Забажалося князеві Острозькому утворити школу — він її утворив. Забажають його сини, перейшовши до католицтва, закрити цю школу — прошу! Що й правда, шануючи батькову пам'ять, вони цього не зробили, але за майбутнє важко ручатися, і взагалі — не можна залежати від примх окремої родини або особи. Краще утворити школу при братстві, як у Львові, в JIyцьку та по інших містах.
— Так, але братські школи конають, — вкинула Галшка, пригадавши слова Плетенецького.
— У Львові — так, але в Києві справа піде трохи інакше. Треба влаштувати братство, і тоді до нього запишуться тисячі. Запишусь і я з усім військом Запорозьким, — а сорок п'ять тисяч загартованого в боях війська — це вже чимала сила. По-друге, запишуться до нього цехи, магістрати, шляхта, i я гадаю, — чемно вклонився він, — що пані Галшка Гулевичівна з дружиною будуть серед перших наших братчиків.
— Боже мій, та я... Я навіть не знаю, як висловити свою радість!.. — простягла — до нього Галшка обидві руки.
Сагайдачний поцілував їй одну руку, потім другу і вів далі, повертаючись до перерваної думки.
— У нашій школі будуть не тільки вчити, а й виховувати людей, загартовувати, щоб знали вони, чого прагнути. Плетенецький обіцяє нам допомогти. А він чудовий організатор. Ми зберемо найкращих дидасколів. При Лаврі буде друкарня, і поки ми з вами розмовляємо — надійні люди мчать до Стрятина по друкарню померлого Балабана. Отже, будуть у нас книжки. Ось чому, — змінив він тон, стискаючи Галщині пальці, — благаю я вашої допомоги. Школа потрібна вам для одного сина, а нам для тисячі синів нашої віри. Будуть у нас книжки і вчителі, але нема де оселити нашу школу.
Не розуміючи, Галшка запитливо дивилася на Сагайдачного.
— Я вважаю, що школа повинна бути тут, біля замка; — казав він далі. — Це буде зручно і батькам, і вчителям, і учням. Пожертвуйте нам шматок землі і будинок, де вона могла б найти собі перший притулок.
Галшка замислилася.
— Не знаю, як... — нерішуче заговорила вона по хвилі. — Мабуть, вам підійде мій двір на вулиці між ринком і Дніпром, той, що поруч Ходичиної садиби. Це мій посаг, моя власність, так що пан Лозко не зможе заперечувати фундації. Проте він і не сперечатиметься, — виправилася вона.
Сагайдачний підвівся і низько вклонився Галшці:
— Пані Галшко, якщо це ви справді зробите, ніхто не забуде вашого дopoгoцiнного подарунка. Вклоняюся вам і дякую від імені тисяч юнаків, майбутніх учнів школи.
І, пригадавши молодість ,та двірські звичаї, Сагайдачний схилив коліно і ще раз поцілував руку пані Лозковій.
— Я знав, до кого звертаюся, — сказав він, підводячись. — Померла панна Аксаківна вміла вибирати друзів.
Запанувала мовчанка. Пам'ять небіжчиці зв'язала їх теплим далеким спогадом, в якому давно розтанув біль утрати і залишилися тільки ніжність і думка глибокої і зворушливої краси.
РОЗПОДІЛ ЯСИРУ
Ой за річкою вогні горять,
Там татари полон ділять.
Ширинський бей пройшов Волинь і Поділля, омиваючи руки по лікоть у крові і не бачачи піднесеної проти себе зброї. І справді, коронний гетьман — Жолкевський нічого не міг зарадити, коли в нього було тільки триста шабель кварцяного війська. Король і гетьман закликали козаків і шляхту боронити ойчизну, але ніхто не відгукнувся. Тільки король відрядив на допомогу Жолкевському загін двірської піхоти.
Переобтяжені здобиччю, поверталися татарські загони до коша. Як тільки вони збиралися в умовленому місці, кіш знову виділяв по ясир свіжі сили, і знов два загони розбігалися праворуч і ліворуч і знов, відокремившись від коша миль на двадцять, розподілялися на дрібні ланки і віялом розсипалися степом. Як сарана, налітали вони на села й замки, на відлюдні хутори й містечка і поверталися до коша з отарами овець і бранців.
І тоді нові загони заступали їх місце йшли на грабіж. Накресливши широке коло, обтяжені здобиччю поверталися татари додому, женучи своїх знесилених бранців.
Жінки були найбільш виснажені. 3асмаглі, вкриті пилом і потом, змучені спекою й ходою, в подертих брудних сорочках, із порепаними до крові ногами, в ранах — вони ледве рухалися. Та де їм було поспішати, коли з кожним кроком віддалялися вони від рідної землі і згасала остання надія, що дожене й відіб'є їх козацька сила.
А козаки не могли їх урятувати. Розійшлися вони після походу по волостях. Багато з них потрапило в неволю або загинуло в завзятих сутичках з татарами.
Скільки сягало око, тяглося строкате татарське військо. Кожен татарин брав із собою в напад по кілька запасних коней. Тепер ці коні йшли навантажені здобиччю, а бранці посувалися пішки, всуміш із худобою. І важко було відокремити: де кінчається отара і де починаються люди.
Поки що кожен загін гнав свою здобич окремо, і бранці йшли родинами або цілими селами. Чимало шляхти й міщан потрапило разом із поспільством у неволю. Але, сподіваючись на добрий викуп, татари дали їм коні, і їхали вони верхи поруч із зв'язаними селянами.
На постоянці невільників розв'язали. Закурилися вогнища з сухих бур'янів. Татари різали баранів і хворих коней, білували їх і розрубували, зливаючи кров у казанки. Кров мішали вони з борошном, потім варили й жерли її як ласощі. Варене м'ясо теж їли гарячим, а юшку, так звану чорбу, зливали в ханькові пляшки й пили під час руху, заїдаючи її сиром та сухими коржами.
Поївши, бранці лежали покотом біля вогнищ, радіючи короткому перепочинкові. Дехто з жінок силувався розчесати своє скуйовджене волосся або полагодити розірваний одяг, але більшість лежали або сиділи, важко зітхаючи й витираючи гіркі сльози. І якось дивно було, що в усьому безмежному таборі не було жодної дитини, молодшої, за десять років, жодного діда чи то бабусі. Всіх позабивали татари, щоб хворі, старі й діти не затримували їх руху в степу.
А звитяжцям не сиділося на місці, як лоцмани — море, знали вони степ і, закинувши за плечі сагайдаки, з гиканням гасали — вздовж табору. Це були сміливі їздці, — але їх постава з зігнутими колінами в коротких стременах була незграбна й вайлувата. В своїх гостроверхих баранячих шапках і шкірянках вони скидались на мавп верхи на хортах.
Ляскаючи батогами, погнали вони бранців по воду. Криниця так закаламутилася, що вода стала брудна, як настойка з трави й піску. Лутосі пощастило набрати повну ханькову пляшку, але вода була тепла й огидна, а пісок і глина скрипіли на зубах.
— Випий, серце, — умовляв Горпину Корж.
— Вона сиділа на землі, байдуже дивлячись в одну точку сухими запаленими очима, нібито не чуючи його слів; Ноги їй вкрилися гноїстими ранами, губи потріскалися, запеклися, а розпухлі перса, повні напівперегорілого молока, випиналися з-під сорочки, тверді й пружні.
Безтямно ковтнула вона води і з огидою стала жувати шматок смаженої баранини. Всі почуття в ній притупилися, байдужість і розпач охопили її, наче хтось обгорнув її чимось м'яким, через що, як крізь пухку ковдру, не долинало до свідомості жодне зовнішнє враження.
Корж увесь час мовчав, але напружено працював його мозок обмірковуючи втечу. Він розумів, що зараз не пощастить утекти, але очі жадібно ловили кожну прикмету путі, кожну могилу, кожну балку, головне — кожну криницю, бо найважче дістатися з Криму на Україну крізь цей безводний степ.
Жовтогарячі паростки вогню жадібно, лизали закурений казанок, де скипала чорба. Корж підкидав у вогонь сухий бур'ян і напівголосно перемовлявся із Лутохою. На татар вони не звертали уваги; проте дванадцятирічний небіж Лутошин раз у раз смикав дядька, допитливо придивляючись до кожної дрібниці.
— Дядьку Корж, дядьку! Що це вони роблять? — казав він і показав на Сафара, що розсідлував коня.
— А чорт його зна! Піди та спитай, — байдуже відповів Корж. Хлопчик боязко зробив кілька кроків і здивовано зупинився: Сафар нарізав конятини довгими тонкими смугами і, охайно розклавши їх на конячій спині, почав сідлати коня поверх сирого м'яса.
— Дядю! Нащо це він конятини наклав під сідло? — здивовано допитувався хлопчик.
— Це вони їстимуть, коли конятина впріє, — впевнено пояснила йому одна з жінок.
— Як то? Сиру? — не заспокоювався хлопчик.
— Відчепись! — обурився Корж. — Хіба тобі не все'дно?
Але хлопчик тільки зітхнув що ніхто не хоче задовольнити його допитливості.
— Це він, хлопче, коня лікує, — змилосердився над ним один із козаків. — Сідло натерло коневі хребет, так він підкладає м'ясо, щоб м'якше було. Хлопчик хотів ще щось спитати, але пронизливий свист прорізав повітря.
Табір здригнувся, заворушився. Протягом тижня невільники вже вивчили, що це сигнал до походу, і почали поквапливо затоптувати вогнища та ладнатися шістками чи дев'ятками, щоб не потрапити під нагаї.
І знов потяглися степом безкраї лави людей, табуни, отари овець та невільників. Заляскали бичі, загарцювали пильні степові хижаки, що вели свою здобич до рідних кантар.
Діставшись Дніпра і переправившись на Лівобережжя, татари відчули себе вдома і вже не боялися погоні. Мовчазні й нашорошені в межах Речі Посполитої, вони стали раптом галасливими, балакучими і веселими, і бранці з розпачем зрозуміли, що згасла остання надія на звільнення.
Над степом упала чорна зоряна ніч. Срібною річкою потік небом Чумацький Шлях, розподіляючись на дві протоки, наче Дніпро-Славута. Впала роса на ковиль, на гіркі степові трави, і вони запахтіли гостро й міцно, як завжди в жаркі ночі.
Бучно в татарському таборі, але в степу так тихо, що було чути шурхіт гарячого вітру, а зорі горіли низько й похмуро — важкими золотими краплинами.
Сафарів загін розташувався край табору. За ним був морок, шелест трав і сухий тріск степових цвіркунів. Настя сиділа на кобеняку та з огидою і зненавистю придивлялася до татар. Вони юрбилися навколо вогнищ і, освітлені полум'ям, здавалися червоношкірими. Плисковаті обличчя, розкошені очі, зуби іклами й рідке пряме волосся — Все нагадувало жахливих ідолів далекого Сходу.
Татари святкували перемогу, варили пшоняну кашу, риж, заправлений баранячим салом, вечеряли і донесхочу напивалися міцного кумису й браги з вареного проса.
І не знали невільники, що прибули до Ширинського бея ханські мубашири [85] по саугу, тобто по належну ханові п'яту частину від здобичі.
Гнівний і грізний був цього вечора Ширинський бей.