Хіба не важко їй уявити, як це він цю руку підняв. Що вона йому тепер скаже. Якби це тоді, то кинулася б, спинила, крикнула, що ти робиш, а зараз дивися на нього згорбленого, у цій Андрейовій тілогрійці й що хоч думай. "Це ж мій син",— аж заворушилися самі губи, так вона собі пробувала помагати словами, як думок ніяких не складалося.
Але страх брав, що її син міг таке вчинити. Грицько оно який бував, ну волю рукам не давав; а щоб це він її коли вдарив, то вона б з блеску забігла б. "От цс тобі така хатка, добра б же їй не було,— подумала Ярина за їхню квартиру, наче вину якусь хотіла найти у цих стінах та й не могла. Коли ж це він так зробив, що вона не встерегла; але хіба місця мало: вона десь з дитинкою, а ті встигли — Та й це вір їм, як вони такі".
Грицько раз якось не втримався,— але ж він тоді вже не володів собою, вона його зачепила, бо де ти тої сили набереш терпіти,— зіскочив зі свого "ложа" й до неї смикнувся; але це як-то вечір був, а ні, ранок, ще й чи субота, чи неділя, бо й син довго не вставав, й вона не зогледілася, як Грицько її зачепив ногою чи чим під коліно, і довго їй те коліно нагадувало, але вона бачить, що син уже батька притиснув до поренча й не дає ворухнутися,— це ж він у школу ходив, і яка та сила; але ж і сила, як висаджував батька на ліжечко — хіба мало ним кидало об землю через ту гарячку; що ж це йому син був сказав, вона добре не розібрала, але добре почула Грицькову мову, аж трусило ним усим, й наче він перед сином так винуватився: "А чого ж вона..."
Тоді вона вже не раз, було, подумає, що є в неї захисток; але од кого ж ти будеш оборонятися — це від цього немічного Грицька? Вій сікнувся до неї, а в неї і сили якоїсь не було одштовхнути чи крикнути, стояла, як ватна, і болю того не почула зразу, ну шкрябнуло щось. Перед нею наче щось схоже на всеньке їхнє життя з Грицьком майнуло — й не стало; хіба таке може бути, думала вона потім, щоб це життя встало тобі в очі чимсь одним, зараз,— це ж диво якесь чи мана, але що вона потім подумала, то було за це страшно згадать й перед самою собою, не те, щоб комусь там казати Вона сама добре знала, що в неї гарна пам'ять, вона деякі імена, прізвища з самого дитинства могла позгадувати, що всіх у диво велике кидало од її такої пам'яті; але ще вона не знала цього, про свою пам'ять, що сталося з нею того разу з Грицьком п'яним. Найде ж на тебе такс, ти диви, і трохи більше про себе узнаєш. Але це ж хіба треба було, щоб Грицько її вдарив — та й це вона могла так тільки взнати? А не сталося б тоді цього, то й не знала б нічого? Ой, це щось з її пам'яттю таке вже вчинилося, чому й назви якоїсь там не складеш,— вона тоді точно взнала, що можна за раз подумати про все. І спитай її, що ж ти тамечки такого подумала, ну й побачила, то вона, їй-бо, не одкаже; от знає, що сталося щось, та й годі, якої це ще мови в хвороби треба Й виходить, буцім одна якась думка багатшою може бути за все, що ти якось навмисне ота ко почнеш згадувати — вголос чи так.
Відтоді вона й почала трохи лякатися якихось своїх думок — ще не вистачало, щоб з цею дурною головою щось таке зробилося, та й буде тобі другий Грицько. Ото було б, щоб це вони вдвох такі причинуваті поробилися! Але одсах-нутися од якоїсь думки, то це що... Боїшся так за себе чи, може, зовсім не так, а по-другому, це ти той страх переборюєш, кажеш йому: ану-но, одступися. Та де там вона буде боятися, як уже не таке у цьому житті пережила, її думок було більше за дітей, їх тоді у неї ще двоє зоставалося, що за ними треба глядіти, і цей страх за дітей перемагав усі інші страхи. Вона бралася якось спокійно за розум і думала, що з Грицька їй толку нема чого ждати, що це тільки своїми руками й доб'єшся чогось путнього. Та добре ж їй якось зробилося, що побачила вона Ганю у воротях — якось так знайомо вона увіходила на подвір'я, наче не Женька, а Гаия ця бігала кликати когось там і це вернулася.
— Ганю,— перша обізвалася, як хазяйка, кого тут усі вже давно упізнали й балакають як з рідною,— ти так зайшла, ніби нікуди й не дівалася. Це ти типіро з автобуса.
— Осьо йду тобі сказати, що Порохнюк там допитується за тебе, коли ти приїдеш,— засміялася Ганя, й не втомлено якось, а так, що Ярина впізнала свою рідну сестру, як вона часом її саму зустрічає у Кодні.
— То, може, там ще й Порохнюк за тобою йде? — так само на сміх узяла Ярина.
— Ай-бо хтів їхати, Іра.
— То хай би їхав.— їй то байдуже було до цього Порохню-ка, чогось вона їх усіх спротивила.
— Йди зі своїм Порохнюком...— Ярина дивилася, як Ганя спиняється біля ґаночка, цю свою сумочку маленьку ставить на лавку. Обдерла з того пакуночка трохи паперу показуючи сестрі: "Диви-и, що Жені купила. Геть мені тако раніше не попадалося. Я люблю, щоб з такими квітками. Ай-бо". Ярина й сама побачила тепер у продерте розцяцькований бік— Чуй, Іра, Андрея нема?
Ганя замощувала продерте, щоб Женя потім нічого не думала,— Ярина бачила такі самі сестрині руки, як і в Жені, тільки менше потріскані. Які вони гладкі поробилися, її сестри.
— Десь був. Я тільки що бачила. А що, Гань?
Сестра так сьорбнула злегенька цим носиком, розчервоні-лим на холоді, ще й пучками потім торкнулася, де ніздрі, мовби збираючи якесь вологе тепло. їй-бо, її Ганя ніколи не поспішить, це не Женька — не всидить тобі.
— Коли б не було.— Ганя надовго десь заховала донизу очі, там не розбереш: чи це вона так гостинця того роздивляється.
— То йдім у хату. В тебе пальто нове якесь.
— Де воно нове. Мовчи-но. Я їхала, Порохнюк мені каже: ти так гарно вбралася, Ганю.
— Ти мені щось написала — геть нічого не розібрала. Що там з тим Порохнюком?
— А, мовчи за нього. Таке вредие зробилося.
Це ж треба було якось цю Ганю провести через веранду. Вона не знала, чи признаватися їм з Ганею разом до Лагутихи.
— Приїдь-но коли на день,— якось немов зумисне уголос казала Ганя.— Обдерлася — нема ради. Диви, в чому я ходжу.
— Йди роздягнешся в хаті,— пропихала вона сестру в ті маленькі сінці, а там у хаті якось їй самій спокійніше зробилося: баби розбалакалися вголос.
Тепер уже друга зміна зайшла, то ці не дуже спішили. "Це треба-но було б вернутися й сказати Лагутисі, чого вона не заходить, вже ж сісти є де".
"А, там хтось скаже,— виправдовувала свій новий страх Ярина.— Осьо Женька буде бігти, то не пропустить".
Ганя й не думала так бігом роздягатися, ще в цьому роз-щібнутому пальті, такому гарному Ярині, стояла, одну руку заклала на припічок; їй так цікаво було заглянути в піч, що це в печі палиться.
— Диви, так би й стояла біля теплого. Чогось не холодно, але як-то вся дерев'яна.
Ярина аж трохи ступнула була до Гані й собі зіперлася одною рукою на припічок,— ото стоять дві сестрички, рука до руки,— й так гаряче зашепотіла зболеним голосом, але щоб і цим бабам не було чутно, що їм так дуже стало треба до цих баняків,— але ж треба, бо там не вспівають міняти на столах, ще й, може, на неї так дивляться, що чого це вона розбалакалася, не помагає:
— Ганю, що то там?
Посердилися, та й тобі що. Вона сама вступила в ту меншу кімнатку й спинилася коло крайнього ліжка, не даючи й Ярині так зразу ввійти.
— Я дивлюся, що це там мати лежала.
До вікна було ще одне ліжко, більше за це, перше, а навпроти того ліжка, на якому лежала мати рік тому, стояло більше ще, його то й рідко коли розстеляли. А так, під вікном, на тумбочці,— радіо, та й тобі така спаленька.
Що це цей Андрей попридумував — проводи якісь попід стелею на кухню виходять. Але Ярина вже знала від Жені й могла щось розказати — це в них така антена непутня, то
Андрей додумався...
Ярина бачила, що Гані треба дати ще якийсь час і не чіпати її, поки не стане легше. А то що ж вона мусіла робити; мати помирала, а їй треба було сина в армію віддавати. Вона там жінкам на тій вечоринці виплакувала: "Мати помирає, а в дочки музика грає". То що ж робити — шукали і їй виправдання ті, кому вона признавалася, й сина тако не залишиш. Але диви — вона б це осьо й не заплакала, якби й хтіла, чогось уже поперегорало у душі, й тільки страшно стає: що матері вже нема. Це аж страшно признаватися, скажи комусь: як воно од старості помирає, то вже й не так шкода тобі.
— Тецер уже мені легше.— Порозчісувала трохи ці кісники, що, відколи підрізана, толку ніякого не дасть, й хустку хоч на шиї, а держить, щоб не так видко було.— Це Женя скаже, не мали б щось робити, то вони посідали й балакають.
— Хай оно баби,— кривилася Іра у бік кухоньки,— а то й так не дуже попереробляються.
Вона й собі пошукала теплішого місця на грубці, задки вигреблася до стіни. Така мала проти ІЬні. Уже вона щось хотіла почати — ну та що... але аж смикнулася на матір подивитися, з таким запізнілим каяттям,— це я, мамо, буду за щось друге думати. Й не то якийсь сміх чи схлипування взялося з неї, так вона перелякалася цій своїй зраді.
— Чуй, а Андрей знає?
Чому не знає. Женя каже, обсипаю картоплю, коли це Андрей іде з автобуса. Стає коло мене й помагає, чого з ним раніше не бувало. Сопе щось, обгортає. Коли потім: "...з твоєю Ганею". А що таке, Андрей. Йому вже батьки розказали — приїхав сердитий. Сестра його менша вернулася, де вона їздила, спитай її. Ну все, буде робити в емтеесі, вже з батьками поселилася. Коли це вона чує, що балакають за подвір'я. А хто вам не давав зразу,— вони тепер хату переставили, та й уже їм тісно. Давай тин переставимо до Гані далі. Там така смужечка, Іра ж добре знає, між їхньою старою хатою і Явдошиним тином. Ну то коли вони ще жили у старій хаті, мови не було, а це помирає мати Петрова, й вони з Петром зовсім перебираються у нову хату. А цю стару перекрили шифером, хай стоїть, ще комусь тра буде. Та й ця Явдошина командує: відгорюдіться по стіну. А вони чо' будуть відгороджуватися — вони кому що винні? їй тра буде помастити з того боку хату, та й що — вже не стань? Але якби Андрейового батька не зачепила, а то й він виповз. А ви чого, так і так_ Що потім самій стидно було — він хіба винуватий, що цими, ногами у валянках ледве переступає. Петро казав, нащо ти таке казала на Дем'яна. Ну та вона тепер буде думати — хай би не чіпали. Вона весь вік у колгоспі проробила, а та десь по світі тинялася, приїхала та й буде командувати тут.