидющу, й се в них було знаком. Дівчина дала в усіх на очах вивести себе з екуса в двір, певний час її чемний сміх дратував гостей і господиню, тоді й він ущух і всі спробували відновити перервану розмову.
Діофант заходився згадувати дні своєї молодости, коли на понтійському престолі сидів ще батько теперішнього Мітрідата Евпатора — Мітрідат Еверґет. Але се не були екусні розмови, від них неодмінно віяло сумом проминуло! молодости й звіданих страждань.
— А скільки в тому правди, — спитала Елена, — що розповідають, ніби рідна мати Мітрідатова та її брати хотіли звести його?
Діофант знав, що се запитання більше від ґречности, ніж з цікавости, бо ся вродлива, мов Артеміда, дівчина мусила про сусіднє Понтійське царство знати бодай те, що гомоніли в цілому світі. Так, сказав він їй, Мітрідатові жилось нелегко. Мати, звичайно, навряд чи вбила б його, зате брати її не спинилися б ні перед чим, і малий Мітрідат після вітцевої смерти мусив утікати світ за очі.
— Й речуть, ніби жив у лісах, як звір хижий, — підхопила Діофента Елена, бо хвиля незручности, що лягла між ними, й досі давалася взнаки.
— Всілякого зазнав, — одповів Діофант неуважно. На якусь мить йому здалося, що та цікавість до особи його царя — не тільки бажання прогнати прикрість, але тут Елена почала й сама пригадувати важкі часи своєї юности, ледь помітна хмарка голубого суму пригнітила її неймовірно гарні очі македонянки, й Діофант забув про все на світі й почав дивитися на Елену. Колись навіть значно старші й не такі гарні жінки розбуджували в ньому дику чоловічу силу, тепер же він, не бентежений нічиїми поглядами, дивився на сю дівчину, й у серці його прокидавсь теплий смуток. Я старію, з жахом подумав Діофант. — Або ж переді мною котрась утілена нереїда.
Щось подібне викликав у нього тільки схід сонця на морі, не захід, а саме схід, бо при вмиранні Геліоса завжди трохи лячно. Тепер же Діофант одзначав для себе, що й жіноча врода може викликати такі чисті почуття.
Дорілай, мовчазне біляве здоровило, перший схопився з ложа, коли до екуса вбігла всмерть перелякана Клеопатра. Хітон на ній тримавсь абияк, темні вуста зблідли, щоки — теж, а чорні вічі розплющились, мов проти мороку.
— Елено! — крикнула вона здавленим голосом. — Іди сюди!..
Елена швидко підвелася, та поперед неї вибігли й Дорілай, і Діофант, і тільки білява, чимось схожа на молодого махерофора невільниця й далі незворушно стояла в кутку біля двох арф.
Підібравши довгий поділ голубого в білу повздовжню смужку хітона, господиня вбігла до ґінекею останньою. На розлогому краваті, сколошканому й ізсунутому з місця, лежав нерухомо чорнявий мечоносець, якась зиза хвороба покоцюрбила йому руки й ноги, навіть очі дивилися в різні боки, чужі й нерухомі. Елена скрикнула, Діофант нахилився й прикрив юнакові тіло простирадлом.
Евґеній потроху стямлювавсь і відходив, руки й ноги йому розслабли й випростались, й тільки очі й досі дивилися в різні боки.
— Хай повиходять… — нарешті почувся голос хворого, й Елена, вхопивши Клеопатрі за руку, почала задкувати до порога.
Клацаючи зубами, Клеопатра швидко заторохтіла, коли вони повернулися до вже порожнього екуса:
— Якісь кумири казали мені сьогодні: "Не йди! Не йди!" Я й не хотіла, та… Тоді він потяг мене, я випорснула, він знову потяг й кинув на крават, і почав мене боляче м'яти, а вічі в нього горять, страшні-страшнісінькі, й мені стало дуже страшно, тоді я глип — а вічі йому згасли й розбігаються в усі боки, тоді він геть зів'яв і впав на мене, я кричати, а голос пропав, як у сновидіннях ото буває, тільки хриплю з жаху, хотіла вилізти з-під нього, та в нього руки позціплювались і позводилися, мов у мерця, насилу його скинула, й коли вже скинула, дивлюсь, аж…
Елена далі не могла слухати знетямлену від жаху Клеопатру, гукнула Ніневію й наказала їй одвести дівчину до себе, сама ж сперлася на холодний мармур колони й спробувала дати собі раду. Подія налякала й приголомшила Елену, в такому стані вона й виряджала гостей.
Дивна хвороба попустила юнака, додому він уже йшов самотужки, але був такий слабкий, що навіть не глянув на господиню. Діофант заходився перепрошувати Елену, що мимоволі зіпсував їй вечір, та Елені тепер було не до вибачань, бо й у самої ще тремтіли руки-ноги.
Безмовно шкрьобаючи по плитах темного дворика, Ніневія з допомогою Раїс уклала Клеопатру в крават, Клеопатра довго не хотіла лягати, бо їй увижався понтійський махерофор із нестямними зизими очима, й заспокоїлася тільки тоді, коли внесли світло й поряд на' краваті сіла її подруга.
Вранці Елена гукнула Раїс до себе й поцікавилася здоров'ям Клеопатри.
— Нічого їй немає! — відповіла русява фріґійка й сердито станула плечима. — Сопе й усміхається вві сні, мов непорочниця.
— Ну, добре, — сказала Елена й здивовано глянула на робу, яка після сих слів мала б вийти, натомість уклякла коло порога. Елена повторила: — Добре, — та се теж не вплинуло на Раїс.
Вона підійшла й показала Елені черепок сірої амфори:
— Що се таке?
На черепку було невправною рукою видряпано двоє орлиних крил, а в колі між крильми — щось схоже на людську постать. Елена поблажливо всміхнулася й пішла з таламуса перша:
— Не знаю, дитино моя.
Та вернувшись цо часі до таламуса, застала Раїс у тій самій постаті.
— Сходи спитай, як його здоров'я, — сказала вона трохи роздратовано.
Раїс пішла через дорогу, де стояв будинок великого колісничого Дамона, й незабаром повернулася:
— Всі на аґорі.
— Й він? — перепитала Елена.
— Й він, і Діофант, і той здоровий, і Дамон з близнюками.
— Я просила тебе не називати Дамонідів сим вуличним словом.
Раїс пішла, незабаром голоси всіх трьох невільниць уже линули з поварні, й Елена дістала зі скрині складень доброго лянного полотна. Се був дарунок із таких рук, з яких Елена не хотіла б мати нічого. Хвилину й дві вона дивилась на тонку антіохійську тканку, жовту по ще жовтішій основі, привчаючи себе до думки, що, попри своє небажання, мусить пошити з того гіматій. Але жовті лянні нитки дедалі дужче її дратували, вона згорнула полотно складенем, кинула назад, а тоді згадала про черепок із розбитої сірої амфори.
Елена гукнула Раїс у вікно й, стримуючи хвилювання, спитала:
— Де ти взяла той черепочок, дитино моя?
— На смітнику! — відповіла фріґійка.
— Так ото помережений?
— То Клеопатра видряпала шпилькою фібули.
— Коли?
— Вчора, коли ж! Як її тіпало.
— Де ж той черепок?
— Ось! — Дівчина дістала уламок розбитої амфори з-під пояса, й се ще дужче схвилювало Елену; поки вона тримала черепок у руках, пальці почали ледь видимо тремтіти.
— Що се таке — ти знаєш? — спитала Елена, перехопивши погляд Раїс, яка теж дивилася на її довгі білі й тремкі пальці.
— Знак Ахеменідів, — на превелике здивування Елени відповіла Раїс.
— Хто се тобі повідав?
— У Фріґії се відає кожен малюк. Мітра, кумир Сонця, син Ахурамазди. В нас у Кайструпедії щочетвертий — персіянин.
— А звідки сей знак опинився на черепку?
Раїс подивилася на Елену довгим поглядом, але врешті відповіла:
— Я вже тобі казала звідки.
Я дуже хвилююся, мовила собі Елена, — мушу насамперед заспокоїтись. Вона звеліла гукнути Клеопатру, й доки дівчата прийшли, встигла прибрати свого звичайного виразу й вигляду. Навіть зуміла стриматися, коли Клеопатра відповіла на її запитання:
— Такий знак був у нього на грудях, люба…
— Висів на шиї?
— Ні… Виколотий синіми крапочками під лівим соском.
Елена поплескала знічену дівчину по щоці, сьогодні блідішій, ніж звично, й з притиском двічі повторила:
— Ніколи, не можна дратувати чужих кумирів, дитино моя. Чужі кумири не зносять такого.
Перелякана дівчина пішла з наллятими слізьми очима, та Елену се не вельми заспокоїло, бо Раїс подивився на неї крізь пухнасті приспущені вії, й у тому погляді Елені ввиділося презирство дитини до дорослих, які хочуть її задурити, вважаючи й досі малою.
А вона вже не дівчинка, з тривогою подумала про Раїс Елена, й руки її мимоволі потяглися до скрині й до жовтого сувою в ній. Елена, мов приворожена, дивилась на мигтючі смуги сирійського полотна й думала, що сказав би на все те сенатор Публій Муцій Сцевола.
На саму згадку про римського сенатора їй стало моторошно, й вона тричі, як закляття, вже з чистою латинською вимовою повторила се важке для шепелявого грецького язика ймення: Муцій Сцевола… Муцій Сцевола… Муцій Сцевола…
Коли ввечері, разом з обома близнюками Дамонідами прийшов Архелай, Елена ще була під враженням сьогоднішніх думок і здогадів, розмовляла з низьколобими атлетами невважливо й лише вичікувала нагоди, аби зостатись із Архелаєм. Елена не змогла. Коли б, крім нього, були тільки Теодосій і Досітей, вона могла б оддати їх своїм дівчатам, а тепер і сього не випадало.
Елена змирилась, хоч Евтихій і всамітнювався на півгодини з Клеопатрою, й коли всі розійшлися, послала Раїс навздогін, не дуже, проте, сподіваючись на успіх.
Однак Архелай прийшов, і вона зробила все, щоб він лишивсь ночувати.