Так і на злочинній стежці. Рано чи пізно, а той, хто вчинив злочин, буде викритий і покараний.
ПРИГОДА З НАТАШЕЮ
На Печорську пропала дівчинка п'яти років. Вийшла в другій половині дня, ходила на лижах по своїй вулиці і кудись зникла. Увечері вже й батько повернувся з роботи, а Наташі нема. Всюди шукали. Всі відділення міліції повідомили, але поки що не узнали нічого втішного.
Батьки скаржилися: люди добрі, що ж це на світі робиться — серед білого дня вкрали дитину!
Кінець кінцем справу доручили працівникам карного розшуку.
Старший лейтенант Глєбов поспішив на Печерськ.
Минула ніч, і все залишалося по-старому. Наташа мов у воду впала. Збереглися перекази, ніби колись давно траплялися випадки, що дітей викрадали всілякі пройдисвіти, а потім брали з батьків солідний викуп за них. Не вірилося, що таке могло повторитися й тепер.
Зранку старший лейтенант Глєбов уже був на тій вулиці, де жила Наташа. Він розмовляв з сусідськими дітьми. Більшість з них знали Наташу і чули, що вона зникла. Діти кожне по-своєму висловлювали найрізноманітніші здогади. Одні казали, що, можливо, вона зайшла далеко в парк і замерзла. Інші радили шукати Наташу на Дніпрі. Там є великі ополонки, і Наташа, мабуть, потрапила в одну з них. Маленький хлопчик у шапці-вушанці висловив думку, що Наташа поїхала на північ полювати на білих ведмедів. Напередодні їм одна жінка розповідала про це казку, і от Наташа, мабуть, помандрувала на північ.
Глєбов намагався встановити, коли діти бачили останній раз Наташу. Відповіді були різні. Однак після четвертої години дня, тобто зразу після того, як вона вийшла на вулицю, піхто вже з Наташею не зустрічався.
"Якщо якийсь шахрай хоче одержати за Наташу викуп, то він обов'язково повинен підкинути батькам записку, — розмірковував Глєбов. — Коли він це зробить? Сьогодні, завтра чи перечекає трохи?"
Вулицею пройшов чоловік з перев'язаним оком, і Глєбову здалося, що він з якимсь особливим інтересом оглянув будинок, де жила Наташа. Глєбов почав стежити за незнайомцем. Але той не затримався біля Наташиного будинку і скоро звернув у провулок.
"Може, він вибирає слушний час, коли на вулиці нікого не буде?" подумав про нього Глєбов.
Він вирішив простежити за підозрілим.
Так дійшов за ним до трамвайної зупинки. І раптом побачив на тротуарі маленьку дівчинку в малиновому пальті з чорним хутряним коміром. У такому, як він знав, була й Наташа. Дівчинка йшла помалу, придивляючись до будинків.
"Дивно, — захвилювався Глєбов. — І пальто таке і років цій дівчинці не більше п'яти".
Він зупинився і почекав, поки дівчинка підійде до нього.
— А ти куди без мами йдеш? — нахилився Глєбов до дівчинки.
— Додому, — сумовито подивилася дівчинка на нього.
Глєбов відзначив, що очі дівчинки заплакані, обличчя стомлене.
— А де ти живеш? — допитувався Глєбов. — Як тебе звати?
— Тітка Ліда сказала, що я тут близько живу, і відпустила мене саму. Я — Наташа.
— Наташа? — аж скрикнув Глєбов. — Звідки ж ти йдеш?
— Я була у тітки. Вона не пускала мене додому, а потім привезла сюди і сказала, що тепер можна йти до мами.
Глєбов радісно схопив Наташу на руки,
— Як добре, що ти знайшлася. А ми всі шукаємо тебе, Наташо! Мама плаче, ходімо скоріше заспокоїмо маму.
Дівчинка з довір'ям притислася до нього.
— А ви знаєте мою маму?
— Знаю! Звичайно, знаю! Вона так буде рада, що ти прийшла!
Через кілька хвилин у Наташиній квартирі зібралися всі сусіди. Мама не відпускала дівчинку від себе, наче боялася, що та знову загубиться, цілувала її, плакала від радості. Батько теж не відходив од Наташі, і йому, як видно, не терпілося скоріше дізнатися, де ж вона була майже півтори доби. Поки що від Наташі почули тільки те, що якась тітка Ліда ("вона ще не справжня тітка, а ніби дівчинка, і має таке плаття, як на моїй ляльці") пообіцяла їй показати дуже гарного коника і покатати на ньому. Вона сказала, що мама не гніватиметься на Наташу, бо знає тітку Ліду. Потім тітка Ліда везла її трамваєм, автобусом, показувала коника, не живого, а намальованого. І ще вони бачили велику школу, тітка Ліда казала, що це 26-а школа. От і все. А потім Наташа захотіла спати і спала з тіткою Лідою…
Ніякої тітки Ліди серед родичів і знайомих Наташииих батьків не було.
— Ви дівчинку не хвилюйте зайвими запитаннями. Нехай вона відпочине, заспокоїться, — говорили сусіди.
Глєбов теж дотримувався такої думки. Тільки в абсолютно спокійному стані, коли Наташа згадуватиме про пригоду, яка з нею трапилася, як згадує про подорож у цирк або зоопарк, тільки тоді сподівався він почути від дівчинки якісь нові факти, нові деталі, що допоможуть розкрити таємницю. А знайти "тітку Ліду" треба було неодмінно. Старший лейтенант Глєбов повинен знати, хто вона така, навіщо крала дівчинку? І чому вона швидко відпустила її? Злякалася відповідальності, коли почула, що розшуками Наташі займається міліція? Чи, може, хтось примусив повернути Наташу, загрожуючи в противному разі викрити її?
Але й затягати розмову з Наташею не можна було. Адже нові враження, нові зустрічі, цікаві події дитячого життя витиснуть з її пам'яті неприємні спогади, і тоді важче буде дошукатися істини.
Як же завоювати довір'я Наташі, як стати її другом, якому вона сама розповіла б усе?
Глєбов дізнався, що Наташа, хоч вона ще й маленька, грає в шахи. Він не вважав себе добрим шахістом, але сподівався, що з Наташею може змагатися.
Після першої партії, яку виграв Глєбов, сіли за другу. Наташа ще не вміла до кінця доводити гру, але була уважною, не ловила гав і, як для своїх років, була досить сильною шахісткою.
Так Глєбов зустрічався з Наташею за шаховою дошкою протягом кількох днів. Потім він спитав, чи не хоче Наташа з ним прогулятись, і вона згодилася. Наташа пам'ятала, що саме він перший зустрів її після повернення від тітки Ліди, і цей спогад викликав у дівчинки особливе довір'я до Глєбова.
Мама одягла Наташу і наказала недовго гуляти.
На вулиці Глєбов, ніби між іншим, спитав:
— Де ж ти тоді, Наташенько, зустріла тітку Ліду?
— Он там, — показала Наташа на імпровізовану гірку, де й зараз ковзалися дітлахи.
— Ану, ходімо на гірку. Я хочу побачити, як ти катаєшся?
Наташа кілька разів спустилася на санчатах якогось хлопчика, Глєбов похвалив, що Наташа добре кермує, а потім знову запитав:
— А хочеш поїхати, так як тоді з тіткою Лідою? Трамваєм, автобусом? Хочеш показати мені намальовану конячку?
Наташа поплескала в долоні.
— Хочу покататися трамваєм і автобусом. Тільки до конячки їхати довго, і ми не скоро повернемося. Що нам скаже мама?
Глєбов заспокоїв Наташу. Він сказав, що туди вони їхатимуть на трамваї і на автобусі, а звідти візьмуть "Победу" і примчать додому як вітер.
Наташа згодилася.
— Ну, веди мене, де зупиняється той трамвай, яким ти їздила з тіткою Лідою.
Наташа озирнулась і впевнено повела Глєбова за собою.
Пішли вони не на ту зупинку, де Глєбов уперше побачив Наташу, а на іншу, недалеко від Будинку офіцерів. Наташа закричала:
— Скоріше, скоріше. Он трамвай!
Глєбов добре знав місто і тому здивувався, що Наташа збирається їхати в той район. Говорила про двадцять шосту школу, а там такої нема. Проте він у всьому підкорявся Наташі.
Сіли в трамвай і поїхали. Вікна трамвая вкрилися тонкою плівкою паморозі. Глєбов похукав на скло, долонею розігрів льодову плівку.
— Дивись, Наташо, у вікно, — запропонував він дівчинці. — Оті дерева ти бачила, як їхала з тіткою Лідою?
— Дерева бачила. Тітка Ліда казала, що літом там добре відпочивати.
Нарешті остання зупинка. Звідси трамвай повертає назад. Далі можна їхати тільки автобусом. Автобуси звідси йдуть у різних напрямках. Яким маршрутом їхала Наташа?
— Ти не пам'ятаєш, де зупиняється наш автобус? — знову Глєбов вирішив покластися на дитячу пам'ять.
— Не пам'ятаю. Отам, здається. Ні, там, — показувала то вліво, то вправо, а потім додала — Ми поїдемо в той бік, де барана продають. Там баран великий, з рогами. Такий великий, що на ньому можна навіть верхи їхати.
"Отже, вони їхали повз базар", догадався Глєбов і повів дівчинку на потрібну зупинку.
Проходили біля буфету. Наташа показала пальцями на двері.
— А ми й туди заходили. Там є цукерки великі-великі.
Глєбов звернув у буфет.
Справді, тут були великі цукерки виробництва артілі промкооперації. Кожна коштує два карбованці. Цукерки загорнуті в різноколірні папірці, по краях на них — позолочені кільця.
— Вибирай, яка тобі більше подобається.
Наташа взяла голубу.
— Таку тобі купувала і тітка Ліда?
— Мені таку, а собі червону.
Глєбов посадив Наташу на стілець, розгорнув цукерку.
— Ти їж, а я водички нап'юся. Добре?
Наташа відпустила його.
Глєбов звернувся до буфетниці:
— Ви ніколи не бачили цієї дівчинки? — показав він на Наташу.
Навіть не глянувши в той бік, де сиділа Наташа, буфетниця відповіла:
— За роботою ніколи придивлятися до кожного.
Глєбов поговорив і з офіціанткою. Дівчина підійшла до Наташі ближче, пильно подивилася на неї.
— Мені здається… Це Лілина дочка?
— Чому ви так думаєте?
— Як чому? Лілька її приводила. І я ще тоді спитала у неї: дочка? А Лілька тільки засміялася…
Отже, "Лілька"… Не тітка Ліда, а Лілька? І ця офіціантка знає її.
— Ви повинні нам допомогти, — звернувся Глєбов до офіціантки. — Нам треба терміново відшукати Лільку.
Офіціантка стривожено подивилася на Глєбова, на Наташу.
— Що вона… підкинула її комусь? — запитала тихо.
— Зовсім не те. Але Лілька нам потрібна. Ви можете сказати, де вона живе?
Офіціантка відповіла ухильно.
— Де живе? На жаль, я цим ніколи не цікавилася. Лілька часто заходить сюди, от і все наше знайомство.
Старший лейтенант Глєбов показав дівчині своє службове посвідчення.
— Справа серйозна. Ви нам допоможете, правда? Розкажіть, яка вона? Як одягається?
Офіціантка пригадувала: Ліля ходить у сірій тілогрійці, синій спідниці, хромових чобітках, пов'язується хусткою. На обличчі в неї багато ластовиння.
— От вона нам і потрібна, — підтвердив Глєбов.
З розмови з Наташею він уже знав, як одягається тітка Ліда. Тепер йому було цілком ясно, що "тітка Ліда" і "Лілька" — одна і та ж особа.
Проте офіціантка знов і знов повторювала, що не знає, де живе Ліля. Глєбов чомусь не зовсім вірив їй, але що він міг зробити? Вирішив продовжувати подорож з Наташею, а офіціантку попередив:
— Скоро сюди приїде наш працівник, він звернеться до вас.