Пригоди молодого лицаря

А він казав далі:

— Не гнівайтесь на мене за мою надію… Чи винен я в ній?.. Бог свідок, що ні… А заспокоюся, розвіявши за вітром свої сподіва­нки лише тоді, коли власними очима побачу Орисю й Павла на рушнику. До того ж благаю вас — не бороніть мені плекати мою найдорожчу надію.

Стара й дочка мовчали.

— Я знаю, що поки у вас нема чого мені сказати, але я буду сподіватися, що колись і про мене знайдеться у вас тепле слово. Прощавайте!..

— Ходи здоров, козаче, — відповіла стара, — та викинь із го­лови оті думки: й для тебе, й для нас буде спокійніш.

Крига махнув рукою й пішов.

Ув Орисі стислося серце, а чому — сама не знала. Провела його довгим поглядом і мовчки заметушилася знов коло роботи.

XVII

Від людей почув Крига, що вельми древній запорозький пол­ковник Дмитро Гулий має спродати свій хутір і постригтися в чен­ці.

Хутір старого козарлюги стояв на шляху з Охматова до Чиги­рина й уславився не тільки в своїй околиці величезною пасікою, що коло неї старий лицар упадав так віддано, як колись коло своїх козацьких роїв-ватаг на Січі і в походах. Осівся Гулий тут давно вже, спочатку зимовником; але щодалі хазяйство потроху розрос­талося, бо старий не цурався людей і приймав до себе всякого сі­рому, що з тої чи іншої причини (а їх, тих причин, і тоді було подо­статком) не мав де притулитися; дурно хліб їсти та баглаї бити за­порозький дідуган не дозволяв нікому: всяк мусив бути при своїй роботі на хуторі, а тому, що займище — скільки оком скинув до­вкруги — Гулий вважав за власність, то тая заблукана сірома ста­вала на хуторі звичайними робітниками, щось ніби наймитами без наймиці, тобто тієї заробленини. Та, правду кажучи, на тую най­мицю ніхто й на важив, навіть мови ніколи не було про неї: люди селилися, жили, працювали, харчу всякого мали здобіль і були за­доволені. Коли кому засвербіли п'яти, той вільно міг, коли схотів, кинути хутір і віятися за щастям-долею на всі чотири. Як на Запо­рожжі. Ніхто нікого не кликав, ніхто нікого не держав, але коли вже ти осів на місці, то дурно хліба не їж. А робота була й на пасі­ці, й на полі, й коло худоби тощо.

Проживали в Гулого на хуторі й такі, що поприбивалися з жі­нками, навіть із дітьми. Небагацько тих жінок було — три-чотири, та стільки ж дівчат із ними, ще кількоро дітей — сливе всі малі, але це надавало хуторському побутові якоїсь людяності, привітли­вості, м'якості та теплоти у взаємовідносинах. Сварок та тих уся­ких каверз не було: над усіми й над усім пантрувало гостре око господаря й його суворий потяг до миру, спокою й ладу.

Почувши про намір старого, Крига не гаявся. Взявши дозвіл у свого старшого, він розпитав у нього ж таки докладно дорогу, хоч сам її приблизно знав, бо ще недавно вештався в тих краях із бра­тчиками в січових справах.

— А оцього листа від мене, — промовив після всього старий Гудима, — передаси моїй старій. Та не загуби гляди. В мене на ху­торі будеш надвечір. Раджу там і заночувати — чого тобі десь у жидівській корчмі пархів набиратися!..

— Дякую, батьку, вчиню, як кажете, — вклонився Крига.

— Кланяйся старій і дочці… Оце й усе. Тепер іди з Богом та спочинь на дорогу. Та не гайся на хуторі в того старого характер­ника: він уміє погостити — запорозька вдача, хрін йому в ніс!

— Не турбуйтесь, батьку, — не для того їду, щоб бенкетувати. Та й не таку вдачу маю, щоб загуляв до безпам'яття.

— Та знаю ж, знаю… Недарма ж і Крига ти. Ходи здоров!..

Крига вийшов.

В дорогу вирушив раннім-рано, ніде не зупинявся й справді надвечір став на Росі перед тим самим бродом, що перед ним ко­лись стояв Павло. Той самий дідусь-пастух пригнав до річки напу­вати череду, а віддалік стояв огорожений міцним, високим часто­колом хутір.

— Агов, діду! — гукнув Крига.

Старий підійшов ближче до берега.

— Це хутір полковника Гудими Петра?

— Це, козаче, це, — закивав головою дід. — Тут мілко, брід… Ходи на цей бік.

Крига рознуздав коня, в'їхав у воду й дав коневі напитися; далі перехопився на противний берег.

— Добривечір, діду! — привітався до пастуха, що, забувши й про череду, з великим зацікавленням оглядав городового лицаря. — Пані полковникова вдома?

— Аякже, аякже, — знову закивав головою старий чередник, — де ж їй бути? Звісно, на хуторі — і пані, й дочка. Ти до них? Мо­же, з Канева?..

— Та до них же, діду, а потім іще маю в одно місце… Не знає­те, діду, далеко звідси до хутора полковника Гулого?

— Де б пак не знав — знаю… Він таки далеченько, на Тясми­ні-річці… Буде, як звідси до Канева. Як переночуєш у нас, козаче, та вирушиш удосвіта, то надвечір там. Еге ж…

— Добре, так мені й полковник казав…

— Так, так… Та я вже знаю, і полковник знає… А як же пан там — живий, здоровий? Ти від нього до пані чи сам яке діло ма­єш?

— До пані від нього, а сам… Скажіть, діду, чи не чули ви ча­сом… чи то правда, що старий полковник Гулий кидає хутір і хоче в Києві постригтися в ченці?

— Та є така чутка, козаче, а чи правда — цього достеменно не скажу. Вельми вже старий він… мабуть, літ на двадцять старі­ший за мене, то, може, й правда…

— Ну, гаразд… То я до вас на хутір. Сподіваюся, що брами не замкнено?

— Де пак, — день і ніч замкнена: сказано жіноча стать — бої­ться… Та то байдуже: ти постукай — зразу відчинять… Челядь там…

— От і добре… Прощавайте, діду.

— Їдь здоров… Я й сам незабаром той…

Крига не слухав далі й подався вигоном просто до хутора. Під'їхавши до високої, важкої дубової з залізом брами, він посту­кав келепом у неї, роз'юшивши на подвір'ї всіх собак. Почулися погуки на псів двірської челяді, а далі хтось відсунув зроблене в брамі вічко, оглянув їздця й запитав, не відмикаючи брами:

— Тобі, козаче, кого?

— До пані полковникової я, з Канева, — відповів Крига. — Маю листа від пана полковника Гудими.

Вічко закрилося, але брама не відчинилася. Чути було тільки, як гавкали ще загнані по кутках собаки та погукувала на них че­лядь. Так минуло кілька томливих хвилин. Нарешті заскреготав засув, і брама широко розчинилася. Крига в'їхав у широченний двір. Кілька здоровенних презлющих псів кинулося до коня.

На широкому піддашші великого панського будинку стояла пристара жінка в гарному темному саєтовому літньому кунтуші й з грезетовим корабликом на сивих косах, а з-за спини в неї вигля­дала немолода вже панна з тонкими рудими косами, що спадали до пояса нової голубої саєтової сукні. Вони з великою цікавістю дивилися на бравого гостя на коні, намагаючись розгледіти, чи старшина який, чи простий козак: від цього ж залежало, як його вітати.

"Це ж і вони, мабуть, — мати й дочка", — побачивши їх, по­думав Крига й сміливо під'їхав до ґанку. Зіскочивши з коня, він кинув поводдя челядникові, витяг із кишені полковницького листа й, підходячи до пані, зняв шапку й низенько вклонився.

— Добривечір, вельможна пані, — промовив і подав листа. — Пан полковник велів передати листа.

— Спасибі, пане… пане… — завагалася пані, відбираючи в нього листа. — Пробач, не знаємо, як звати…

— Та я собі, — посміхнувшись, промовив гість, — осавула в пана полковника, а звуть мене Денисом Кригою.

— Ага, — зраділа пані, — то прошу пана осавула до покою. Це моя єдина доня Марина.

Панна злегка присіла на панський лад і зашарілася по саму шию.

"Хм… на панський триб учили дочку, — подумав Крига. — Але чого вона раки пече?"

— Спасибі, пані, — сказав уголос, — я тільки на хвильку… впораю коня, а тоді зайду до покоїв.

— Гаразд, гаразд, — промовила стара й пішла з дочкою до покоїв читати листа, а Крига з челядником — до стайні.

Полковник повідомляв у листі коротко про своє здоров'я, про деякі справи, давав накази й указівки щодо господарства на хуто­рі, обіцяв за місяць навідатися перед жнивами, а наприкінці…

Марися спіткнулася на слові й зашарілася, аж вуха почерво­ніли. Мовчки самими очима перебігла кінець листа й ще дужче по­червоніла. Мати поглянула на неї здивовано й промовила:

— Чом же ти далі не читаєш? Чи вже все?

— Та я не знаю… тут таке далі, що мені соромно читати, — ві­дповіла Марися манірно й відвернулася, закривши негарне, весня­нкувате личко рукою.

— Що ти верзеш? Що може написати батько таке непристой­не, знаючи, що листа читатиме рідна дитина? Не вигадуй, доню, читай — знаєш же, що сама я не втну писаного!..

— Не непристойне… але… мені соромно читати про…

Вона знов закрилася рукавом.

— Та про що?

— Та про… жениха…

— Якого жениха?

— Та ж оцього, що приїхав…

— Оцього козака?.. Який же він жених? Нічого не розберу… Та ти прочитай, щоб я сама почула…

Марися, то червоніючи, то блідніючи, прочитала батькову ра­ду повітати й погостити його осавулу якнайкраще, та щоб Марися не тікала від гостя, як звичайно це робить із гостями, а щоб зви­чайненько з ним обіходилася, бо чоловік він іще молодий, гарний, з немалими грошима, а головне — шукає молодої, щоб оженитися; тож нехай люба доня на себе потім нарікає, коли й цим разом упу­стить молодця.

Вона насилу дочитала кінця, почервоніла так, що аж засльо­зилася, а скінчивши листа, кинули його на стіл перед ненькою й вибігла в опочивальню. Стара теж не в жарт схвилювалася. Вона вхопила листа зо столу й побігла за донькою, гукнувши услід їй:

— Куди ж ти?.. Візьми листа, заховай там та приберись гарне­нько… Та чого ж ми тільки час уводимо?.. А вечеря?..

Вона кинулася з опочивальні через світлицю та передпокій до пекарні, гукаючи на ходу:

— Прісько! Горпино!.. Застеляйте стола та готуйте вечеряти!..

Коли Крига, впоравши коня й умившись та почистившися тро­хи в челядні, ввійшов і привітав господиню в їдальні, то побачив на столі пишну вечерю. Марисі не було в покою, а пані полковни­ця привітно забалакала до нього й прохала до столу хліба-солі за­жити.

— Марисю! — покликала до спочивальні. — Де ти там бариш­ся?.. Гість наш десь добре здорожився та зголоднів…

— Я зараз, мамочко! — відгукнулася полковниківна.

— Щиро дякую, вельможна пані, — промовив Крига, — щоб дуже, то ні… Наше діло козацьке: часом на коні їмо, на копі й спи­мо.

— Ну, то в поході, пане осавуло, а вдома, в приємному това­ристві, а ще краще у теплім родиннім колі, можна собі дозволити трохи вигідніше влаштуватися, — сміялася господиня.

— Це правда, та ми, козаки, так звикаємо до тих наших неви­год, що вже й у вигодах почуваємося як ведмеді…

Нарешті з другого покою вийшла виряджена, як на весілля, вицяцькувана, як належиться багатій, вельможній панні, Марися.