Гості збираються до від'їзду.
— Ще будуть прощатися з мамою?
— Не треба. Подумає, що всі тут непевні за її здоров'я.
— Але ж вона хоче вийти. Просила нас зі Стефою допомогти.
Федькович мовчки дивився на ще омиту сонцем, схожу на білу фортецю, непорочно-неприступну скелю по той бік річки. Думав: щойно народившись, імітуємо смерть. 1 це прощання мама продемонструє як останнє.
* * *
І вже був день. Молодий, свіжий і повносилий, як Великдень. Якось Танячкевич назвав отакий день "днем для мертвонароджених". Тепер і йому так подумалось. Так виглядало навіть із сонця, що мовби й не пливло у небі. Десь у глибинах пам'яті бриніли Шекспірові сонети: я би покликав смерть, чи... я покличу смерть, чи... я кличу смерть.
Умирає мама. Меланія Верховик знову до ранку спала зі слугою Юзиком, недужим грижею, а десь на Бісковому скиті рубає смереки її чоловік, кажуть, справдешній леґінь. Зітни їй голову, замість смеречини, що на гранітах, у двох —трьох сантиметрах напиленої віками глинки, пустила корені на тисячоліття. Дивно: той Іванко не зітне Меланії голову. Бо сам хоче жити, і катуша навіть уві сні обходить його сторонцем.
Гнідий гатив копитами підлогу. Виходь, коню. Аж стрепенувсь на кроки господаря та запах люльки, аж мокротою взялися шия і круп. Легковажна ти пуряво між скляницями Горганів і небес! Шаблон слуги. Моя ердельська покаро. Ідемо на Бісків, поглянемо, як рубають смереки. Як стинають голови верхам.
Та ступав поруч із осідланим, завуздеченим конем, як вже не раз між стременами гір, коли не в міру послужливий Гнідий ламав на копитах підкови і спинався на верхи у кривавих вухналях.
Жовтим мулом текла Путилівка. Десь у перевалах спливи. Річищем упереверть котилися пні, довго, як на руський місяць, встрягали у лесові береги смереки.
Мовчав ліс, і мовчала дорога. Тут, де так само чоловіка ніхто не має за чоловіка. Лиш чую німо-чорний крик епох. Соромливо-мовчазне "хочу" і не можу".
Так я до вас стримів, гори! Чекав усім тілом, як спокою від тривог. А ви німі й сліпі. Скільки вам казати: а ви німі й сліпі! Як людський рід і гуцульський щеп. Посілок недуги й безнадії.
Вмирає мама. Павлина повіялась до Коломиї. Дарма це все з Павлиною. Моя чергова помилка. Двічі ніяка ця затримана діва. На зуб старому цапу. Але ж люблю тебе, Пав-лино, як останнє сподівання щастя. Люблю жагою здоров'я і могили. А ти лиш тіло без душі й жалю. Хоч умри, не озвешся, не назвешся. Хоч умри, ти як Химка Забіяка: тільки примха крові. А я... Мов бунтівний той негерой, що знає стиглість сонця, та не має. В державі страмоти я офіцер без шаблі. Отут. У безвісті пропавши. З пенсійними витратами на власну смерть. Д, хтось для цього вночі під шрапнеллю золотого добуває. И не вернеться, не спишуть на постій додому, там і закопають, може, ще живого. Отак мені корона платить. Гнідий закам'янів. І я стою, ніби прич-мелений, немов приріс у мить принуки до землі, та й прошу знову й знов: малу дитину не гнівіть, не кривдьте муху, моя-бо справедливість і милосердя з усіх часів. А ти вже схаменувся б, Бісмарку: усе, що ти сказав, дзвіночок пе-репіяв.
Пречиста Діво, радуйся, Маріє...
Поїли зрад-зілля, в немилицях ходимо. У світлі каганців і мовчазної покори.
Чисте поле Романове...
Даруйте, хлопці, за цей пенсійний доброжиток.
Навіщо я Павлині так багато наплів про себе, про тих апостолів і нічліги усіх моїх жінок? Вона це з насміхом розбріхує комусь. А кажуть, що майбутнє, як дитя, народжується в бруді. Батьками цих справ не дозволено судити. Але навіщо цій істоті я любов розкрив? Освідчився, як леґінь у потоці. Ще одна небилиця мого життя. А Наполеон сидів собі на пні, коли тонули улани. Безумство самозабуття? Чи переможця смерті/
І це марниці. Що там із смереками? З чоловіками і жінками моєї Чорногори? Отож-бо, братці, є: коли я стану імператором Індії, то зроблю вас губернаторами Кашмірів.
Павлина виїхала "не будь здоров" і не пустопаш. Ніби я винен, що їй треба їхати до Коломиї. Дивно. Мовби полили тебе розлуками після живої смерті. Некеровані причини і безпорадне буття. Ні тобі справедливості чи дяки, ні тверезості чи невдаваного самовбивства. Достоту як у країні Бісмаркових світань. Ніби засвітився ще один ангел світла після неба Клаузенбурга, Торди і Ардяла в поході гуцульських легіонів на смерть до Ломбардії. Але все-таки там щось було. Трохи власних історій, трохи Вільмара. Був у пам'яті камінний Погар, де біс на скрипці грає. А ще опис земель австрійського царства, релігії, звичаї, професії, біблійні легенди... та два дні їзди на конях з Чернівців додому. Там щось таки було. А це нова завіса в пекельні знегоди. Шкода, Павлино, що ти покинула мене, як недоношену дитину. Я став народжуватися... Народжуємося на погостах рівними, а вмираємо завжди підтяті. Як ледні потемків. Як тупорилі й засечені жандарми. Гоморра і трахома. Німий крик душі...
І криваві приторки болю. І мандрівка без стрівань. І глибини оспалих надій в глибині непробудного сну. І снігура непрожитого життя...
Гнітюче розчаровуєш мене, Павлино, вбиваєш. За що? Хто навчив тебе такого підлого знущання?
Ну, справи, клопоти спадщанні... Але за що ти кривдиш мене через якусь дурну потребу?.. Вона прощалась теж, як мама: мовби назавжди.
Обставин, які б його хоч трохи щадили, в житті таки не було. Навіть більше: все ніби вигасло для нього разом з його переселенським чи розселенським родоводом. Вигасло, умерло, щезло, не проміряне ним ні на карати, ні на грейцар, в душі лиш скімлило дитя жалю до всього сущого, часами зривалося на ридання, годі було таке серце збагнути, щоб вгомонити. Як плач сторіч, стояв він над чужим світом, не маючи до кого прихилитись. Навіть хлопці зі Львова здебільша не могли його зрозуміти, та совість мали, намагалися подати руку бодай для потиску. Однак усякому людському дріб'язку чогось любо було познущатися з нього. Навіть отой від їзд Павлини. Все, що між ними було, потонуло в її химерах, просто якомусь божевіллі: вона жадала бачити його іншим, ніж він був, а іншим він не міг стати, бо це означало, що йому кінець. За звичайну жіночу вередливість це годі було прийняти. То був протест проти нього самого, продиктований неясністю розуму жінки, яка повелася нагло, нахабно й підло, заявивши, що зрадить його, якщо він не відмовиться від літературної пращ. Вона хотіла його бачити вчителем, суддею, жандармом... тільки не поетом, це звання не мало для неї найменшого престижу. Раптом! Бо до відвідин його дому в Сторонці пишалася, що він поет, мудрець, пророк... Вш розумів, що мати не встигла отак переконати Павлину, але це був той же самий протест жінки супроти материнства Творця. Павлину годі було схаменути, вона потоптала в ньому все, як дрімуча віслиця. Після тої сцени перспектив на їхнє одруження лишилося дуже мало.
Весь той вечір був якийсь пекельний. Мама мала урочисто прощатися з гостями. Бряжчала збруя над вигоном, грубо лаяли коней підпилі дяки, і вже відроги Чорногори поглинув присмерк, коли, поправивши пружинні передки на возах й заславши м'які сидіння бричок, хто звідки зійшлися через розчинену браму на осідок. Мати в супроводі Павлини Волянської та Стефанії Попович з'явилася в дверях, тримаючи в руках молитовник у засмальцьованій обкладинці. Обличчя її, як і до цього, відливало смертельною блідістю, й беззвучно ворушилися посинілі, аж фіолетові, губи, їй мовчки цілували руку, та вона вже не реагувала ні на що. Нарешті Ганицький кивком голови звелів дівчатам одвести її до хати. Бо й справді виглядало, що тут лаштували показ самої смерті, а таких видовищ попи й дяки надивилися досхочу, та й за гроші. Гримотом коліс котилися дороги вверх на Сергії, в діл — на Тораки. Над плесом Путилівки, зблискуючи, мов ятагани, шугали, ловлячи мух, меткі пструги.
Від осідку знову відкотилося життя. "Навіть пісні цвітуть і одцвітають..." Життя — яке вже не яке, та схлинуло геть, як розбита хвиля. Над горами стемніла безхмарна блакить, і, безсило облизавши солоні губи, на околицю впала тиша. Він запалив усі свічники в своїй робочій кімнаті. Одриваючи прутики воску від почорнілої бронзи, думав про матір. Одної людини часом вистачає і на рід, і на село, і на імперію, досить назвати їй посаду. Це завжди потвердять дзвони нашого сумління, коли ми відчуваємо, що найвища посада на землі — бути людиною.
За вікном над кришталевими ущовбами скель в неулов-лену мить зблиснув холодний місяць-розкрій. Пригорби вкрилися синім бряском нічного світання, лиш ліс чорнів над Сторонцем високою, непорушною стіною, немовби вінчаючи світовий кордон до чужих стихій.
Павлина вбігла до хати — ніби ввірвалась у самоту його дитинства. Вони міцно пригорнулися одне до одного й отак, не мовлячи ні слова, простояли посеред світлиці цілу вічність.
— Не піду нікуди звідси,— нарешті простогнала вона. — Не хочу. Не піду. Не покину, не залишу. Умру отут, бо лиш тут моє життя.
Він мовчки гладив її коси.
Йому нарешті здалося, що він здобув собі незалежність генія: є певні статки, є вірна людина поряд, є ім'я і людська повага, залишається працювати з властивою йому невсипущою відданістю — і світ він виправить коли не в скорому часі, то нехай далеко згодом. Я створив свій дім, хотілося йому сказати. Винайшов, видобув з нічого, будучи нагородженим на право його мати. Святе Письмо для тебе справдилося, але справдилось, щоб ти його утвердив власним прикладом. На партитурі часів і стосунків буде записана нова неповторна мелодія, симфонія незалежності і щастя, осягнених генієм. Колись він вкриє славою оцей забутий світ, забуту землю цю. Як скальд рунів, він створить нову сагу про Фрітьофа. Я її видам під назвою "Слава Ігоря". Тсгнерові і в могилі не присниться, що я зроблю все краще.
У ту хвилину ще тривало щастя. Він вірив, що ця нерозривна мить крицею років стане й кріпитиме його до плідних звитяг. Хоч навіть потай себе думав, що оті їх по-обічні самоз'ясування трохи позбавили обох і святої піднесеності почуттів, і попередніх заглиблень, які винагороджували кожен порух їхніх сердець.
Дарма я посилався перед нею на Христа і Гарібальді... Але тоді я не посмів би назвати Шевченка. Моє сторіччя ознаменоване не тільки Бісмарком і Бонапартом.