Брунгільдине коп'є ковзнуло по щиті, й діва надто дуже перехилилась уперед, мавши на оці допомогти важкому ратищу всією вагою свого тіла, й не могла вже вберегтися, бо супротивник, певно, розгадав її замір і скористався з нього, його коп'є вп'ялося їй попід щит і попід ліву ногу, захищену цупкою шкіряною латою, ковзнуло по лискучому сідлі, розпанахало білому жеребцеві ввесь мокрий клуб і просто зняло вершницю. Брунгільда перекинулася в повітрі, й коп'є випало теж, та ліва рука якийсь час тримала кінський повід, і зошалілий од несподіванки й раптового болю жеребець тяг її по землі ще кроків із двадцять, потому став дибки, вирвав повіддя й майнув просто лугу й просто річки, й червона кров з його рани горіла на яскраво-білій шерсті.
То було вже по той бік людського юрмища, де стояв на сумирному коні старий граф. Сікур осадив Гайового воронця, з ніздрів якого летіла рожева піна, й скочив додолу.
Графова донька лежала навзнак, та коли Сікур схилився над нею, вона підвелась на лікоть, а вільною рукою розщепнула й скинула важкий шолом, шолом глухо дзенькнув і покотився вниз. Волосся Брунгільди сипонуло, й розпливлося по плечах, і сягнуло березільної трави, а Сікура мов бичем стьобнули холодні, повні зненависті Брунгільдині очі.
Переможець, насилу здолавши в собі той раптовий острах, простяг до неї руку й щосили рвонув за лускату шкіряну різницю, розпанахав її, тоді схопив за складчасту сорочку й теж сіпонув, бо так належало робити переможцеві, й Брунгільда не пручалась, міцно підперши себе ззаду обома ліктями. Білі перса з рожевими вершечками випорснули й затріпотіли під поглядом Сікура, й він дивився на них мов зачарований, бо ще зроду не бачив нічого такого, дивився й не міг одвести погляду, й досі схилений над розголеною до пояса дівою, й вона не боронилася, лише заглядала в щілину між заборолом і козирком шолома.
Тоді Сікур, і досі несилий одвести віч, позадкував — і задкував би не знати доки, коли б не вдарив острогом об кований мідний щит Брунгільди, й се вивело його з нетями, він побіг до Гайового коня й просто злетів у сідло й .уп'явся в змилені боки п'ятами.
Брати Вогняничі й досі стояли за кущем на взліссі, стояли всі троє, й Гано теж, і дивилися то на Сікура, то туди, в долину, де над розголеною Брунгільдою вже юрмився народ. У Ганових очах тремтіли сльози від люті й безсилі, Горват, міцно стиснувши вуста, катав жовна на щелепах, і тільки наймолодший, Огнян, зорив на Сікура ясним хлопчачим поглядом.
Але Сікур того не бачив і не хотів бачити. Він притулився за кущем і почав скидати з себе обладунки. Зняв шолома, стяг торохку лускату різницю й лишився в самій сорочці та ногавицях, тоді підійшов до Гана й почав мовчки стягати з нього свої речі.
— Пощо? — мовив Гано.
Сікур відповів:
— Ти женитися маєш із нею.
— Пощо? — вперто повторив Гано.— — Ти роздяг єси Брунгільду.
— Тебе ради роздяг єсмь.
Гано подивився на нього з недовірою й підняв руки догори, даючи Сікурові роздягти й себе.
— Ось твої обладунки.
Скоса блимаючи на товариша. Гано почав натягати різницю, й коли натяг, Сікур подав йому й шолома.
— Забороло пусти, — нагадав він Ганові, тоді вбрався й зліз уже на свого коня. — Йди попереду.
Гано сів на сивого від піни її поту жеребця, й усі четверо почали сходити в долину. Коли підійшли до того місця, де щойно відбулася сутичка, Брунгільда вже стояла застебнена й причепурена й тримала свою розірвану латницю в руках. Далі, аж по той бік річки, двоє готів ганялися за здурілим од болю й крові білим жеребцем.
Четверо гостей підійшло й стало навпроти дівчини з синіми очима та довгим рудуватим волоссям. Граф щось мовив до Гана, й Горват переклав:
— Устань і підійди.
Гано скочив додолу, і підійшов, але граф удруге сказав щось.
— Мовить, аби-с шолома зняв.
Найстарший з Вогняничів повагавсь і таки зняв шолома. В натовпі зачувся схвальний шепіт, а Брунгільда тихо скрикнула:
— А-а!..
Гано рясно спітнів, на нього дивилося десятки пар очей, і він потупив зір, відчуваючи, як густий червець заливає йому й щоки, й ніс, і вуха, хотів одігнати від себе ту напасть, але не міг і далі стояв, не дивлячись ні на братів та Сікура, ні на Брунгільду, ні на цікаве маснооке юрмисько графських челядників і домочадців.
Але не сталося нічого страшного. Граф щось проказав, махнув рукою, Брунгільда взяла спашілого й розгубленого Гана за бронзовий пояс, і всі посунули туди, де на пагорку стояв оточений чорним заборолом гостроколу графів двір. Лише Брунгільда кілька разів потай зирнула на супутників свого нареченого.
А вже ввечері, сидячи в тій самій хижі, де ночували, трохи підпилий Гано розчулено сказав Сікурові:
— Я тобі сього ніколи не забуду. Дам тобі жоною свою сестру Гриму. Вона сидить на Русі, коло матері нашої. Має чотирнадцять літ. Учинив єси вельми многе для мене, й сього я не забуду.
Й подивився на товариша, тоді перевів погляд на русяву наречену. Брунгільда сиділа опліч, рожева й щасна, й віддано всміхалася до свого богом посланого жониха.
В ЛІТО 435-Е
Прийшли на Русь у стольний Витичів сли вірменські й просили о поміч супротиву перського царя, бо забрав собі землю їхню Гурарту ще в літо 428. Й не дав Рогволод воїв, мав-бо ратитися з чудинами.
В те ж літо пішов Великий князь Рогволод на чудинів, і побігли чудини, й узяв князь дань велику.
В ЛІТО 436-Е
Найшла язва морова на землю Римську, й вимерли римляни многі, й готи, й ілліри, й словіни вендські. Й ходив Годечан, князь кошовий луганський, на латин, і не мав раті з ними, й прийшов усп'ять, убоявшись язви морової.
В ЛІТО 437-Е
Повстали словіни вендські в Галії, й пішов супротиву їм Флавій Ецій, полководець римський, і примучив їх у дань.
Того ж літа зусобив Ецій супротиву словінам вендським в Іспанії візіготів Теодоріка, й пішов Теодорік, і став перед горами Піренейськими, й убоявся йти далі, хоч Ецій та імператор Валентиніан обіцяли йому землю Іспанську за те.
В ЛІТО 438-Е
Місяця травного
Богдан Гатило вертався з далекої раті. Візіготський конунг Теодорік, понехтувавши давнім замир'ям, підбурюваний західнім римським імператором Валентиніаном III Флавієм та його полководцями Ецієм і Літорієм, наслав кількох маркграфів на землі пруссів, литовців та жмудинів, які здавна визнавали зверхність руського князя. Богдан Гатило з двома тисячами комонників нагнав страху маркграфам і тепер повертався до городу Києвого. Лишив коло студеного Полунічного моря триста можів руських, і сіврських, і деревлян, і косаків з Лугу, й вертався з добрим полоном, і з даниною. Та коли вийшов на Залозний шлях, у землі Червенській його зустрів гонець. Великий князь витичівський Рогволод переказав довго жити...
— Сидів у полотці, тоді впав та й по ньому...
Так пояснив гонець, що прибув із вісткою. Гатила в першу мить охопило почуття невиразного страху та жалю. Коли вмирає дідо, людина мовби прощається зі своєю юністю, й усі турботи й усі біди перелягають із дідових пліч на твої, й у тому немає нічого радісного й утішного.
— Віншую тебе Великим князем, Гатиле, — мовив Борислав, але Богдан лише зітхнув і наказав ставати станом, хоч до вечора було ще далеко й могли подолати вісімдесят, а то й усі сто гонь дороги.
Те почуття жалю й непевності володіли Богданом увесь лишок дня й увесь вечір, і навіть снилося йому щось жалобне й сумне, хоч він уранці й не міг пригадати, що саме. Та коли з першими променями сонця полк рушив битим Залозним шляхом далі на всхід, у бік городу Києвого, Богдан Гатило вже думав про інше, бо живий мусить думати й дбати про живе, й од учорашнього настрою не лишилось у його серці майже нічого. Він тільки скоса позирав на цибатого Борислава, бо той одверто радів.
— Як помислити, Гатиле, то що ліпого видів єси від Рогволода? Нічого. Самі страхи та примучі.
Борислав мостився на своєму гнідому якось боком — щоб увесь час мати перед очима нового Великого князя. Старий же конюший Випита, як завше, мовчав, мовчав, але й він мусив радіти, бо його широким вилицюватим обличчям раз по раз маяла стримана посмішка.
— Що вречеш, княже, — спитав велій болярин, коли здолали добрих сорок гонь дороги, — що вречеш, коли візьму собі ту біляву готку з першого воза?
— Бери, — байдуже відповів Гатило. Тоді повернувся до Борислава й пильно глянув на нього: — Пощо тобі готка?
— До теремця. Жоною.
— Жону ж маєш.
— Візьму ще їдну. Хіба-м. гірший за инчих боляр? Усі мають по дві, й по три, й по чотири.
— Греки сміяти-ймуться, — кинув Богдан Гатило.
— Хай на своїх греків Годой озирається. Не єсмь віри грецької, ні юдейської.
Князь подивився на Вишату, не на болярина, а саме на Вишату, й старий конюший відчув на собі його погляд і ясно всміхнувся. Після одруження з Годоєвою сестрою між ним і луганським кошовим князем зав'язалася приязнь, але Вишата не поступався християнинові своїми вітчими кумирами, хоч Богдан і був майже певен, що Годой не раз і не двічі підбивав свого зятя на те. Тепер Вишата лагідно всміхавсь, отже ж, не засуджував давнього побратима за його намір. А всі ж у Києвому городі відали, як любить Вишата свою Радмилу.
— Бери, коли хіть маєш, — подивився князь на Борислава. Й той повернувсь назад — чи не видно русявої готки. Та вози котилися в самому хвості, так наказав Гатило, відставати ж Борислав не наважувавсь. Він знав, як живе князь зі своєю Русаною, йому було шкода Гатила — ще ж молодий між, усього тридцять восьме літо ряст топче, й несміливо, ховаючись у машкару можеської відвертості, що породилася довгими літами й давньою дружбою, закинув:
— А ти, княже?
— Що?
— Коли не жону, то... наліжницю... Не євнух же єси. Спом'яни, як ми в греках!
— То в греках, — відповів Богдан таким тоном, що в Борислава зникла всяка хіть сперечатися. — Нехай тоді, як і Вишата вдруге позлюбиться.
Несподіваний жарт розігнав неприємність напруги, й усі троє засміялися.
— Нехай, як рак свисне! — підсумував цибатий болярин, хоч, власне, й розмову цю завів не ради білявої готки, а навздогад Богданові. В Борислава й своїх роб і робів було досить, і не мав потреби й питати, коли б вирішив позлюбитися з другою жоною.
На віче ніхто з-поміж ратників не сподівавсь, і найменше за всіх Богдан, але в Києвому городі, куди він завів полк перепочити, його повідомили, що в стольному Витичеві зібралося повно старців і можів з усіх країн і чекають на нього.