I всi, хто веселився навкруг купальських вогнiв, щосили смiялись, спостерiгаючи, як люди старої вiри воюють з Христом.
Iз вiкна терема княжич Святослав бачив, як iшла з Гори на свято Купала молодь, чув її веселi, запальнi пiснi. Пiзнiше побачив вогнi над Почайною, але самому йому було невесело, тоскно.
Доки княгиня Ольга була в дорозi, на Київському столi з її волi мусив сидiти вiн, Святослав, син Iгорiв. Вiн дiяв так, як велiв покон: прокидався до схiд сонця, вмивався холодною водою, одягався, накидав на плечi червоне, iз золотою оторочкою корзно, взував червонi, з довгими, загнутими носками хзовi чоботи, клав на голову хутряну шапку iз дорогим камiнням, а на шию чiпляв золоту княжу гривну.
Коли княжич виходив iз своєї свiтлицi, минав Золоту палату й спускався сходами в сiни, там на нього вже ждали Свенелд, воєводи, бояри, брат Улiб, на ганку й у дворi бiля терема чулись голоси тiунiв, гiнцiв земель, огнищан.
Проте княжич Святослав одразу не виходив до них, прямував до стравницi. Слiдом за ним iшли Улiб, Свенелд, воєводи, бояри. У стравницi, як годилось, Святослав клав жертву, всi мовчки ждали, поки її приймуть боги, а потiм сiдали до столу.
Подавала їм страви ключниця Малуша. Вона вже призвичаїлась до своєї роботи, низько вклонялась князям, тiльки заходила до стравницi; носила миски, наливала вино, прибирала посуд i все робила швидко, метко i спритно.
Потiм княжич Святослав iшов наверх, сiдав у Люднiй або Золотiй палатi, по праву руку вiд нього стояв воєвода Свенелд, по лiву — брат Улiб, близько сiдав ларник Перенiг, чимало воєвод i бояр стояли позад них. I княжич Святослав говорив з тiунами, приймав гiнцiв земель, слiв, якщо вони потрапляли до Києва, робив суд i правду людям.
Власне, все робив не вiн. З тiунами, гiнцями, всiма людьми, що приходили до княжого терема в цю ранню годину, розмовляли Свенелд, воєводи й бояри, вони ж вели перемови з гiнцями земель, творили суд i правду людям.
Але ж княжич Святослав мав вуха i все чув. Тiуни говорили про оскудiння княжої скотницi, бо, мовляв, княгиня Ольга багато взяла з собою, й вимагали збiльшення урокiв i уставiв. Приходили i ставали на суд бояри, що в сварках за рольнi землi, бортневi знамена й бобровi гони скубли один у одного бороди, ламали руки й ноги, бились мечами, батогами, а то й просто телеснею. Княжич слухав воєвод, якi хвалились, що не хтось iнший, а тiльки вони кров'ю й життям своїм захищають землi, за що просили пожалування.
Уже й ранiше Святослав часто сидiв бiля матерi, коли вона робила суд i правду. Але тодi вiн покладався на неї, — вона знає правду i покон. Та й не завжди вiн сидiв поруч з матiр'ю, бо здебiльшого проводив час з Асмусом, їздив з ним десь у полi.
Тепер вiн мусив слухати тiунiв, бояр, воєвод, i часто йому здавалось, що вони не судяться, не правди шукають, а розривають на шматки рiдну землю. Кожен iз них намагається вирвати собi бiльше, все найкраще, i в запалi своєму вони стають хижими, безжальними, такими, що аж кров бризкає в них з-пiд пальцiв.
Цi мужi ставали на прю перед ним, князем, обзивали один одного найгiршими словами, сварились i навiть тут, у палатах, мало не бились, але однаково не вiн вирiшував їхню долю, бо вони сварились i мирились; незважаючи на всi свої сварки, стояли в'єдно, хiба що тiльки вимагали, просили в князя за свої шкоди пожалування.
Проте вони були справдi жорстокими й безжальними, коли доводилось судити не їх, а коли самi судили iнших. Вони часто приводили на суд людей своїх — смердiв, рядовичiв, закупiв i просто обельних холопiв. Той утiк вiд свого господаря, той потай вночi вдерся у житницю, той взяв чужого коня, той убив княжого мужа, i вони — воєводи й бояри Гори — карали оцих роб'їх, чорних людей як тiльки могли, кидали в поруби* (*Поруб — в'язниця.), вiддавали на поток, пограбування, прирiкали на смерть. Так-бо, мовляв, велiв древнiй закон i покон.
I княжич Святослав десницею своєю мусив стверджувати цей закон i покон, судив, робив правду, хоч часом у нього й скнiло при цьому серце. Вiн знав i любив древнiй закон i покон, який змушує воїна не шкодувати життя й стояти на смерть перед ворогом у полi, але не знав ще страхiтливих законiв i покону Гори.
Так у той час, коли мати їздила в далеких землях, княжич Святослав стикнувся з силою своїх мужiв, силою Гори.
"Добре, — думав вiн, — що ця сила не може судити князя".
Набагато краще почував себе княжич, коли залишав город i їхав у поле. Довго шукати нагоди для цього не доводилось — звiдти, як крик пораненої чайки, долiтали й долiтали недобрi вiстi, звiдти приходили мало не кожного дня купцi, яких було пограбовано й покалiчено в далекiй дорозi, там також дуже часто загибали в сторожi вої — вiд меча, отруєної стрiли, вiд хижої руки.
Почувши далекий клич, княжич Святослав не когось посилав, а сам з малою дружиною переїжджав Днiпро, мчав гостинцем, що вився на схiд сонця, часом завертав праворуч до Переяслава й Роднi, шугав вгору по Деснi — до Чернiгова.
Вони завзято шукали ворога. Це були печенiги, чорнi булгари, загони великих орд, що блукали за Iтилем-рiкою. Як татi, вони ночами скрадались у полi, пiдбирались до городищ i сiл, блискавицею падали на мирнi хижi, грабували статки, забирали худобу, вбивали людей, а юнакiв та дiвчат гнали в неволю.
Не раз княжич Святослав iз дружиною своєю стикався iз цими ворогами їхньої землi. Вiн iшов по слiду, шукав їх у байраках i ярах, проходив лiси, що перетинали шлях, мчав у широкому полi, де пiд копитами шумiла тирса, високi могили вказували шлях, а на обрiї вставало марево.
Часом це було й не марево. То, пiдiймаючи позад себе стовпи куряви, мчали в безвiсть, до Iтиля-рiки, чужинцi, то вони везли з собою добра Руської землi, гнали худобу, вели людей.
Мов вiтер, мов грiм, що котиться i все пiдсилюється в безмов'ї, мчали в полi вої княжича Святослава, а попереду летiв вiн сам — рiшучий, дужий, безжальний.
I вони здоганяли орду, стикалися з нею, рубались, одбивали своїх людей, гнали хижакiв далеко в поле, нищили, вбивали. I це княжич робив охоче, любо, бо захищав рiдну землю, людей її.
На все життя залишилась у нього й пам'ятка про цi днi. Одного разу, наздоганяючи орду, вiн стикнувся вiч-на-вiч з її каганом. Трохи косоокий, темний, iз вишкiреними зубами, каган був великий, спритний, мiцний i, всю силу свою вклавши в шаблю-кривульку, накинувся на княжича Святослава.
Святослав бився з хижаком-ординцем мечем свого батька. Цей меч зробили князевi Iгоревi кузнецi-умiльцi з Роднi; був вiн обоямогострий, харалужний* (*Харалужний — загартований.), iз золотим крижем, срiбним яблуком, всипаний камiнням-огнивом. Меч цей розсiкав на льоту лист, дерево нiби зрiзував...
Але клятий ординець все викручувався, був у нього верткий кiнь, не раз i не два каган залiтав до княжича з спини.
До Святослава квапились вої, що, женучись за ордою, розсипались у полi. Вони помiтили небезпеку, що загрожувала князевi, й поспiшали до нього. Але коли б княжич не був смiливий i дужий, вони б не встигли. Каган вкрай оскаженiв, люто одбивався, налiтав на нього. Один раз ударив по головi, ще раз — у груди. Та княжич втримався в сiдлi й ударом меча обiрвав життя кагана. Коли всi примчали, каган конав у густiй тирсi. Але i в Святослава була поранена голова, перебите ребро.
Але що цi рани? На, молодому тiлi все швидко заросло, все забулось, i вiн через короткий час знову мчав на чолi своєї дружини в полi, вечорами спочивав десь на високiй могилi, слухав цiкавi розповiдi Асмуса, а навкруги бiля вогнища сидiли вої.
Як дозвiльне було їм всiм у цьому полi! Десь далеко була Гора, тiуни, бояри, воєводи, десь там був брат Улiб, що з ненавистю в очах дивився на брата. Тут навкруги були тiльки земля та небо, високi могили, у туманах могли спокiйно спати городища й села.
I, лежачи на теплiй землi, слухаючи, як десь далеко-далеко в полi перекликається сторожа, вiн довго дивився на зорi, а потiм нiбито легко злiтав до них на невидимих крилах i мiцно засинав.
Та чим сильнiше буяла весна, чим дужче пахли трави й квiти в полi, тим настiйнiше в душу княжича Святослава заповзала якась тривога, неспокiй. Часом бувало так, що, їдучи в полi, понад лiсом чи рiкою, вiн раптом зупиняв коня, довго дивився поперед себе, немов ждав, що от-от хтось з'явиться в холодку дерев. Часом не знати чого у нього починало шалено битись серце, йому здавалось, що вiн щось забув взяти з собою в дорогу, щось дуже дороге покинув у Києвi. I вiн завертав коня, поспiшав з поля до Києва, але не бачив, не знаходив там бажаного.
I все частiше i частiше мучило його безсоння в безлюддi й безмов'ї полiв. Вiн лежав, чогось ждав, чогось бажав, серед зiрок на небi починав шукати найкращi, любi оку... Вiн i знаходив їх — це були двi привабливi голубуватi зiрки, що висiли, як сестрицi, на пiвнiчнiй удолинi неба i мiнились, грали, як перли.
Не маючи сили одiрватись вiд краси їх, вiн хотiв, як i ранiше, линути, летiти на незримих крилах до них, але не мiг, вiї його не склеплювались, сон не приходив.
Двi зiрки, як здавалося йому, свiтились все дужче й дужче, не вiн, а вони дивились на нього, кликали, манили. З зусиллям вiн зрештою одривав вiд них очi, пiдводився, вставав, поглядав на повите нiчною iмлою поле, на могилу, на схилах якої то тут, то там просто неба лежали i вже спали гриднi, глибоко дихав настояним на євшанi й м'ятi повiтрям, знову лягав i склеплював повiки...
Та через короткий час очi його розкривались i чомусь одразу ж прикипали до тих самих зiрок-сестричок. I здавались вони вже не зiрками, а очима — знайомими, любими, рiдними...
Засинаючи, княжич Святослав намагався пригадати, чиї очi нагадують йому цi зiрки?
Пережив Святослав i ще одне — смерть свого вуйка Асмуса.
Вiн помер, як належить воїну, — рано, на свiтаннi, коли роса стає такою важкою, що сама сиплеться з трав, коли у полi нiмiє все навкруг i владує одвiчна тиша, коли сонце на сходi починає пiднiмати iз-за обрiю супроти ночi блискуче лезо свого меча...
На свiтаннi Асмус почув за Россю тупiт коня й свист i одразу ж тихо, щоб не розбудити Святослава, встав, узяв з собою кiлькох гриднiв i помчав удалину, де ще стояла нiч i колихалися тумани.
Гриднi повернулись i привезли з собою тiло Асмуса.