дискредитацію...
– Свідому! – підкреслив уповноважений.
– Свідому... – повторив Мартинюк, – великого плану перетворення природи. Ми, вчені, повинні бути перш за все чесними перед своїм народом і думати не про свою особисту справу, а про велику місію і справу, якій ми служимо.
– По-вашому виходить, що Запорожний свідомо йшов на шкідництво? – запитав Колишев і закашлявся. – Ні, ви відповідайте, товаришу Мартинюк.
– Я не можу стверджувати, але факти, які... опубліковані в статті... – розводив руками Мартинюк, – не на користь товариша Запорожного... Але я не хотів би звинувачувати його, бо він – практик, досвіду в нього небагато, його просто... дехто використав у власних цілях...
– Ви, товаришу Мартинюк, – тицьнув пальцем у зблідлого Семена Петровича Колишев, – давайте без оцього "дехто", "не на користь". Ви говоріть нам ясно і просто, а то розводите демагогію.
– Товаришу Колишев, – подав голос уповноважений, – ви не в нарядній шахти, а на бюро райкому і розмовляєте з ученим.
– Треба говорити просто і ясно і в нарядній, і на бюро, – відповів Колишев. – Вони ж звинувачують мало не в шкідництві Запорожного і Вигдарова, комуністів, фронтовиків, хай доведуть мені, що це так, і я голосуватиму за їх виключення з партії, а він мені антимонію розводить...
– Дмитре Андрійовичу! – постукав олівцем Мірошник.
– Тридцять шість процентів саджанців, висаджених восени і весною в Степовому, – пропало, – помахав якоюсь доповідною уповноважений. – Вам зрозуміло, товариші? Це сотні тисяч карбованців. Які вам ще потрібні факти, товаришу Колишев?
– Пропали й ті, що були посаджені за методом Мартинюка, – сказав Колишев. – У нас другий рік нема дощів.
– Ви облиште оці посилання на об'єктивні причини, – махнув рукою уповноважений і звернувся до Запорожного: – Які площі збереглися краще?
– Там, де садили з торфом, – відповів Запорожний.
– Ясно? – запитав уповноважений. – І ми, товаришу Колишев, будемо пов'язувати цю справу з політикою.
Будемо. І висновки відповідні теж зробимо. Думаю, що мам треба дати нашу оцінку... експериментам професора Вигдарова, написати листа до Академії сільськогосподарських наук і просити розібратися в цій, гм... науці. А щодо Запорожного, то я тут, товариші, нічого не розумію... Справді, льотчик, фронтовик, не новачок у лісовому господарстві і... така... кричуща безвідповідальність, окозамилювання. Як ви могли сліпо довіряти тим сумнівним експериментам, товаришу Запорожний?.. Я, здається, питаю вас?
– Можна? – звернувся Запорожний до Мірошника, той кивнув головою. – Все, що я зробив у. Степовому, я робив свідомо, товаришу уповноважений.
– Тим гірше, – буркнув Лобан.
– Свідомо, – підкреслив Запорожний. – І професор Вигдаров до останнього часу не знав, що ми залісили таку велику площу без внесення торфу. Я переконаний, що метод Василя Олександровича – це єдиний метод, який дозволить нам виконати оту велику місію, про яку так проникливо говорив Мартинюк. Якби ми в Степовому чекали на торф, обіцяний товаришем Каїтаном, то ми не посадили б і третини тих площ...
– Але ліси насаджуються на десятки років, а не для квартальних зведень, – сказав Мартинюк. – Через рік там, де не внесено торфу, – буде пустеля.
– Побачимо... Дайте нам... дайте мені два роки, і я нам доведу...
– За такі речі можуть дати і п'ять, – засміявся Лобан.
– Ви дуже дотепна людина, – Запорожний зміряв нищівним поглядом Лобана. – У тому, що я робив, є ризик, але нове завжди пов'язане з ризиком.
– Це не гра в карти, товаришу Запорожний, – сказав уповноважений. – Так ви що, не визнаєте своїх помилок?
– Не визнаю.
– Ви чуєте, товариші? – окинув поглядом кімнату уповноважений. – Значить, по-вашому, стаття товариша Лобана – наклеп?
– Ні. Просто її писала людина, яка нічого не хоче зрозуміти, – відповів Запорожний.
– Ви що, заперечуєте правдивість фактів? – Лобан аж підскочив на стільці.
– Ні. Гектари названо правильно, а все останнє – крик невігласа і кон'юнктурника, – Запорожний сів.
– За образу моєї особи, – почав Лобан, але його обірвав Мірошник.
– Що ви скажете, Василю Олександровичу? – звернувся до Вигдарова.
– Нам треба з вами посадити ліси на сто сорока тисячах гектарів придніпровських піщаних арен, – тихо почав Вигдаров. – Цьому я присвятив багато років свого життя і тільки тепер, можливо, я зі своїми товаришами наблизився до розгадки таємниці: чому гине частина саджанців, висаджена без торфу... До речі, гинуть і з торфом... Я не рекомендував Івану Трифоновичу застосовувати на великих площах мій метод посадки лісу, але не знімаю з себе відповідальності і буду відповідати разом з ним.
– Дякую, – Мірошник підвівся з-за столу. – Хто ще хоче виступити? Нема? Товаришу Запорожний, ви знайомі з проектом рішення бюро?
– Ні.
– Чому не ознайомили? – запитав Мірошник завідувача оргвідділу.
– Проект був у товариша Лобана, – відповів той.
– Я не встиг, бо Запорожний запізнився на бюро, – пояснив Лобан.
– Зачитайте, – стомлено сказав Мірошник.
– "За допущення серйозних помилок і застосування антинаукового методу посадки лісу, що призвело до дискредитації самого плану перетворення природи, за необгрунтовану витрату коштів, асигнованих на залісення піщаних арен, Запорожного Івана Трифоновича виключити з рядів партії, як такого, що не виправдав довір'я. Друге: увільнити т. Запорожного І.Т. від обов'язків директора Степового лісгоспу", – прочитав Лобан.
– Я проти! – сказав Колишев.
– Почекайте, товаришу Колишев, – суворо поглянув на голову райвиконкому Мірошник. – При підготовці проекту рішення у нас розійшлися думки. По першому пункту...
– Зрозуміло, – уповноважений щось шепнув Лобану.
– По першому пункту, – повторив Мірошник, – бо товариш Каїтан привіз уже з собою наказ начальника облземвідділу про зняття з роботи товариша Запорожного.
– Оперативно, – закашлявся Колишев.
– Ми у відділі вже обговорювали статтю, – пояснив Каїтан, – і зробили висновки з виступу обласної газети.
– З семи членів бюро, – вів далі Мірошник, – чотири, в тому числі я і товариш Колишев, проти виключення з партії Запорожного.
– Відпускаєте його без всякого стягнення? – здивувався уповноважений. – Які благодійники!
– Ми не благодійники, а члени бюро, товаришу уповноважений, – спокійно зреагував Мірошник. – Ми пропонуємо записати догану Запорожному за порушення інструкції.
– Справа ваша, – байдуже мовив уповноважений, – думаю, що вас підправлять...
– Хто за те, щоб виключити Запорожного Івана Трифоновича з партії, прошу голосувати... Троє... Хто за те, щоб оголосити йому догану із занесенням до особистої картки? Чотири голоси. На цьому засідання бюро, якщо немає якихось зауважень, дозвольте закрити... Вас, товаришу Запорожний, прошу залишитися.
Запорожний підвів голову: в кабінеті, крім Мірошника, нікого не було. Він не помітив, коли всі порозходилися і, може, й не чув, як скінчилося голосування, хоча й дивився широко розплющеними очима поперед себе.
– Дати води? – спитав Мірошник.
– Не треба, – стрепенувся, почувши голос Мірошника. – Не виключили?
– Ні. – Мірошник стояв спиною до Івана – не міг дивитися на його враз постаріле обличчя.
– Я поїду, – вже твердо сказав Запорожний.
– Куди!
– Не знаю... Може, в обком?
– Зараз не треба.
– Чому?
– Хай трохи охолонуть деякі голови, – сказав Мірошник. – Ця справа вже вийшла за межі області. І знайдуться ще мартинюки й лобани різних рангів... Я сам говоритиму в обкомі з першим... Він зрозуміє.
– Але його можуть неправильно інформувати, Романе Олексійовичу, – звів тривожний погляд на Мірошника. – У них є формальні докази моєї провини, а я поки що не можу заперечити її. Мені потрібен час. Рік, два... Кому передавати справи?
Мірошник усміхнувся:
– Каїтану... Він ще не знає, але наказ підписаний. Нічого, Іване, переживемо. Партія – це ж не Лобан, не отой переляканий уповноважений, у неї руки чисті і розум світлий, друже.
– Інакше я не хотів би жити, – тихо промовив Запорожний. – Я поїду.
– На Овечий?
– Попрощаюся. Жаль мені залишати, Романе... Які там люди! Спасибі, що Ілька прислали до нас, і за Марину спасибі, що прийняли в партію... Вони все зроблять... у Кам'янське лісництво мені можна повернутися?
– Звичайно... Але не думай, що надовго, – застеріг Мірошник.
– Ні, – відповів Іван, – уже звідти не поїду нікуди... Одружусь, Романе Олексійовичу, та й житиму... На весілля приїдеш?
– Приїду, – пообіцяв Мірошник. – Машину дати?
– Емтеесівською поїду.
– Ти, Іване, тримайся... розумієш? – Мірошник обняв за плечі Запорожного і провів до дверей. Раптом пролунав різкий телефонний дзвінок. – Слухаю... Добрий день, Антоне Григоровичу...
Дзвонив секретар обкому партії по сільському господарству, зрозумів Іван. Телефонна трубка резонувала, і всю розмову було чути, хоч і прикривався рукою Мірошник.
– Ти що ж, у ліберали записався? – заповнював кімнату владний голос.
– Чому?
– Що це за рішення?
– Ми все зважили...
– Мені доповідали, як ви зважили... Розвели великодню балачку! Як дійде у верхи, то... гнати його з партії треба... Щоб завтра був у мене.
– В обком викликають, – пояснив Мірошник, сподіваючись, що Запорожний нічого не зрозумів з цієї розмови.
Іван мовчки вийшов. Півторатонка стояла біля райкому.
– На Овечий, – наказав Іван шоферу.
– Єсть! – клацнув той підборами старих черевиків. – Чого ж ви в кузов полізли, товаришу директор?
– Давай, – вдарив Іван рукою по кабіні.
Степ бив пружним вітром в Іванові груди, його безмежжя й м'який пастельний присмерк заспокоювали Запорожного, згладжуючи гостроту пережитого за,ці кілька годин. Добре, що скінчилося так, заспокоював вкрадливий смиренний голосочок, що раптом озвався з глибини свідомості. Могло ж бути гірше, якби виключили з партії і віддали до суду. Голосочок поступово втрачав смиренність і ставав дедалі упевненішим: ти працював чесно, ти не втік із цих пісків, коли було тяжко, ти багато зробив. Тебе не оцінили, не зрозуміли, ти опинився в лещатах між Мартинюком і Вигдаровим, тебе жорстоко покарали ті, хто сам повинен відповідати за ці майбутні і сущі нині ліси... Кидай цей дикий степ, голосочок уже торжествував, їдь до своїх старих замріяних подніпровських лісів, де ще є сліди твого батька й твої, на тебе чекає твоя любов; а тут хай спробують інші, хай переживуть години розпачу, власного безсилля перед сонцем, вітрами й піском.