Павлик уважно слухав вчительку, тягнув руку, і Надія Митрофанівна щоразу ставила його у приклад. Усе почуте він схоплював із першого разу, і домашні завдання не забирали у нього багато часу. В його щоденнику, як і у Наталки, красувалися самі п'ятірки, і брат із сестрою змагалися, хто з них "кругліший".
Не встигав дзвоник сповістити велику перерву, як у коридори з лементом вивалювали розбишаки.
— Тихше, тихше! А то люди з вулиці подумають, що тут божевільня, — буденно втихомирювала своїх Надія Митрофанівна, але ґвалт не згасав.
Поки малюки бавились під дверми своїх класів, а підлітки гасали коридорами, старшокласники поважно, підштрикуючи одне одного, виходили у двір. Загальновизнані авторитети-переростки захоплювали дворову вбиральню,безбоязно курили там недопалки і голосно матюкалися. Піонерів вони не пропускали, і піонер, перш ніж зайти, мусив сховати червоний галстук. Той, хто забувався, ловив щигля, або й підсрачника.
Над малечею панували другорічники, серед них виділялися брати Брулі: Вовка, Сашко і Васько. Вони не мали ні батька, ні матері і жили з тіткою у халупці, що тулилася до цегляного заводу на околиці міста, понад лугом з боку Сарнавщини. Влітку брати пасли свійських корів і в школу до самих морозів ходили босоніж; зошити носили за пазухою і були завжди голодними.
— Дай сорок! — звернувся до Павлика Сашко Бруль, помітивши у нього в руках домашній пиріжок. Сашко — однокласник, і Павлику не жалко: тітка Галя ще спече. Він відламав половину.
— Мій манта по всіх карманах! — четверокласник Бруль Вовка прискіпався до Павликового однокласника Владика Кравця. Неписані пацанячі закони — понад усе, і Владик мусив вивернути кишені і віддати всі гроші, які б там знайшлися. Але хлопчик зам'явся: у штанях ховався трофейний складальний ножик з двома лезами, пилочкою, шилом і штопором, який подарував йому татко, а він, роззява, приніс його до школи. Вовка ж, учувши здобич, спритно обмацав кишені.
— Давай сюди!
Павлик вступився:
— Не займай пацана! Він з мого класу.
— А ти ще хто такий? Давно юшкою вмивався? Все по закону! — Бруль замахнувся носаком, щоб дати підсрачника, але Павлик вивернувся, і той, із усього маху, гепнувся на підлогу.
— Ах, ти ж, шмаркач! — Вовка кинувся битися, але малюки вже втекли до класу.
— А ви чого пельки роззявили! — заричав Вовка на братів.
— А що ми? Ми — нічого.
Шкільний завгосп Дем'янович закалатав у мідний дзвоник.
Коли Павлик перейшов у третій клас, брати Брулі придумали нову забаву: "бити жида". По закінченні уроків, вони збирали навкруг себе гурт підлабузників і перестрівали Фіму Гегіля. Фіма, завжди зашмарканий, був найменшим і найслабшим із усіх молодших класів. Учився він так собі, нікого не займав, а Брулів дратував самим своїм існуванням. Зграя обступала його з трьох боків і під образливі лайки лупцювала по чому попаде. І хоча втручатися у чужі справи було "не по закону", одного разу Павлик не стерпів. Фіма стояв, прикривши обличчя портфелем і притиснувшись спиною до стіни, а нападники катували його з боків; Павлик протиснувся поміж них і прикрив жертву собою:
— Купою одного не б'ють! — нагадав він правило.
— Шеля, геть з дороги, бо й тобі дістанеться! — заволав молодший Бруль.
Хтозна, чим би воно закінчилось, аби не приспів Вітько Затятий. Він постав поряд з Павликом і посміхнувся.
— Він — ябедник! — вигукнув наймолодший брат Васько.
— А я чув, що сам ти ябедник, — заперечив Вітько.
З Вітьком у школі не зв'язувалися: йому хоч що роби, він усе стерпить, вивернеться і дасть здачі.
З того дня Павлик з Вітьком щодня супроводжували Фіму до самого дому.
З міста Станіслава до Конотопу завітала чарівна жінка, татова племінниця Ганя (16). Приїхала не з пустими руками, привезла книжки "Як гартувалася сталь" і "Вулиця молодшого сина", кульок мандаринів, цукерки з ведмедями на обгортках і блискучі ковзани з завитими догори носками — снігурки. Дивовижна сестра, на двадцять років старша від Павлика, відразу йому сподобалася. Вродлива, щира, весела ще й з неповторно гарною мовою!
Павлик ухопився за ковзани, як Аладдін за чарівливу лампу. Все хлоп'яцтво каталося на чорних від іржі обрубках, які припиналися до взуття мотузками, натомість Павлик виїхав на вулицю на нікельованих, що кріпилися до черевиків гвинтами. Вулицю пестив лазуровий лютневий день; дахи вже обвішалися довгими мокрими бурульками, але уторований на дорозі сніг ще зберігав зимову міцність. Павлик піднявся до верхньої точки вулиці Соціальної і вже розвернувся, щоб стрімко з'їхати вниз, як пролунав загрозливий оклик: на ґаночку кутового дому сидів страхопуд Чурло. Чи ходив він коли-небудь до школи, чи ні, невідомо, але те, що неодноразово сидів, знали точно. Щойно випитий стакан дармового самогону благодатно розігрів його душу і, розстебнувши куфайку до пупа, він надав татуйованим на груді у профіль Леніну і Сталіну можливість привітатися з сонечком.
— Йди сюди, шмаркаче, — пестливо гукнув він, і Павлик застиг на місці.
— Йди, кажу, бо наздожену.
"Наздожене, гад..." — тужно подумав Павлик. Він ухопив логіку: спершу дай подивитися, а потім — підсрачник, і прощавай снігурки!
— Покажи, а то відберу!
"Відбере!" — Павлик відкрутив лівого ковзана і простягнув нападнику.
— Покажи другий! — не вгамовувався харциз.
Сумніви розвіялися: додому він повернеться без подарунка. Павлик відкрутив другий ковзан і, ставши на обидві ноги, раптом, відчув приплив сміливості.
— Я що сказав? — Чурло ворухнувся, начебто підводячись з лавочки, але Павлик відбіг на протилежний бік вулиці.
Стояв сонячний лютневий день; сніг уже віддавав весною, і з дахів капало. Бігти за в'юнким хлопчиськом Чурло полінився, натомість шпурнув ковзаном. Малий підхопив здобуток і, не озираючись, чкурнув униз по вулиці.
Дорослі ще сиділи за столом і пили чай по-руські: з самовару глибокими блюдечками. Павлик і собі прилаштувався послухати.
— Чому мало катався? — поцікавилась гостя.
— Просто відлига, і ковзани грузнуть.
— Чудові у вас діти, дядьку Гнате. Ось і я забрала Лесика до себе: все одно Фені не до нього. Такий уже добрий і талановитий хлопчик! Грає на баяні. Збираюсь віддати його до музичної школи.
— А як у тебе з наукою? — поцікавився Гнат.
— Зараз працюю головним лікарем районної лікарні. Брала участь в експедиції, що досліджувала випадки епідеміологічного зобу в Західній Україні. Чотири роки спостерігала за п'ятьма тисячами школярів у Станіславській області і зібрала вичерпний матеріал. Ось-ось засяду до написання дисертації. Оце їду до Харкова, до наукового керівника, професора, за консультацією.Взагалі ж моя кар'єра розпочалося з приїзду до Станіслава, і мені в облздраві вручили направлення до Ворохти. Вийшла я з кабінету, а літній лікар, що очікував перед дверима, питає: "Ну, і куди тебе, дівчинко, посилають"? "У Ворохту", — кажу я. "Хай Бог тебе милує! Донечко, негайно повернись і віддай їм це направлення. Ворохта знаходиться чорті де, у горах. Туди дістаються лише на возі, бо бандерівці розстрілюють літаки прямо на летовищі. З тих лікарок, кого туди направляли, жодна в живих не залишилась". Послухалась я добродія, повернулася до завідувача і розрюмсалася: "Дуже вас прошу направити мене до Надвірної. Там у мене мама, сестра; я їх три роки не бачила, я так слабо почуваюся... В організмі у мене повний розлад, самотужки не видужаю". Справа в тому, що Феню після інституту направили до Надвірної — є таке містечко на Станіславщині. Вона влаштувалася до банку, і матір забрала до себе Лесика доглядати. І ось одного дня до них з'явилася я! Стала перед ними, бліда, худюща — п'ятдесят три кілограми, неначе щойно з Уралу. Матуся так і заголосила: "Ганечко, донечко, що з тобою? Залишайся з нами, як добре що ти нас знайшла, знову будемо всі разом! Сам Господь тебе до нас направив". Зрештою, поставили мені діагноз: туберкульоз. Тут матуся й призналася, що немовлям віддавала мене до таткової матері, і хвора на сухоти бабуся вигодовувала мене жованими хлібними квачиками. З тієї хвороби я півроку пролежала у місцевій лікарні, і невідомо чи одужала б, якби мати не випоювала мене козячим молоком, яке купувала у гуцулів. Отак ми і жили разом у Надвірній, допоки Феню не перевели до Одеси, а мене до Косова.
Поїхавши, Ганя залишила по собі дивовижні спогади, якими ділилася, поки Павлик опановував ковзани. Наталка, яка слухала її з самого початку, захоплено переповіла брату історію її кохання.
— Правда романтична історія? Неначе у Олександра Дюма. Я аж влюбилася в Ганю: така сестра! І здається мені, Павлику, що їхні стосунки з Петром Васильовичем на цьому не закінчились, обов'язково буде продовження, — припустила Наташа.
Ранішнє липневе сонечко виринуло з-за пишного в'яза, піднялося над дахом сусіднього будинку і пестливо пригріло татову скалічену ногу. Сидячи на ґаночку, він вистругував із кленової гіллячки свисток, а третьокласник Павлик спостерігав, як він вправно орудує зношеним уламком кухонного ножа.
— Тату, вирізьби мені візерункову паличку.
— Я ж тобі вчора вирізав.
— Ту Артур відібрав.
— Навіщо ж ти віддав?
— Артур — сильніший. Він викручує руки по-німецьки: тільки Вітько і витримує.
— Запам'ятай, синку: у житті часто зустрічатимуться сильніші від тебе. І чим легше ти будеш коритися, тим більше зазнаватимеш. Ти думаєш, Вітькові не боляче? Але Артур до нього більше не приставатиме. Бачив, як здоровенний дядько боїться цуценяти, що хапає його за штанину? Ти ж мав той дрючок?
На сусідній ґанок вийшла молода, красива жінка у шовковому квітчастому халаті на голе тіло.
— Доро! Куди ти поділася? Скоріше винеси відро, бо дуже вже смердить!
Заспана красуха — то Олена, дружина Героя Радянського Союзу Ткаченка. На її оклик із городу виринула вже не молода жіночка у засмальцьованій запасці; вона підхопила переповнене нічне відро і, перехнябившись на правий бік, смиренно понесла до дворової вбиральні.
Ткаченки з чотирнадцятирічним Артуром і п'ятирічною Тетянкою оселилися в домі навпроти знедавна, раніше у квартирі мешкав начальник міліції. Артур був сином від першої, ще довоєнної дружини Олексія Васильовича, а доньку народила йому Оленка.