Вранці ми засіли на скелі, названій Кам'яною Багачкою. Ополудні в поліцаїв полетіли кулі. Ввечері до нас приєдналося кілька місцевих хлопців. Розповіли, що начальник окружного жандармського гарнізону оцінив голову кожного бунтівника в тисячу лей.
— Дешево! — пересміхалися усть-путильці. — Треба набити собі ціну.
Гори ще народжували шибайголів!
Через місяць зібралася купка в сорок чоловік. Ми щодня встрявали в кілька перестрілок. Поліцаї гадали, що мали діло з відмобілізованим легіоном.
Дні були довгі, і нам їх не вистачало. Прибували втікачі з Галичини, відважні й витривалі парубки. Більшість виявилася фронтовиками. Одразу знайшли спільну мову з Одарієм — він теж під Бучачем закінчив стрілецьку одіссею.
Місцевих потурнаків не кривдили. Одного, правда, Одарій розстріляв. Був то усть-путильський двірник, собака і здирник. Потім мені сказали, що то Дружанин на-вірник.
Всі ми знали, що загинемо. Ми поспішали, нам не було в чому сумніватися, і не розтринькувалися на роздуми. Якось леґінь, що стояв у дозорі, привів до мене підпухлу від сліз молодицю у чорній жалобній ноші.
— Відпитує ватага, аби поскаржитися на вбивцю.
Я вийшов з намету. Стали з нею віч-на-віч. Вона зовсім не посгаріла.
— Мої сльози впадуть на твою голову,— сказала вона. Я змовчав. Раптом вона спаленіла, впізнавши; губи
смикнулися, вона на очах зів'яла, судорожно поправила вузол хустки під кептариком. Мені здалося, що вона скаже: "І мене звели убити". Та, ні слова не мовивши, пустилась до узлісся.
— Дружано! — покликав я.
Вона стала, обняла стовбур ялиці і заридала.
— Не плач,— сказав я.— Я тебе ні в чому не звинувачую.
Вона поглянула на мене такими безрадними очима, що я одвернувся. Потому, підбираючи вустами сльозинки, підняла руку, показуючи кудись на північ:
— А ходила просити за тебе. В батька було срібло, все оддала. Сказали, що ти вмер.
— То правда, заждана моя, я вмер.
Вона схлипнула, з грудей вирвався зойк, і бігцем подалась у хащі. Ми перебазувалися на інше місце.
Місцеві власті не просили допомоги в Бухаресті— вирішили знищити нас руками муштрованих бессарабських українців. Якась дивовижна сила гнала цих людей на кулі, наче і їм осточортіло життя.
Спершу ми не відстрілювалися, відступили на Пере-калабу. Наші стежки позначилися глиняними горбками могил.
— Треба їх провчити — відчепляться, — наполягали хлопці.
Ми відбилися від них, та румуни через Кирлибабу послали на нас сучавських гуцулів. Довелося розділитися на два загони: Одарій з одним прорвався до Усть-Путили, перестрілявши бессарабців, я з другим спробував перейти Черемош і наробити переполоху на польському боці, та ми не встигли пересікти кордон; нас оточили, я вийшов з кільця з двома побратимами. "
Одарій закріпився на Розсічному. Його на тиждень лишили в спокої, і той тиждень забрав від нього людей. Я розшукав його в Сторонці. Одарій зчорнів і осунувся.
— Розбіглися, — скреготнув він зубами, схопивши мене своєю єдиною страшною рукою за вилоги кептаря. — Зрада, Ксеню! Зрада, Супоро. — Губи його затремтіли, і очі заслав туман.
— Розходьтеся, — звелів я решті ватаги.
Ми з Одарієм перезимували на його хуторі. Мабуть, Горинь шукав смерті. Якось удосвіта тихо вийшов з куреня. Я думав — по воду. Минула година. Я хутко зодягся, побіг по росі Одарієвими слідами. Побачивши його на узліссі, закричав:
— Стій, куди ти?
Одарій осміхнувся недоброю посмішкою і махнув у бік Черемошу.
До Усть-Путили прийшли вночі. Переспали в зимарці на зрізі. Вранці Одарій попросив мене зачекати, сам же тільки з топірцем подався до села. Можливо, надіявся зібрати новий загін.
Та село кишіло жандармами. Вихопившись на узвишшя, Горинь став утікати між розкидані на спаді гори осідки. Поліцаї раз по раз припадали до землі, над дулами карабінів у вранішньому повітрі закручувалися кучері порохового диму.
Одарій зашкутильгав. Я кинувся напереріз поліцаям, поклав одного, другого, третього, наздогнав Одарія, та він простогнав:
— Усе пропало, Ксеню. Втікай.
Він спокотом чогось метнувся вниз, до дороги. Я знову його наздогнав.
— Втікай, Ксеню, — кинув він перекривленим ротом.— Утікай. — Став, оглянувся. — Втікай. Дивися, скільки їх.
На схил здиралося чоловік десять. Одарій схлипнув і сперся на дерево, щоб не впасти.
— Дай мені, Ксеню, карабін, сам утікай.
Він поволі осів на землю, лицем до переслідувачів, ліг на лікоть. З виярка висунулося червоне обличчя поліцая; розгублено повів головою, не тямлячи, що ж далі робити. Я вистрілив, схопив Одарія за поперек і поволік до купки дерев на зрубі.
— Лиши мене, Ксеню, — від внутрішнього напруження на Одарієвому чолі набухла чорна жила. — Дай карабін, затримаю...
Я передав йому карабін. Кривлячись від болю, він звівся на ноги.
— Втікай!
Добігши до лісу, я став за смереку. Все було видно, мов на сцені. Одарій поранив поліцейського начальника, той закричав, до нього позбігалися інші. Тим часом Одарій вийшов на осоння, звалився додолу й поліз навкарачки. Він був у якихось десяти кроках од лісу, та раптом уткнувся маківкою в землю. Лиш через секунду пролунав постріл. Пролунав з польського берега! Одарія вбив польський прикордонник!
Над тілом збилися щільником поліцаї. Один з них вітально помахав знудженому польському прикордонникові рукою.
XIV
Я ще хотів пожити, але половина мого єства накликала смерть. Верешко порадив мені виїхати до глибинної Румунії, оскільки перейти через Дністер на Радянську Україну було неможливо. Після придушення червоного Хотинського повстання королівська Румунія тримала на кордоні заслони з посилених військових гарнізонів. Єдиний більш-менш вільний шлях вів на захід, у дощенту розорені й сплюндровані війною Татри, Трансільванські Альпи або Семиградські гори.
Уже в Косні мене не питали, хто я і звідкіля родом. Я найнявся сплавляти ліс на Золотій Бистриці. Через три роки мені виписали паспорт, характеристику і дозвіл на поселення в Буковині. На Бистрицю доходили вістки, що гуцулам більше не перечать селитися на хуторах.
Паспорт треба було зареєструвати в Путилі. Я прибув у ярмарковий день. Вся ооолонь над річкою мерехтша від квітчастих хусток. Стільки жіноцтва я ніколи не бачив.
Кресані де-не-де — і то під ними старечі, змарнілі обличчя й сумні, погаслі очі.
Вулицями бродили юрби п'яних молодиць. Якась кинулася мене обнімати. Мене передавали з рук до рук, я увірвався до корчми і попрохав єврея зачинити на гачок двері. Єврей усміхнувся і запровадив мене до напівтемної комірки поруч із залою.
— Поважних гостей... — мовив він, зиркнувши на валізу в моїй руці, — поважних гостей я радий прийняти всім найкращим. Ви з вигляду нетутешній.
— Так, я з корінної Румунії.
— Мушу вас попередити, що в цих місцях не завадить обережність.
— Як це розуміти? — спитав я, думаючи, що він натякає на бунти.
— Сифшіс. — Єврей підняв пальця, наслухаючи. З вулиці долинав п'яний жіночий вереск. — Сифіліс, — повторив він. — Брат живе з сестрою і мамою. Дурні... Народжуються дурні, розумієте?
Я кивнув.
— Станете над річкою, а вони йдуть, йдуть... Ніби чогось шукають. Один за одним, один за одним... Коли пан жадає познайомитися з дівчиною, — улесливо осміхнувся, — то я... повна гарантія...
— Я зголоднів.,
— Чарочку вина для апетиту?
— Одну.
— Схиляюся перед культурним клієнтом. Тут нудьга, темрява... Ви вчилися в Бухаресті?
Я промовчав.
— Гімназія? Університет?
— Гімназія.
— В добрий час, пане! З приємністю. Повногруда єврейка накрила столик свіжою скатертиною, принесла вино і м'ясну печеню.
— Смачного вам.
Я подякував кивком. На її лиці мелькнула гримаса невдоволення, очевидно, хотіла побалакати.
Пообідавши, вийшов на вулицю. Тут все ще тривав шарварок. П'яні молодиці ходили, обійнявшись з румунськими солдатами, парами спиналися на течеру за цвинтарем, у щілинах між будинками розпивали горілку. Я протовпився до схожої на конюшню колиби, де містилась поліцейська управа. Черговий переглянув документи, замислився.
— Чого ви тут не бачили? — нарешті спитав.
— Як — чого?
— Сифіліс, сухоти і всіляка холера. — Він сів на лаву, перехиливши голову, тоскно дивлячись на заплямлений чорнилом столик. — Нема вам тут що робити, — криво посміхнувся. — Все, що залишилось здорового, виїжджає до Канади. І правильно. Якщо побажаєте, складу протекцію. Пишіться, раджу, як братові.
Видно, він був з місцевих.
— Ні, — озвався я.
— Поміркуйте. Завтра відправляємо партію емігрантів. Вирішите їхати — заходьте перед обідом.
— Це не входить у мої плани.
— Ви й так мусите навідатися: начальник управи буде тільки завтра.
Під муром сидів одноногий інвалід у австрійському мундирі и пропонував перехожим лепсько зшиті чоловічі черевики. Довкола нього збиралися жінки, питали, скільки коштує, одходили. Не вгавав гармидер, ніхто не годився, та й сам інвалід не мав охоти розлучатися з крамом: просто вихваляв, і це йому справляло насолоду.
Ще один інвалід боком лежав на розі вулиць, простягнувши кукси одірваних рук, заплющивши очі і наспівуючи:
Ми гайдамаки, ми всі однакі, Ми ненавидим панське ярмо.
Молодиці клали біля його голови монети, та він ні разу не зиркнув на гірку мідяків; звівшись, поплентався вздовж поточний до лісу.
Мене знову полонила юрба п'яних жінок. Відбившись кулаками, я заскочив до корчми. Якийсь засушений, низькорослий, жалюгідний гуцулик із закислими очима розповідав, як привезли із австрійського лазарету безногого батька.
— Сестра взяла його за поперек, спустила з вагона мені на руки — а він легенький, як сірничина. Відніс на воза... Легесенький, як скіпочка...
Єврей допоміг мені пробратися через залу до комірки. За столиком сидів офіцер з молоденькою, щонайбільше п'ятнадцятирічною, дівчиною, за другим — років двадцяти красуня з розкішною короною каштанових кіс навколо голови. Єврей стиснув плечима, мовляв, нічого не вдію, сідайте до компанії з дівчиною. Я пустився до виходу, але він загородив мені шлях, мовлячи на вухо:
— Сідайте, прошу вас. Я підшукаю їй хлопця, а цю парочку випхаю, вони вже п'яненькі.
Дівчина сиділа боком до мене. Мені стрепенулося серце: ніс, чоло, вуста, підборіддя — ніби змальовані з Дру-жани. Я сидів мов ошелешений. Сврей про всяк випадок приніс пляшку вина і дві чарки. Я довго не смів підняти на дівчину очей.