Але дещо можу сказати й зараз. Дуже мила й мальовнича, як жива, вийшла в тебе героїня. Вона любить дітей, буває в мужиків, навчає їх, дає книжки. Добре. Таким має бути вчитель. Але там, де ти хочеш показати її життя і зробити з неї якогось оборонця мужиків, виходить, скажу прямо, невдало, навіть погано. Ну, от, приміром, подивися сам: живе твоя вчителька дуже бідно, аж злиденно, її переслідують, над нею знущаються староста й піп. Вона виступає проти них, захищає мужиків. Одне слово — політика, чистісінька політика, а не поезія. А хіба так слід показувати нашого вчителя? Хіба таким його треба малювати?
— Але ж так, Семене Потаповичу, в житті! Я сам бачив. У нашому селі... — спробував боронитися Грабовський.
Та співрозмовник не дав закінчити:
— У вашому селі. Мало що ти міг побачити там, у своєму селі. Мова ж не про твоє село, а про літературу, як вона повинна показувати нашого вчителя. Література має зображувати такого вчителя, який нам потрібен, якого б полюбив читач, дивився б на нього як на носія світла, культури, чемності, високої моральності, і тут те, що ти бачив у своєму селі, не допоможе.
Митуса трохи помовчав і продовжив:
— Політика, Павле, то діло не вчителя або літератора, а самих політиків. Головне його діло не підіймати мужика на бунт проти пана чи властей, як це ти хочеш, а навчати, просвіщати того мужика і при тому, скажу тобі, не на противагу церкві, а разом із священиком — духовним пастором. Так має стояти справа в істинній поезії. Отож і тобі, либонь, доведеться гарненько продумати, а може, й передумати свою "Вчительку".
— Продумати, передумати... — тихо, мовби сам із собою, радився Грабовський. — Мені здається, Семене Потаповичу, що тяжко передумувати так, як ви кажете. Тяжко та, мабуть, і неможливо.
— Тяжко, тяжко, неможливо. Нічого легкого, хлопче, як і нічого неможливого, в літературі не буває. Пам'ятай, Павле, кришталеві двері священного храму поезії, які є доступними тільки обраним, відчиняються не інформаціями чи заміточками про мужицькі бунти, а істинними творіннями серця. Зваж на це.
— А коли думає Володимир Степанович видавати альманах? — поцікавився Павло.
— Коли — легко питати. — Митуса якусь мить подумав. — Пора б уже видавати, бо давно носимося з ним. Та занадто мало у нас працьовитих людей. Обіцяють враз, навіть не моргнувши, а пишуть дуже повільно. Не легше й з виданням.
— А чому?
— Сам собі часто ставлю таке питання, а відповіді дошукатися важкувато. Думаю, що надто холодні ми до рідної справи, до рідного слова. Багато спимо та чухаємо потилиці Поглянь, як заворушились галичани, навіть буковинці подають голос. Але сили наші дуже розпорошені. Позасідали в запічках і загальною справою не цікавляться. Це ті, що старші, а молодь більше тягнеться до політики, ніж до справжньої літератури. От дивлюся й на тебе — гаєш час, марнуєш талан на оті дописи про бунти, а чому б не повідати світові про славне Запорожжя, гетьманські булави, бунчуки, шлики? Гай, гай, є в нас про що писати, є!
— Це, справді, цікаво! — радісно підхопив Грабовський. — Так мені недавно говорив і Володимир Степанович. Я, Семене Потаповичу, хотів би спробувати скомпонувати дещо про минулу бувальщину. Ну, от хоч би про батька Хмеля, славного Наливайка чи й самого Кармалюка. Може, й про Залізняка або Гонту, хоч після Шевченка не так-то й легко братися за них.
— Бачу, хлопче, — сумовито захитав головою Митуса, — ти знову гнеш до політики. Що можна писати про Наливайка, Залізняка, а надто вже про Кармалюка? Теж виськалися мені лицарі постолаті, бунтарі та забіяки. А щодо Шевченкових гайдамаків, то треба знати, що про них сказав Панько Куліш. Ну, та про це ми ще поговоримо, — закінчив, відчиняючи хвіртку до свого подвір'я.
2
Ще в сінях на Митусу напала розчервоніла, як варений рак, дружина, дорікаючи за те, що проблукав хтозна-де цілий день.
— Тихше, тихше, серденько, — заспокоював дружину уже в світлиці. — Тут таке діло, хай йому всячина. Приїхали?
— Діло, діло. Давно сидять, чекають, скоро й позасинають, а ти пішов та й забув.
— І Володимир Степанович приїхав?
— Переказав — не буде. Та йдіть же.
— Добре, добре, зараз.
Він помив руки, причесався, полив хусточку парфумами, тернув нею по лисині, і рушили.
— А-а-а! Скільки літ, скільки зим! — переступивши поріг їдальні, закричав радісно господар і почав вітатися з гостями.
Поцілувавши рукавички кількох паній та панянок, потиснувши руки паничів, він довго обіймав товстого, як кадуб, пана в білому костюмі, з коротко підстриженою рудою борідкою. Потім підбіг до молодого панича в чорному фраці і вузьких смугастих штанях, в якому Павло впізнав Митусиного хрещеника.
— Ого-го-го! Кого я бачу! Лелека з далекого вирію! Вітаю, вітаю, козаче, з поверненням до рідного гнізда! — І голосно поцілував у чоло, від чого той гидливо скривився, зирнувши в бік, де сиділи молоді панянки.
Але захоплений хресний батько того й не помітив.
— Чую, чую в своїй господі європейський дух, — провадив далі, — А ти ж чого, Павле, не йдеш ближче? Підходь! Почувай себе як дома, тут усі свої. Панове! — звернувся до присутніх. — 3 вашого великодушного дозволу представляю молодого талановитого поета.
Слова господаря справили різне враження на присутніх. Дехто з жінок відсалютував Грабовському віялом, окремі паничі на знак привітання стиснули власні руки.
На викоханому лиці панича тріпнулася гордовита посмішка.
— Також хохлацький? — запитав він.
— Не хохлацький, Грицуню, ні, — образився господар.
— Що?! — скипів панич, від чого Семен Потапович аж рота роззявив. — Грицуні у нас на стайні!
— А як же тебе? — сполохався хрещений батько.
— Георг, панове, Георг, — ліниво вставив пан з рудою борідкою.
— Відколи?! — здивувався господар.
— Так завжди було! — рубонув повітря рукою панич у фраці. — Так було, так єсть і так буде!
— То хай, хай буде й так, — поспішив Митуса. — Не Грицько, то й не Грицько. Воно, правду казати, це ім'я теж мені не до душі. Георг, певно, краще, поетичніше. Ну, так от, дорогий мій Георгію, викинь дурниці з голови. Минулося. Нема вже Малоросії, нема й хохлів. Малоросійська поезія була та й загула. Тепер є наша, українська.
— Та годі, годі! — втрутилася господиня. — Набрид ти мені своєю літературою. Ще зараз про народ, про освіту почнеш... Просив би гостей до столу, а то мориш голодом.
— А я ж хіба що, — схаменувся господар, — я тільки так собі. Ну, любі мої, запрошую.
Гості, не кваплячись, почали всідатися навколо великого круглого столу, густо заставленого пляшками й тарілками. Коли гамір ущух, Семен Потапович встав, урочисто розправив вуса, підніс високо чарку й виголосив тост за царську родину. Гості схилилися над тарілками. їли, аж за вухами лящало. Наймичка, струнка, вродлива, років двадцяти, бігала, як на пожежі, ледве встигаючи підбирати спорожнілий та підставляти наповнений новими стравами посуд.
— Ху!.. — відкинувся на спинку стільця пан з рудою борідкою, мнучи пухкими пальцями білу серветку. — Добре зрихтована ваша скумбрійка, добре. А хто це у вас, шановна добродійко, так смачно готує?
Господиня, задоволена компліментом поважного гостя, спробувала зробити реверанс, але її масивний стан повертався, як гарба з снопами.
— То секрет, — жартома помахала пальцем. — Секрет нашої кухні.
— Та який там, серденько, секрет, — перебив її чоловік. — Все це робить наша Ярина, — показав на наймичку, що наближалася до столу.
— О-о-о! — протягнув пан, втупивши блудливі очі в Ярину. — Дуже, дуже цікаво.
Дівчина, догадавшись, що мова про неї, вся зашарілася, як достигла вишня. Поправивши на голові хустку, зібрала порожні тарілки з столу і майнула до кухні.
— А яку вона наливку майструє! — докинув Митуса. — Істинно поезія, з вашого дозволу, а не наливка. Куди там яким-небудь шампанським чи токаям. — І він запитливо глянув на дружину.
Сите, широке обличчя жінки, пойняте гордістю, блищало, як начищений мідний таз.
— Пардон, шер амі! — випростався хрещеник, зрадівши, що випала нагода показати свою обізнаність. — Не буду казати про угрів, але дозволю собі стати на оборону французів. Краще від них ніхто в світі не може робити вина. Це аксіома, і така, панове, що її не може спростувати навіть перебільшена любов до власної наливки. — І задоволене глянув на господаря. — Ви про Францію, панове, тільки чули, та й то, може, з десятих уст, а я бачив її на власні очі, як оце зараз вас. Так, так, бачив.
— Проклята нація, — втрутився в розмову пан з рудою борідкою. В його голосі дзвеніли крицеві ноти — Не хвалися своїми французами, молодий чоловіче. Вони не так майстри вина, як революції, — руйнувати трони та вбивати королів і царів. Робесп'єри, одне слово. Краще б вони не сіяли розбрату на землі, а наш мужик, коли його гарненько тримати під канчуком, зробить і краще вино.
— Істинно так! Мудро сказано! — підтримав гостя, господар, піднявши палець над головою. — Наш народ, з вашого великодушного дозволу, до біса талановитий. . . Має свою власну блискучу історію. Наші могили, що синіють по степах, як гори, не гірші пам'ятники, ніж єгипетські піраміди. А борщ, а вареники, а пісні, а бандура — хто це, питаю вас, дав світові? Ми, українці, — талановитий народ! Одне тільки в нього, можна сказати, лихо — затурканий. Культури малувато.
— І добре, — вставив пан з рудуватою борідкою. — її зовсім не треба, бо як даси мужикові культуру, то знову об'явиться якийсь Кармалюк. Батіг, батіг — от мужикова культура.
Письменник трохи поморщився, зрозумівши, що не потрапив у лад гостю.
— Мужик повинен знати рало, батіг, налигач. Оце його поезія, — безапеляційно закінчив пан з рудою борідкою.
— Шармант! — вигукнув хрещеник.
Гості дружно заляскали в долоні, схвалюючи дотеп. Господар знітився, закліпав очима. А потім і сам почав ляскати, хоч оплески вже затихли.
Один Павло сидів нерухомо, мовчки дивився на господаря, на його гостей. До цього кілька разів відвідував Митусу, коли збиралися місцеві любителі літератури. Тоді на досвідченого літератора всі дивилися, як на щось недосяжне. Так дивився й Павло. Але зараз він бачив письменника в іншій обстановці, в іншому оточенні. Слухав розмови, дивився на поведінку господаря й відчував, як у груди закрадалася холодна порожнеча, серед якої незримо ворушились жаль і сум.
Запізнілі оплески Митуси особливо неприємно вразили Грабовського.