Це почесно, не всякому пропонують.
О, Боже, знову те саме! Я ж це передчувала і саме цього боялася!
Відразу відмовилася. Про наслідки намагалась не думати. Як завжди пролунали звинувачення в ненависті до радянської влади, як завжди грубість, лайка, погрози.
Мовчала. Одна була з ним в кабінеті, село спало – ніде ні душі. Міг зробити зі мною, що схоче. Знову все пропало б – робота, якась копійка. Подумала про маму. Я ж обіцяла її забрати, піклуватися про неї...
А погрози продовжувались:
– Якщо не згодишся, не бачити тобі ні Довгого Мосту, ні лікарні. Згниєш в тайзі. Завалить деревом і засипле снігом!
Очі Ботєва налились кров'ю. Він піднявся з-за столу, підійшов до мене. Від нього добряче несло перегаром. Раптом однією рукою схопив мене за комір, другою рвучко підійняв моє підборіддя і впився губами й зубами в мій рот. З огидою і страхом обома руками відштовхнула його від себе, зірвалася зі стільця, який впав йому під ноги (це, мабуть, мене і врятувало), прожогом кинулась у двері, налягла на них з усієї сили і вивалилася у сніг. Схопилася і побігла як заєць. Бігла і ревла від злості та образи, від страху за майбутнє. Минула останні хати, побігла незнайомою дорогою вглиб тайги. Сльози замерзали на морозі, боліла прокушена губа. Задихалась, сповільнила біг але не зупинилася: раптом опер мене все ще доганяв? Та навкруги було тихо-тихо – всі і все спало.
Втомилася вже бігти, просто йшла. Роїлися тривожні думки. Що робити? Якщо піду до Шубладзе, які запрошували заночувати, треба буде все розповісти – до чого примушував і що не згодилась. А такі, як опер, цього не прощають. Під землею знайдуть. Та й дозволу на роботу в лікарні він мені не дав. Отже Шубладзе взяти мене медсестрою не мають права. Навіщо ж я буду їх турбувати, та ще й вночі?
Пропало все, пропало! Знову Піщанка, знову лісоповал. Сил тягти пилку на таких харчах залишатиметься все менше і менше. А я ж хотіла забрати сюди мамусю (в засланні можна жити з родичами), відправляти батькові посилки, вчитися… Що ж робити? Виходу більше не бачила. Все, що було можливе, вже випробувала. Для чого ж було жити? Як і для чого?
Навколо лежав біло-голубий сніг, на небі мерехтіли зорі. Йшла незнайомою дорогою, не зупинялася – холодно, а вночі мороз сильнішав.
Мені вже був 26-ий рік, а я не могла заробити ні копійки, щоб себе прогодувати чи батькам допомогти. Як я не боролася, життя мене перемогло. Життя? Ні, система. Система, яка примушувала мене бути підлою донощицею, яка не могла змиритися з тим, що я була свідомою патріоткою, що любила свою Україну, свою мову, що хотіла жити чесно, працювати, вчитися. Не хотіла доносити! Перед очима знову постало скривлене від злості й хтивості обличчя опера. Добре, що вдалося втекти. Мабуть, Бог допоміг.
Навкруги стояли величезні сосни. Стовбури були стрункі й гладкі, а гілля – високо-високо. Не дістала б прив'язати шарф і зробити петлю. Не хотіла більше жити, не могла. Не було ні фізичних, ні моральних сил. Вибачте, мамо, вибачте, тату. Прощай, Україно! Так хотілося зробити щось хороше для батьків, для людей, для своєї України…
Йшла швидко. Місяць сховався за хмари. Сніг скрипів, обличчя пашіло. Думки, мов ті птахи, бились, летіли. Згадувала дитинство, маму, тата, брата, Київ, Дніпро, берег Наталки… Думала про те, що вже ніколи їх не побачу… Так, не побачу, бо більше жити не мала сил. Досить було цієї муки!
Шукала очима таке дерево, щоб до гілок дістати. Попереду помітила кілька дворів з огорожею. Навколо стояла тиша, ні душі. Навіть собак не було чути. Біля першого двору маячило щось схоже на ворота з перелазом і тином, як у нас в Україні. Саме те, що треба. Підійшла, ступила на перелаз і рукою дістала до поперечної балки воріт. Почала розмотувати шарф з шиї, приготувала петлю, затягнула міцніше, щоб не розв'язалася. Раптом мені почулося, що зарипів сніг. Прислухалася – ні, здалося. Це мабуть кров стукала в голові. Ось все було готове, можна починати. Скинула шапку на сніг, підняла голову, щоб звільнити шию і… побачила перед собою чорнявого чоловіка в бушлаті, накинутому на спідню білизну. Рвучко зірвала шарф з петлею, сховала за спину, але втратила рівновагу і мало не впала з переляку – міцні руки підхопили мене, поставили на ноги, натягнули на голову шапку. Гортанний голос з грузинським акцентом ледве долинув до моєї свідомості:
– Чому не наважуєшся зайти до хати? Заходь! У нас тепло і є де переночувати.
Чоловік взяв мене за плечі і повів, легенько підштовхуючи поперед себе, до ґанку.
І ось ми вже в хаті. Я остовпіла, заніміла, заклякла.
– Ти роздягайся, грійся, не бійся. Зараз дам гарячого чаю.
Поки я ковтала кип'яток і гріла руки, він підійшов до другого ліжка й сказав:
– Рашід, Рашід, прокинься, посунься, я ляжу з тобою, а гостя хай лягає в мою постіль.
– Який гість? Де він? – спросоння не зрозумів Рашід.
– Та потім розкажу. З наших, переселенців, вночі заблукала. Спи.
Чоловік скинув з мене пальто, вклав мене в свою постіль, вкрив поверх ковдри кожухом. Я не заперечувала, хоч кожухів тепер боялася. Довго не могла заснути – слухала, як мій рятівник шептався з Рашідом. Зрозуміла, що вони теж в засланні, працюють тут на лісоповалі, а живуть у бабки. Намагалася вирішити, як бути далі, але думки зовсім заплуталися. Нарешті я зігрілася і міцно заснула.
Вранці прокинулася. Тріщали в печі дрова, пахло димком і вареною картоплею. Грузини щось говорили своєю мовою, та побачивши, що я вже не сплю, перейшли на російську. Запросили до столу. Вперше за кілька місяців їла виделкою гарячу страву – картоплю і яєчню з салом. Гіві і Рашид поводили себе делікатно: ніяких розпитувань, жодних натяків на вчорашнє. Заблукала. Та я і справді не знала, як вийти на шлях, що веде до заїмки. Бабця-хазяйка пояснила, як іти, щоб не заходити знову до Довгого Мосту.
– Не падай духом, – вмовляли грузини, – це зразу так важко. Потім стане легше, все якось владнається, ось побачиш. Нам відразу теж було важко, особливо дошкуляли морози. А вже третій рік тут живемо, звикли.
Наставляли, щоб по ночам не ходила – вночі погані думки лізуть в голову. Поклали до мого рюкзака, попри мої заперечення, клуночок зі шматочком хліба, вареною картоплею і двома яйцями. І так лагідно дивилися на мене. Ні слова зайвого. Боже, яке благородство, як я їм була вдячна за це! Виходить, є ще справжні люди на світі. Гад Ботєв – начальник – всіма керує і робить, що хоче; а хороші люди – вороги народу – пропадають у засланні.
Подякувала, попрощалася. Вийшла на дорогу. Яскраво світило сонце, сніг виблискував різними кольорами. Здивувалась, як я могла вчора таке вчинити? Адже на суді при прощанні з батьком обіцяла йому доглянути маму. Вона ж залишилася одна у чужих людей, без квартири, без пенсії. В нашій країні дружині ворога народу пенсію не давали. Як же я не подумала, що буде з нею, коли мене не стане? Я ж була молода, здорова, сильна духом, мала знайти якийсь вихід. Вирішила, що не буду помирати, "буду жити, геть думи сумні"!
-7-
Настав квітень. У нас в Україні у цей час панувала вже справжня весна. Тут теж змінилася погода – дні стояли похмурі, рідко коли виглядало сонечко, трохи зменшилися морози, але задули вітри, пішов мілкий аж колючий сніг. Та все ще було холодно. Навіть холодніше, ніж в морози. Віхола, яку тут називали просто "дуйка", замітала всі дороги і стежки. Та все ж весна була не за горами, а там і літо. Мені було цікаво, яке ж тут літо. Місцеві казали, що крім картоплі, у них нічого не росте, бо не встигає дозріти.
З'явилася чутка, що довгомостовського опера Ботєва вже немає. Перевели кудись. Та чи це правда, достеменно не було відомо. А як і неправда, все одно треба було щось вирішувати – я ж досі лишалась без роботи. Вирішила: піду в Довгий Міст і залишусь там, хай дають 25 років строку. Невже це втеча – з тайги в тайгу? Піду і все! Хай буде, що буде.
І ось я знову прийшла в Довгий Міст. В лікарню не зайшла. Незручно було якось перед Шубладзами: двічі поверталася від них у Піщанку не попередивши, не розповівши про причину. Та й зараз не могла розказати про Ботєва.
Брела нога за ногу і думала: що ж далі? Назустріч йшла невеличка інтелігентна жінка, очевидно з наших, засланих. Мали якось розминутися, бо протоптана стежка для двох була надто вузька. Жінка глянула привітно, дала дорогу, я теж ступила зі стежки в сніг. Обоє розсміялися.
– Ви давно тут? Щось раніше я вас не зустрічала.
– Я тільки-но прийшла.
– Так у вас немає де жити?
– Ще немає.
– Ходімо до нас, ми живемо комуною – так легше. Євгенія Семенівна вийшла заміж, і одне місце у нас якраз вільне.
І пішла я за цією приємною жінкою, а що з цього могло вийти навіть думати не хотіла.
Підійшли до другого будинку з кінця вулиці. Хата була велика, поділена на дві половини. В одній розгороджено дві кімнатки, в кожній по два тапчани, а між ними саморобні столики. На одному зі столиків лежали книжки. Так, невеличка стопка книжок! Як давно я вже нічого не читала!
Познайомилися. Жінка, що мене привела представилась Єлизаветою Володимирівною Благовіщенською, з другої кімнатки вийшов інтелігентний, симпатичний чоловік в літах – Борис Васильович Мокршанський. Приязно посміхнувся, потис руку:
– Ой, ви ж ще така молода, а вже із зони!
Пригостили чаєм, і хоч пили його з алюмінієвих кружок і без цукру, але він був зроблений з душею і дуже смачний. Кожен коротко розповів про себе. Єлизавета Володимирівна раніше жила у Ленінграді. Відбула в таборах десять років за шпіонаж, бо працювала перекладачем у французькому посольстві. Борис Васильович – академік, доктор фізико-математичних наук, москвич. Свій строк – десять років – відбув там же, в Москві, у так званій шарашці. Жили тут у складчину, бо так виходило дешевше. Не мали де тут працювати, а треба було і за житло платити, і щось їсти. Мабуть, як і я, ні від кого не отримували допомоги.
Настала і моя черга представлятися. Чи так подіяли смачний чай зі шматочком хліба, чи теплота і душевність, які вперше за багато часу я відчула тут, але я розповіла цим людям те, що не розповідала нікому. І про любов до України, за яку сиділа, і про відмову співпрацювати з органами, і про подорожі до Довгого Мосту, і про воші, і про опера.