Чи ви не боїтесь темряви?
Непевний смішок її дратував Івана Семеновича. Він, не світячи, підійшов до вікна й нудно дивився на нічне місто — пригорщі розкиданих самоцвітів.
— Чом ви мовчите, Орлику? — провередувала жінка.— Ви мрієте?
— Ні. Мріють, коли не знають, що буде.
— А ви?
— Я знаю.
Жінка засміялась, тепер дражливо:
— Ах ви ж... знайко! — і продовжила сміх свій важким шелестом шовку.
— Що ви робите? — коротко задихаючись, з павзами між словами спитав Іван Семенович.
— Передягаюсь,— проспівала вона, кінчивши лускотом кнопок.
"Це як тоді... Як Завадська",— болем майнуло Іванові Семеновичу.
— Не треба! — кинув він владно, широко відкидаючи драпрі.
— Що не треба? — підвелася йому назустріч жінка, тьмяно голими плечима й колінами вилискуючи.— Що? — вп'ялась вона в нього затьмареними очима.
Він зміряв її сухим поглядом, наближаючись мовчки.
— Що? — мов зів'яла вона під його поглядом і, якось знизу на нього дивлячись, гострим по-зміїному язиком лизнула пошерхлі губи.
— Що? — прошепотіла вона, опускаючись на канапу, коли, легке мереживо розриваючи, лягла його гаряча рука на важкі стиглі грона її грудей.
XXII
Це був кошмар, всю реальність якого пізнала жінка,— п'ючи прив'яле тіло її, иншу в глибині її обіймів шукав Іван Семенович, пристрастю до одної марнуючи незайману ніжність свою до иншої, грубими словами тамуючи нікому не казані — найласкавіші; це була реальність, кошмар якої переміг Іван Семенович,— такою жаданою була йому та далека, що мстився за неї цій, близькій...
Стомлена і змарніла, прошепотіла щасливо жінка, солодко і вдячно позіхаючи:
— Чудні...
Іван Семенович мовчав, дивлячись на засинені пізнім світанком вікна.
— Сперечалися про кохання і пристрасть,— кінчила вона.— Де ж ріжниця?
І все так само — безвольно і мляво — посміхаючись, задрімала, щохвилини ладна прокинутись.
Обережно, боячись розбудити, роздивлявся на неї Іван Семенович, думаючи про Завадську: чом не йому, а иншому випадає дивитись на неї; нащо — коли й випадок в'яже людей — діють ще в них сили темні, не підлеглі ні розумові, ні волі, сили, що — без тебе — з кимсь одним тебе в'яжуть... Нащо йому, що може мати жінок багато, саме Завадська потрібна? Адже він не кохає її — чому ж тільки вона пристрасть його погасити може? Невже ж правда в цій рожевій самичці — де ріжниця між коханням і пристрастю? Може, не подібні вони, одна одність... Тоді набрехав, виходить, п'яний інженер Сквирський, а Іван Семенович себе обдурив — немає правдивого якогось кохання, бо всяка пристрасть — правдиве! Хочеш жінку — значить, кохаєш...
А може, й правий був Сквирський: "Перевірити себе треба — справжнє лишиться",— а Іван Семенович, перевіривши, боїться справжнім назвати те, що лишилося, боїться признатись собі, що кохає Завадську... Непевнить його ріж-нота їхня — перешкоджа, щоб відчув він її близькою; а може й не близькість — корінь кохання, адже твердив горбань-композитор — ненависть...
Сон переплутав йому думки, але знову прокинувсь, коли за вікнами день починався, з останньою — про ненависть... Так, він ненавидить її тяжко, може, не менше, як цю гладуху, що, сонна, посопує коло нього... Однакові вони, зрештою,— хіба вечір минулий це не довів? Тільки Завадська ще й бреше до всього,— справжнього кохання шукає... Ну, та він знає тепер ціну її шуканням, знає і їй це викаже; хай це їй буде замість подяки...
Він устав, не будячи свою випадкову подругу, й непомітно вислизнув геть.
Було нерано, час, коли службовці пройшли, а ділки не виходили, коротенька перерва перед торговим днем, павза потрібна, щоб наготувати весь життьовий реквізит. Іван Семенович подумав, що це чи не вперше спізнюється він на працю, і завагавсь — чи не краще йому повернути додому; але зразу ж подумав, що, може, ніколи вдруге не буде випадку так помститись за всю ту зневагу, якої зазнав, і пішов...
Ніколи вдень не бував у Завадської і саму її за денного світла майже не бачив, отже, сподівався: відразу помітить сліди безсонної і безладної ночи. Але вийшла свіжа й спокійна.
— Знову ви! — замість привітатись уронила досадливо.— Що вам треба від мене, нарешті? — стриманим гнівом задзвенів її голос.
Всього, тільки не такої зустрічи, сподівався Іван Семенович. Стомлена уява малювала йому инші принадні картини цього побачення: він картає — гнівний, а й справедливий; вона мовчить — розгублена й засоромлена, самим мовчанням прощення просячи. Зла радість близької помсти за своє рабство привела його сьогодні до неї, але ж за що він має метатись на ній? Хіба що за самий факт її існування, бо свідомо вона нічого від нього не хоче і не хотіла...
— Як мені все це набридло,— урвала вона мовчанку, короткозоро поглядаючи на годинника.
— А? — мов прокинувсь Іван Семенович.— А з Звіряти-ним не набридло? Ще тішить?
Вона хитнулась, як від удару.
— Як ви смієте? — не вигукнула, а мов здивувалася, долонями закриваючи зблідле обличчя, тільки очі,— великі і нерухомі, без кольору, мов глибінь,— дивились, здавалося, все так само спокійно. Та на мить, немов від крила високої птиці, майнула в них тінь; тільки на мить, але ж і її було досить, щоб пізнав Іван Семенович — біль...
— Що? Болить? — прихилився він, коротко засміявшись, і, безсилий стримати слова, що в нім клекотіли, кидав їх, не вчуваючи, знав тільки — жорстокі й образливі. Та що дужче п'янів від них сам, то все невразливішою ставала жінка: з кожним словом мов виростала перед ним, все вище й вище піднімаючи голову,— немов, ображаючи її, себе принижував. Бажання ще раз побачити в її очах тінь лютило його, як у юнацтві, на гойдалці,— щоб заговорила до нього, щоб попросилася, визнала його перемогу...
— Кохання? — вже безголосий, прошепотів він, почуваючи, що не взяти йому гору.— Брехня! Пишаєтесь правдивим, до Сквирського, але ж чим правдивість його підтримуєте? Звірятиним!
І замовк: немов переломилась вона перед ним, опускаючись на низьку й широку канапу.
— Що вам треба від мене? — підняла на нього змучені очі.— 3 якого права?
І одинока сльоза пролоскотала їй підборіддя.
Іван Семенович прихиливсь до стіни, і все ще здавалось йому — гойдається гойдалка, то високо в небо його підносячи, то в темне провалля її очей кидаючи.
— Що вам треба від мене? Вам... Усім! — в розпачі заломила вона руки.— Хто дав вам усім право лізти до мене, нав'язувати себе? Я ж не кликала вас! Я нікого вас знати не хочу! Дикунів!
— Ви! Дикун! — люто гукнула на нього.— Довго ще втручатиметесь у моє життя? Ну, кажіть мені, довго? І пощо? Що вам треба від мене? Тіла? Да? Тіла? — гидливо не стуляла вона вуста по цім слові.— Тіла — і зникнете? Зовсім? Немов не було? Так беріть же! — здригнула вона плечима.
— Беріть же — і геть!
Іван Семенович не рухнувся — прислухавсь, як з дитячого гіркого плачу переходила вона на нестримне ридання.
— О гидота! — ховала в долоні мокре від сліз обличчя.— Яка гидота!
Він стенувся.
— Не плач,— мов до сестри, звернувся до неї і ще раз, як найбільше прохання своє, повторив:
— Да, не плачте...
Тоді підійшов, тихо порипуючи черевиками, до неї, сів поруч і ніжно гладив їй, затишуючи, волосся.
— Не треба плакати... А? Не треба. Великий жаль полонив його.
Він знав: це безнадія, але приймав, як непереможне, не повстаючи, не міркуючи. Такий мир запав йому після того, що инколи здавалося — не з ним все це діялось...
Як раніше, приходив він вечорами до неї — ті самі люди, ті самі розмови. Тільки на столику перед ним з'явилась ясна карафка — маленький знак великої зміни. Цідив, не закусю-ючи, чарку за чаркою, думаючи невиразні — невиразністю приємні — думки й инколи, зустрічаючи погляд Завадської, посміхався лагідно і ласкаво. Стало це їм потребою — посміхатись одне до одного, немов, мовчущі, підбадьорювали вони себе цим на великий, иншим не відомий, подвиг. Коли лишалися вдвох, теж говорили мало, як люди, що добре одне одного розуміють або ж ніколи зрозуміти не можуть...
І ще була зміна — не приходив Звірятин.
— Хорий він, мабуть,— міркував голосно Скорик.— Я про Звірятко кажу... Чи посварилися, може?
— Ні,— відказала Завадська так спокійно, що поцікавився антрепренер:
— Набрид?
— Ні. Не більше, як всі.
І, дивлячись на Івана Семеновича, мов самому йому, пояснила:
— Непотрібний він мені більше.
І так само непотрібним почув його Іван Семенович,— навіть не вірилося, що стільки йому уваги приділяв досі
Другого дня, коли, посміхаючись одверто, почав Звірятин в його кабінеті: "А я, вельмишановний, похвалитись вам хочу... Перегони наші..."— не дав йому скінчити фразу Іван Семенович:
— От що, інженере Звірятин, умовимось раз назавжди: тільки про справи говоримо. Зрозуміли?
І так сказав це — немов стер усмішку Звірятину; подививсь на Івана Семеновича вражено і злиняв.
— Слухаю.
Все це засмутило трохи Івана Семеновича. Чому безсилий тепер проти нього цей щасливий його переможець, чи не тому, що знає тепер Іван Семенович — ні він, ні Звірятин... Третій переміг їх — далекий. Та й не тільки Іван Семенович цього певен, инші теж помічають — нудиться тут Завадська, думками — далеко; і, почуваючи себе зайвими, відходять, щоб більше не повертатись.
— Тільки ви й залишилися, Орлику,— пожурилась вона, як гуляли удвох надвечірніми безлюдними вулицями.— Не зуміли піти...
Іван Семенович змовчав. Сніжило. Смеркало.
— А на Уралі ще холодніше,— подумала вона вголос.
— Да, там холодніше.
— Я скоро поїду,— кинула обережно.
— Я знаю.
— А ви? Як будете ви?
Він безвиразно знизав плечима.
— Хіба ви не думали про це, Орлику?
— Я надто багато про себе думав, щоб знати, що буде зі мною.
І мов не їй, а собі самому, занотував:
— Може, й вся недуга моя — що думаю там, де мусить нутро промовляти.
Тоді спинилась вона проти нього:
— Орлику! От передумали ви все, перевірили... Любите ви мене чи ні?
Він подивився на неї пильно, потім замружився, в себе, і посміхнувсь:
— Що я знаю? Сніжило.
Другого дня він заговорив про це перший.
— Значить, для вас усе ясно?
— Все, Орлику.
— І ніяких вагань?
— Ніяких. Для мене й раніше було все ясно. Це ж Сквирський.
Іван Семенович налив чарку горілки і, дивлячись, як грає в ній світло, пригадував довгоногого того інженера.
— Ви кохаєте його?
— Так.
— Дуже?
— Дуже.
— Так, що на все пішли б ради нього?
— Пішла б.
Він подивився на неї, мов не зрозумів коротеньку цю відповідь.
— Ви певні?
— Я певна.
Тоді, як милостині попросив:
— Будьте зі мною щирі.