"тото желание на Вільсонових пунктах закона Самостоятельной України і што война только за гроші маєт провадитися, которий жилає Воїнську службу удержувати.
Ми войували 4 і пів Годи то больше не желаеме войну больше продовжати. Ми желаєме приключитися ід Великій Україні, то покорно просиме тоту Україну как най скоро хліб посилати нам подписуеться предсідатель
Штефан Кочерган.
по нашому децембрія 25 на Різдво".
Що ж ви, їдять вас мухи, пишете, що "не жилаєте" війну вести, а засилаєте нам отих легінів! — говорить голова мобілізаційного уряду. — Думаєте, що ми їх тут заставимо танцювати й ще заплатимо за те?
— То, прошу пана, — виступає дебелий і зарослий бородиською гуцул з крісом за плечима? — То ми, просиме пана, що ни жилаєме войни. Ми жилаєме ід Україні, а мадяр, прошу пана, не каже: йдіт собі, людоньки, з Богом. Хапаїсє за кріс і борисє. А ми прошу пана, що? Не маеме крісів, ци що? Відібємисі, а тоді гет з войнов!
— Ну, так гаразд, але ви все таки будете воювати?
— Айно. Сесь, прошу пана, жадна война. Коли тебе дусит, ни будеш дєкувати, гей би тобі гроші платив.
— Але мусите знати, що і ми вам не заплатимо.
— То, прошу пана, ми грошей і не хочеме. Нам аби шматок хліба, а тото ув Україні заробиме.
— Ну так у чергу і записуйтеся, — сказав голова. Виряджено по-третє післанців до уряду. Мали відбутися переговори в звязку з проектованим Хустським конгресом, що мав відбутися 21 січня. До того часу Хуст мало б обсадити українське військо.
20
Суд над Йонашем, що його одноголосно домагалися селяне, прийшлося приспішити. Безліч праці. На мойому столі стоси паперів. Очі горять від безсоння, права рука заклякла, а праве вухо оглухло від телефонних криків.
Такі милі обовязки, як їжа, відпочинок і сон нераз приходиться відкладати, або виконувати на ходу, в потязі, над своїм бюрком. День міняв ніч, ніч день. Лямповий гніт цілими ночами жадібно ссав нафту, перо до нудоти напивалося чорнилом.
Судити злодіїв, бандитів і тинів на подобу Йонаша, легко, але я вперто відхилявся від участі в тому суді. Це, звичайно, не помогло, бо з мого боку не міг довести поважних для уникнення обовязку причин.
З куснем жару, замісць чола, увійшов до кімнати, до тієї знаної здавна кімнати, де ще пахло нотарем, його вічно вагітною жінкою, неспокійним, з розчухраним волоссям писарем. Кілька дивовижно порядних чорнильних плям на помості, проречисто свідчили про ті стихії, що ще недавно тут бушували.
Засідаємо. Вечір. Стіл, каламар, перо, паперові архи. По середині кімнати коптить зіпсута лямпа. Хтось голосно троєкратно чхає й це різко порушує напнуту тишу. Я неспокійно ходжу по кімнаті під вікнами й з власного досвіду розумію, якими сатанськими згуками видаються мої кроки для тих, що сидять під нами.
Нарешті й я сів. Сівши, заложив ногу на ногу й сильно похитнувся на стільці. Пальці мої вибубнювали по столі дику мелодію, або ломали судове перо, ідо його делікатно відняв від мене наш писар.
Всі питання зводилися: розстріляти, чи повісити. Нас пять. По довгій дебаті, що все зводилася до мадярської системи кари — шибениці, промовляю я. Промова та не відзначалася якимись юридичними мудраціями й була коротка. Я доказував, що шибениця церемонія й гайнування часу. Найкраще — скромний розстріл. І то найліпше, тихо, без особливих криків, завтра раненько вивезти його за Репегів і там на гряниці... коротко й ясно.
Всі не погоджувалися. Шкода тратити дорогоцінних набоїв. До того не буде задоволений народ, що хоче бачити, що є ще якась сила на землі, що й за їх кривди вміє карати. Це питання поважне, виховне й цим не слід легковажити.
Мої докази вичерпані. Голосування: 4 — 1 — Голова комісії диктує, а перо писаря байдуже нотує висліди. Готується юридичний акт. Голова писаря смутно бовваніє над столом. Дужий і рішучий голос диктує присуд. Чоло моє поволі вкривається краплинками поту, що його витираю рукавом. Півгодина минула й обличчя писаря піднялося. Воно кругле, бліде й безвиразне. Прикликати засудженого. До цього часу його не потребували перед обличчям суду. Надто виразна його вина, надто згущене бажання помсти. Сідаємо знов за стіл.
Але в лямпі догаряє нафта й вона загрожує катастрофою. Питають, чи не мають свічки, але її не мають. Хтось озвався, що в нього дома є свічка. Добре. Післали додому. За той час лямпа встигнула допити останню каплю своєї поживи й кволий огник ледь тримався озугленого гноту. Півтемно. Великі, кудлаті, подібні до куснів хмар, люди ворушилися в мороці. Прибіг сторож, світло піднялося, на стінах згусли тіні й сказав голос: — Підписуйте, панове!
Всі підступають і підписують. Останній я. Беру перо, вмочую, обертаю, знов вмочую. Велика точка зазначила кінець мого прізвища.
Увели Йонаша. Зменшений, голова від тягару вгрузла між плечі. Руки здовшали й подібні на малпячі. На столі його присуд, а на присуді, ще горить свіжо "Дмитро Цо-кан".
Голова суду задає Йонашеві питання. Йонаш відповідає так, або ні. Він свідомий своїх вчинків, але до вини не признається. Він знає, що його присуд закінчений, але чує себе щасливим, що гине за ті ідеали, що подиктовані йому найвищою волею — батьківщиною.
Кінець. Проситься всіх встати. Читається присуд.
"Надзвичайна воєнна комісія для боротьби з протинародніми й протидержавними елементами, іменем Української Народньої Республіки, на свойому засіданні 10 січня, 1919 року по спільній нараді в справі Миколи Йонаша, уро
дженого (— —), літ (— —), жонатого, віроісповідання католицького, обвинуваченого народнім судом у поповненні черги злочинів проти народу й Республіки, що виявилися в безустанному сліпому переслідуванні нашого населення за мову, народність, перед війною, у масовому вішанні невинних селян при оголошенні війни, у шкідливій чинності проти народу від початку революції й у смерті вояка революційної армії, при виконуванні ним службових обовязків. Пристосовуючи до обвинуваченого закон обовязуючий на території бувшої Австро-угорської монархії від року (—) кодекс воєнний, параграф (—), уступ а, б, в; — надзвичайна воєнна комісія абсолютною більшістю голосів постановляє лісничого Миколу Йонаша покарати карою смерті через повішення.
Присуд має бути виконаний дня 11 січня, б. р. до години дванадцятої.
Підписали:— голова, писар і члени.
Моє прізвище згучно пронеслося серед тиші. Йонаш байдужий. Після голова питає, що хоче ще сказати засуджений... Нічого.
— Яке маєте останнє бажання?
— Повідомити родину й віддати їй мої рештки.
— Родину вже повідомлено. Відвести!
Покидаючи будинок нотарського уряду, мені доручено писаний наказ, що варта над засудженим Йонашем покладається на мою особисту відповідальність, яко коменданта Ясіня. Начальник варти підлягає моїм наказам. Приймаю до відома, роблю відповідні розпорядження й зовсім знесилений вертаюся на своє помешкання.
21
Здивувався, що в кімнаті моїй світиться. Входжу й застаю Кіті!
— Панно Йонашівно! — викрикнув я. — Яким чином? Хто вас сюди впустив?
Кіті спокійно, зігнута, у чорному, сидить на канапі в куті. Їй холодно й невигідно. Обличчя її не бачу. Чорна сіточка крепу заслонила його. У кімнаті півтемно й холодно. Підходжу до лямпи, збільшую світло й сідаю за бюрком. Кіті поволі зводиться та й іде до мене. її рівна струнка постать зупинилася в віддалі двох кроків від бюрка.
— Пане Цокан! — сказала вона й затялася. Деякий час тиша. У мене в голові гарячий туман. Не знаходжу слів, хоч розумію, що щось мушу сказати.
— Хто мене сюди впустив, питаєте? — починає Кіті. її голос зовсім слабий, зневірений. Говорить через силу. — Хм ... Хто мене сюди впустив? А я знаю... Ніхто. Хо-хо-хо! Боже мій! У мене немає сили й як дозволите, сяду.
Я зірвався й швидко підставив їй стілець.
— Вибачте мені, дуже прошу. Я такий розтрачений і грубий.
Кіті одразу опустилася на стілець. Подумавши, каже;
— Маєте багато праці. Ви перетомлений. Потребуєте відпочинку... Мама моє лишилася сама дома. Вона тепер зовсім вже не говорить. Бувало, ви ж знаєте. Кіті те, Кіті це. Ти, Кіті, не так робиш... Ти, Кіті, не шануєшся. А тепер уже мовчить. Боже мій! Вона така бідна, така бідна... і гарна вона. Голова зовсім, зовсім посивіла. Це тому, що була чорна... Це тому... Вона була така ж чорна, як я, а ви ж знаєте. Чорні люди дуже скоро сивіють.
— Ах, пане Цокан! — говорить Кіті дальше. — Ви не дивуйтеся, що так говорю. А що ж я маю сказати? Йшла до вас — думаю: вижене. Не йди, Кіті. Знаєш, як ти поводилася з ним. Але куди ж я піду? До вас не йди, туди не йди... Ну, куди ж я піду? Зайшла, сіла й сиджу. Там той ваш джура ввесь час голову зза дверей висуває. Не бійтеся, кажу. Нічого в вашого пана не вкраду. Не бійтеся. Сиджу, дивлюся на ваш стіл. Скільки на ньому паперів. І пригадала ваші оповідання... Пригадала всі ваші слова. Ах, які то були слова! Скільки їх було! Памятаю кожне, чітко й виразно. І ще б не памятати. Що ж маю тоді памятати? Я недавно познайомилася з одною родиною. Зайду, а там старенький дідок у хаті на лаві сидить, кашляє й курить люльку. Він дуже приємна людина. Сивий, маленький. Як говорить, стоїть. Ноги під ним тремтять, але сісти не хоче. Ми з ним заприятелювали. Після сталося в нас нещастя. Ви ж знаєте. Думаю, піду до Дмитра. Вийшла та й іду. Маму саму покинула. Вона, мабуть, уже спить. Може й спить, бо вона кілька ночей зовсім не спала. Встане, ходить, думає. Я також не сплю, ходжу й думаю. Ходимо обидвоє цілу ніч, цілу довгу зимову ніч. Мама часом починає дивно співати й я страшно за неї боюся. Все ж може статися. Що, ні? Одного разу взяла ваше писання. Знаєте? Те, що з італійського фронту. Мамусю. Послухай. Сіла й читаю їй. Бідненька слухає, слухає. — То ж ти, Кіті, не читаєш, ти говориш сама. Ти не дивишся на папір. Ти щось видумуєш. А сльози в неї біжать. А я кажу: — "Ні, мамусю. Я читаю. Я дивлюся в простір і там далеко, далеко горять літери. Ти їх не бачиш?" — "Ні!-— каже мама. — Я їх зовсім не бачу". — "Хіба ти, кричу, не бачиш, що он написано — Далека Кіті! Боже мій, Боже мій! Не бачиш ти того "далека". Дивися. Он воно горить. Кіті, Кіті, Кіті! Скрізь Кіті. І нащо ви дали мені таке імя? Завжди буду скаржитися на вас. Мені тепер здається, що цілий світ тільки навколо мене крутиться.