Дорка переставила ще стрілку,— третя мова. Знову покрутила й мало не скрикнула: просто в вухо ій говорив хтось російською мовою, переказуючи того, хто виступав перед суддями.
Біля трибуни свідків стала Марі,— Дорка й не помітила, як вона увійшла. Та сама Марі, з якою Дорка жила на підземному заводі. Вона піднесла два пальці вгору й вимовила присягу, що казатиме правду. Дорка чула голос російської перекладачки, і їй здалося, що Марі вивчила мову, й тепер уже Дорка наговориться з нею досхочу.
Так от хто вона тепер! А була в лабораторії медичного барака невільницею, має номер на руці, як і Дорка, й керувала повстанням. її обвинувачення чує цілий світ.
Коли Дорку привезли до Нюрнберга з групою радянських свідків, які мали виступити на процесі головних воєнних злочинців,— в ресторані при готелі її познайомили з Марі. Француженка не пізнала Дорки, настільки певна була, що та мертва, а Дорка хотіла признатися, але коли почула, що Марі написала книжку про їхній табір, про повстання, про кволу дівчинку з Радянського Союзу, передумала признаватися.
Марі подарувала їй книжку й сказала, що та дівчинка загинула від катувань, і хай усі жінки світу дізнаються про неї. Дорка, розуміючи своє незручне становище, похвалила себе, що не призналася до Марі, ніколи, ніколи не нагадає їй. їй дуже кортіло спитати про Мілену, але натомість ніжно потисла худеньку руку Марі й перша встала од столу. "Вона мені нагадує когось",— сказала Марі перекладачці.
Надвечір з'ясувалося, що Дорці виступати не треба, через це дістала дозвіл бути присутньою на вранішньому засіданні. Марі розповідала з трибуни свідків про табір і їхній підземний завод,— Дорка уважно слухала, милуючись з Марі. Була вона тендітна, білява, великі очі горіли на пів-обличчя. Чоловіка її замучило гестапо, він стояв на чолі прогресивного журналу, дитину вивезли з Франції, передали до німецької родини 47, щоб зробити з неї німця. Марі розповідала спокійним, тихим голосом, її не переривали й не нагадували про регламент. Як і кожне слово, вимовлене в цій залі, розповідь записувалась на плівку, щоб зостатися навік в архівах суду, щоб першої-ліпшої хвилини лунати через сто й через тисячу років, коли людству потрібно буде вдатися до цього свідчення. Нехай хто спробує порушити мир!
Марі розповідала про Дорку,— ні, вона не назвала її на Ім'я,— але дівчина зрозуміла, що мова йде про неї, й непрохані сльози побігли по щоках, цаче вмивав її обличчя тихий ранковий дощ.
Під час перерви підсудних водили по одному до вбиральні,— Дорка стояла в коридорі й дивилася в гурті інших Цікавих на парад колишніх керівників і міністрів фашистської Німеччини. Це проходили трупи, які ще посміхалися, зачісувались, одягали од світу чорні окуляри, але були вже мертві.
Жовті чобітки Герінга блищали, він задоволений був із загальної уваги, а Дорці схотілося, щоб оці ходячі тельбухи прогнати пішки туди, де діяли його повітряні бандити. Нехай збігаються люди подивитися й плюнути, а він щоб ішов через болота й яри, повз усі могили закатованих людей і там над Волгою був повішений, як відомщення загарбницької війни!
Ось крокує сам Заукель 4&, головний організатор невільницького труда, лисенький маклер із свинячими очима. Дорка мимоволі ступила крок наперед і наштовхнулася на руку американського вартового: "Но, но, тримайте ваші нерви при собі!" Пройшов Кальтенбруннер 49, заступник самого Гіммлера 50, високий, худорлявий австрієць з обличчям довгорічного ката. Погляд його був страшний, він ніяк не міг прибрати безстороннього виразу, щоб не лякати людей.
О, оце Розенберг51? Міністр захоплених Гітлером областей? Дорка уявляла його інакшим! Має щастя, що вислизнув з подорожі по Україні цілий. Вже вони за ним попобігали! Сама Дорка в Вінниці, де Розенберг спинявся й провадив нараду, була в розвідці, ходила містом, чекала пана рейхсміністра для пильної справи. Не пощастило, Розенберга попередили про небезпеку, він роздзвонив потім по газетах, що уникнув п'ятьох замахів. Гидкий, подумала Дорка, боже, який же він гидкий!.
В цей час до Дорки підійшла Марі. Щось особливе було в її очах, коли, вона побачила Дорку. Мовчки легким кроком прилинула до неї, схватила за руку, закотила рукав ї тоді припала до Дорки. "Дівчинко, чого ж ви до мене не призналися?!" Вона, готуючись до свідчень, перегортала записки, знайшла Дорчине прізвище й порівняла з тим, яке їй сказала перекладачка. "Ну, безперечно, це ж ти! Як я могла одразу помилитися. Але ж ми ніколи не сподівалися, що ти житимеш, маленька моя!"
І от вони йдуть удвох по Нюрнбергу. Перекладачка ніяк не поквапиться за ними, але чи потрібна перекладачка, коли їх єднає щось дужче од мови,— пережита каторга?
Марі розповідає про повстання, яке Дорка готувала з ними разом, називає імена жінок і чоловіків, пригадує Дор-чині тортури, свої побоювання, що все загинуло, бо хіба може така мала, як Дорка, витримати катування гестапівців?. Марі йде, обнявши Дорку, наче знайшовши загублену сестру, часом зупиняється посеред вулиці й ніжно цілує її в чоло, в очі, в щоки. Вони йдуть через майдани, й німці запобігливо поступаються з дороги, бо очі Марі дивляться крізь усіх стрічних, наче їх і на світі немає, її французька мова лунає граційна й легка, пристрасна й голосна.
Вони проходять мостом через річку Пегніц, і Марі завзято плює через бильця. Та хай іще десять разів горить оцей Нюрнберг, коли хочете знати! Десь у цій Німеччині її дитя, йому вже п'ять років, її Поль говорить по-німецькому, йому вже втокмачено в голову, що він німець! — более, як крається серце при одній згадці, що в неї вкрадено сина! О прокляті, як вона його шукатиме, невже Поль не має Жанових рис чи її самої? А родима пляма на плечі? Як вона карається, якби тільки Дорка знала! Ось і зараз Марі підскочила до хлопчика, який міг бути її сином, відштовхнула матір, нахилилася до його вічок, поцілувала під галас німкені,— ні, це не Полк, це чужий!
Дме вітер зимовий крізь покалічені стіни й провалені стелі бурга, звідки починалася династія Гогенцоллернів 52. Ратуша стара зберігає з одного боку цілу стіну і внутрішній дворик з фонтаном, дубові середньовічні двері, розцяцьковані бронзою й залізними саморобними цвяхами. Пам'ятник Альбрехту Дюреру53 стоїть серед хаосу й розсипаних на мотлох будинків, спаленої й розкришеної цегли,— під ним схід до бомбосховища, де й сьогодні живуть бездомні. Ганс Сакс54 сидить на порожнім майдані, посміхається бронзовою посмішкою,— старий мейстерзингер марно переконував свого часу співгромадян, що спів приємніший од війни. Вулицею вздовж стіни й рову старого міста летять одна за одною п'ятитонні американські вантажні машини. За кермом сидять негри, машини рухаються із швидкістю 40 миль на годину, з ревом і гуркотом танкового наступу, їх обминають на ще більшій швидкості, безперервно завиваючи сиреною, віліси "емпі" — військової поліції. Проїхав автобус, повний червоноармійців, Марі з усієї сили гукала їм услід, махала рукою. Вони дійшли до Гранд-Отелю, показали на дверях перепустки й зайшли досередини.
Дорка сиділа напроти Марі за маленьким столиком, дивилася, як та вправно порається коло грейпфрута, посипаючи цукром і виймаючи ложечкою частку по частці соковиту масу. Офіціант із скляним оком приніс їм кока-коли й ананасного джусу, хліба солодкого з родзинками, яєчню з шинкою. Марі замовила к'янті, щоб запити зустріч друзів. Дорка прикро закашлялася, піднесла до рота хустку й одразу запхнула її в рукав. Марі попросила в неї ту хустку, й Дорка подала, бідкаючись, що забруднила в к'янті. Але Марі обдурити було тяжко, вона помітила, яке к'янті потрапило на Дорчину хустку. "О боже мій,— гукнула Марі,—це зовсім не оригінальна звичка кашляти кров'ю!"
Марі повела Дорку до себе в номер, роздягла й поклала до ліжка, викликала лікаря, якому палко щось трактувала, й сіла поруч хворої показувати ілюстровані журнали, аж Дорка й задрімала, поклавши холодні пальці в гарячу долоню Марі. "Спати, спати,— почула крізь дрімоту,— завтра поїдемо на рентген, післязавтра — до Середземного моря чи до Швейцарії, куди скаже професор..."
Приснився Дорці дядько Йван, що перший прийняв її по сирітству, й знову дядько гладив по голові шкарубкою ковальською рукою й казав: "Дійдеш, Дорко, до комуни, га?" На що Дорка, рада відчути себе вві сні маленькою, весело одповідала: "Дійду, дядьку Йване, от побачите, дійду!" Потім їй приверзлося, що підсудні кружеляють навколо неї, кидаючи зверху безліч теплих ковдр, аж вона стала задихатися, і тоді її кололи в руки, тихий голос Марі казав: "Це тебе заспокоїть, і серце відпочине, спи спокійно..."
Дорка війнула вниз, наче на санках з високої гори, теплий сніжок розтавав на обличчі, опанували мир і спокій, снилося все, чого забагне. Ось її Павло, Пава йде степом, бравий такий, веселий і все квіти дарує,— червоні, одно червоні. "Чого ж ти не була в Києві у лікарів, Дорко? — питає Павлусь із докором.— Ми б же тебе лікували, моя маленька, доки й здорова стала б..."
А тоді Дорка бачить Київ, він ще без снігу, хоч листя давно облетіло, Дніпро не замерз — блакитний і живий, на дерева почепилася паморозь, сріблястий іній, далекі задніпровські піски жовтіють, сонце зупинилося в небі, не намилується. А самольот несе над полями й лісами, над Польщею і Німеччиною...
Коло Дорчиного ліжка сиділа Марі й, не стримуючись, ридала. Марі знала, що такі довго не живуть, проте як хотілося чуда, щастя, неможливого. Книжка Марі про цю дівчину дійшла вже до сердець читачів по багатьох країнах, Дорка живе в тих серцях як уособлення радянської людини. "Ми її вилікуємо,— сказала Марі, сама не вірячи своїм словам,— от побачите, я все зроблю, щоб зібрати до неї світові досягнення медицини! Я продам друге видання моєї книги, надрукую портрета Дорчиного, я звернуся до простих людей у Франції й цілому світі,— я вірю, що будуть гроші для лікування!" — "Ви забули про Дорчину Батьківщину,— сказала перекладачка,— вона має досить багатства для своїх дітей!"
І Батьківщина підійшла до Дорчиного ліжка у вигляді радянського лікаря, спеціально привезеного на літаку з Берліна, нахилилася до хворої, і, немовби її торкнулася чудодійна квітка, Дорка розплющила очі.