Він іще так пронизливо кричав, коли падав. Чисто як людина. Жах. Ну, не перебивай.
Вона розповідала далі. Залишити ступу й піти без неї не могла, а сидіти поруч і нічого не робити не могла й поготів. І вона знову летіла.
Аж під вечір видивилася димок ближче до південної частини лісу. Втім, Леля не була впевнена. Поки вона підлетіла, навіть запаху диму не лишилося. Сідати в ліс вона не наважувалася, а крізь соснові крони особливо нічого не роздивишся.
В самому центрі лісу вона знайшла старезний дуб — такий несподіваний у сосновому лісі. Посередині дуба так спліталося гілля, що можна було посадити ступу.
Дівчинка все ж таки вірила, що справді бачила дим, отже, здогадувалася, що діти рухаються на південь.
Ні на мить вона не допускала думки, що Лисий не зможе вирватися з підземелля.
— Я тільки боялася, шо ви не всі вирветеся…
— Як це? — не зрозуміла Марічка.
І ніхто не засміявся.
Ночувала вона на дереві, в ступі. Тільки вранці знайшла їх. Власне, й не їх самих, а воїнів, що бігли за собакою. Ну, а далі вони вже все знають.
Якийсь час усі мовчали. Першим заговорив Василь:
— Ти що, відьма?
— Ні, я не відьма, — відповіла Леля.
— Літати тільки відьми вміють.
— Я що, теж по-вашому відьма? — обурилася Марічка.
— Ти зовсім не схожа на відьму, — посміхнувся Василь.
Видно, рана після лікування мертвою водою вже не турбувала його. Він сидів, притулившись спиною до дерева, розслаблений і, здавалося, щасливий. Він нічого не розумів — хто ці діти, про що вони говорять, куди йдуть і чого добиваються. Він сам радше почувався серед них дитиною.
Для Єгора поява Лелі також була несподіванкою. Він дивився на неї невідривно. А вона, зустрівши його погляд, знічено опускала очі долу.
Мабуть, у їхньому селі також самі Качені й Тонюсі, подумав Лисий. Ці погляди йому не подобалися.
Вони добре поснідали тим, що взяли з комори.
— Лишайтеся в нашому селі, — запропонував їм Василь.
— Справді! — зрадів Єгор і подивився на Лелю.
— Ні, нам треба йти, — відповіла вона.
— Куди? — здивувався Василь. — Я так зрозумів, що у вас нікого немає. А наші всі будуть вам раді.
На Лисого напала безпорадність і розгубленість. Для нього це був би найкращий вихід: залишити дітей у селі, а самому переправитися на той бік річки і йти далі — виконувати доручення, заради якого він сюди забрів. З дітьми він нічого в Руїні не зробить. Розповіді старого Інженера далеко не в усьому справдилися. Він не зустрів дуже багато з того, про що Інженер розповідав. Натомість трапилося чимало такого, про що той навіть не згадував. Наприклад, про велетенського хробака не було сказано жодного слова. А як Інженер міг його оминути?
Однак якщо бодай половина з того, що він розповідав про Руїну, — правда, то це зовсім не те місце, де можна розгулювати такою великою ватагою. Та ще й з малими дітьми! Вони сміливі й витривалі, вони не хничуть, коли важко. Вони просто золоті. Але вони не воїни. Зовсім не воїни. А там навіть воїнам не пробитися. Там треба бути одному. Тоді, якщо дуже пощастить, може, й проберешся…
Ще тиждень тому йому й на думку б не спало, що в такій ситуації можна вагатися…
— Я на зворотньо… — Лисий прокашлявся, бо голос не слухався його, — на зворотньому шляху заберу вас.
Діти приголомшено дивилися на нього, не вірячи своїм вухам. Тільки Леля мала приречений вигляд і не підвела на нього очей. Схоже, вона чекала такого повороту. Хоча ще день тому нічого не знала про це село, не уявляла, що вони знайдуть там друга Єгора.
Лисому стислося серце. Він щойно по суті сам запропонував, щоб вона з цим Єгором лишилася в селі.
— А ваші з підземелля не прийдуть до села шукати їх? — запитав він Василя, хоча й знав відповідь. Ніби хапався за останню павутинку, падаючи в прірву.
— Тих, хто міг би прийти, — задумливо відповів Василь, — ви всіх повбивали. Оцей останній. — Він вказав на тіло жовтоплечого.
Лисий подумав, що тиждень тому він ні за що не став би їсти поруч з тілом убитої людини. Як багато змінилося за цей час! Як сильно змінився він сам…
— А навіщо тобі кудись іти, Лесику? — долучився до розмови Єгор. — Залишайся з нами.
— Лишайся, — додав Василь. — Ти добрий воїн. Мабуть, і мисливець добрий. Лишайся.
— Він не може, — тихо, але твердо відповіла Леля. — Йому треба йти. Конче потрібно.
— Куди? — одночасно спитали Василь і Єгор.
Лисий не відповів.
— Підемо проводжати його до греблі, то й побачите, — за нього відповіла Леля.
Більше його ніхто ні про що не розпитував. Всі запитання лишилися без відповідей, і наполягати ніхто не став. Лисого чомусь влаштовувало, що ніхто остаточно не розставив точок над і щодо того питання, яке йому боліло найбільше.
Вони всі разом вирушили в путь. Василь і Єгор ішли спокійно, навіть не дивлячись собі під ноги. Вони були такі впевнені, що Лисому також передався настрій безпечності. Вони були місцеві. Вони знали, що тут усе гаразд. Лісок, у якому розташоване їхнє село, — невеликий. З двох боків він упирається в річки, а з третього боку — поле, за яким чистий ліс. Там, у чистому лісі жили їхні охоронці. Вони, звісно, визискували село. Але люди знали, що боятися треба тільки їх. Тепер виходило, що взагалі нікого не треба боятися.
Втім, радощів це нікому не додавало. Діти йшли понурі, не розмовляли, Надійка й Наталка тулилися до Лелі, а Марічка міцно тримала Лисого за руку. Звідки й сили в неї бралися! Василько ніс ступу на рогачі.
— То навіщо ж тобі до греблі? — знову спитав Василь-великий. — Ми були там сто разів. Ти нічого там не знайдеш.
— Те, що мені потрібно, я там знайду, — цього разу відповів Лисий.
Але він помилявся.
Перше, що його вразило, це велика ріка. Вона була широченною; навіть знаючи малу ріку, важко собі таке уявити. Над рікою гуляв вітер, якого вони майже не відчували в лісі. Сонце золотило гребінці хвиль, тут і там спалахували сонячні зайчики — вони ніби безладно скакали по воді, засліплюючи кожного, хто на них дивився. Це чудо не піддавалося осягненню: Лисого ще не було на світі, а ця неймовірна маса води текла з півночі на південь, і її не ставало менше. Його вже не буде, а ріка й далі тектиме — й невідомо, звідки братиметься й куди діватиметься. І цю широченну ріку люди зуміли зупинити греблею. Навіщо? Відповіді на це запитання Лисий не знав.
По обидва боки від річки стояв густий молодий зелений ліс. Скільки йому років? Небагато, мабуть. Бо коли Інженер іще молодим хлопцем ходив до Руїни, лісу не було. Всі ті землі, які він зараз укривав, тоді були вкриті водою.
Височенна кам'яна гребля стояла впоперек ріки. Вона й стримувала воду в тих давніх берегах. А потім щось сталося. Гребля проламалася. Вода хлинула в розлам, звільнивши величезні ділянки землі. І згодом там почав рости ліс.
Інженер перейшов через ріку по греблі. Вона йому здавалася такою могутньою і вічною, якою, мабуть, бачили її й ті, хто багато століть тому вкладав сили в її спорудження. Лисий дивився на греблю і розумів, що ніколи не збагне, як таке стало можливим: збудувати цю колосальну споруду, перегородити таку могутню ріку. Це не піддавалося поясненню.
Якщо зібрати всіх людей, яких він знав у своєму селі, всіх людей, які жили в Лелиному селі, всіх підземних воїнів і всіх мешканців Єгорового села, і якщо вони з ранку до вечора носитимуть каміння й кидатимуть його в воду, за все своє життя вони не зможуть спинити цей величний потік.
А древні люди змогли це зробити.
— Вони все це взяли у нас в борг, — промовила Леля.
— Що? — не зрозумів Лисий.
— Так казав мій тато, — пояснила вона. — Вся та могутність, все те багатство, яке вони мали, — все це вони взяли в борг у своїх дітей і онуків. Вони всім тим скористалися, а розраховуємося за те ми, у яких ні такої могутності, ні такого багатства немає…
"Вона знову прочитала мої думки, — подумав Лисий. — І це вже востаннє". Він не вірив, що колись знову її побачить.
Він подивився на неї, щоб запам'ятати. Потім на Марічку. Наталочку. Надійку. Івася. Василька. Петруся. Потім на Єгора і Василя. І знову на Марічку.
— Перенесеш мене на той берег?
Вона злякано глянула на Лелю, ніби питалася дозволу.
— Звісно перенесе, — промовила Леля. — Вона прекрасно літає.
— Я знаю, — сказав Лисий, не в змозі відвести від неї очей. — Коли я повернуся — через кілька днів, — я запалю багаття на тому краю греблі. Сам сховаюся в лісі — кроків за сто від багаття. Постараюся бути на видному місці. Тоді знову прилетиш по мене. Гаразд, Марічко?
— Це ти мене питаєш? — здивувалася дівчинка.
— Звісно тебе, а хто ж у нас найкращий літун?
Діти засміялися, а Марічка знітилася.
Василь з Єгором, схоже, нічого не розуміли, але мовчали, відчуваючи, що зараз краще нікого ні про що не розпитувати.
Лисий взяв у Надійки сувій полотна і передав його Єгору.
— Це карта підземелля. Хай буде в тебе. В селі. Щоб люди в селі знали, що там і де розташовано. Щоб це був об'єкт, для них не секретний. Ти не проти, Василю?
Той похитав головою.
— Тоді поїхали, Марічко! — і Лисий поліз через високе дерев'яне вінце.
Потім узяв під руки малу й підняв до себе в ступу.
Єгор з Василем роззявили роти й, задерши голови, дивилися, як важенна дерев'яна ступа легко знялася в небо й помчала до протилежного берега ріки.
6. Привал на узбіччі
Передчасний подих зими
Вони приземлилися на невеличкій галявині неподалік ріки. Ліс тут був такий же, як і у нього вдома. І зовсім не такий, як по той бік ріки. Могутні дуби, товстелезні сосни, клени і осики, і берези, і зарості ліщини. Такий самий ліс, по якому він колись звик ходити сам-один. Тільки тут під ногами було більше каміння і якогось перетлілого сміття.
Лисий поцілував Марічку, і вона надовго затисла його в обіймах, щедро зросивши сльозами його щоку. Нарешті відчепилася, подивилася в вічі й запитала:
— Як же ти без Лелі?
— Ну, лети вже, бо хвилюватимуться, — відповів він.
Коли ступа зникла за деревами, він відчув справжню самотність, покинутість і нікому не потрібність. Ліки проти цього були тільки одні: рухатися вперед. Там Руїна. Там заповітний підвал, у якому він повинен знайти те, що врятує його село — Інженера, Каченю, Тонюсю, Любу, Вуханя, Бороду і всіх інших, хто доживе до його повернення.
Але тут Лисий подумав, що він уже зовсім не так беззастережно впевнений у правоті цього Інженерового рішення.