Спалахнуло синє полум'я, висвітило Василеве обличчя — воно вже не було таким похмурим. Сміх додав сміливості, розтопив кригу. Василь узяв мене за руку, наблизив до себе. А за якусь мить те, чого ми так боялися, здалося простим і природним. Потім Василь усе життя дякував шоферові за цей спирт.
— Двері в землянці не замикалися — які замки на фронті? Опівночі мене розбудило якесь шарудіння. Підвівши голову, я побачила Марину, що підкладала у пічку дрова. Вона теж помітила, що я прокинулась.
— Та ви спіть, спіть, — замахала вона руками. — Я таки до свого
піду. Скажений він у мене. Добрий, але скажений. Іноді таке йому приверзеться, що й світ не милий. Може, через отой осколок. У черепі в
нього сидить... Оце мене немає, так він цілу сулію висмокче. Я й сама
пити почала. А знаєте, чого я п'ю? Якщо з ним не питиму, то він все одно
в хату когось затягне. Байдуже, кого, аби не самому. Оце зараз, мабуть,
з Митрошкою п'є. Той ніколи не відмовляється. Інвалід один... А ви спіть.
Земляки ми, значить... Ой, лишенько моє! Як згадаю Україну нашу —
душа кров'ю запливає. — Спалахнули дрова, освітили її обличчя. В
ньому було щось болюче, страдницьке. — А я, мабуть, довго не проживу. Така вже карта мені випала.
Василь, напевне, прокинувся, але вдавав, що спить. Мені теж було ніяково від того, що біля нашої постелі стоїть чужа людина. Та Марина, мабуть, цього не розуміла, їй хотілося висловитись, а я заохотила її своїм запитанням, яке вихопилось мимоволі:
— Чого це ви з життям прощаєтесь? У вас же синок.
— Ой, серденько, правду кажете. Перед самісінькою війною знайшлося. Чоловік у мене районним комсомолом завідував. Він грамотний, не те, що я. Воює десь Гордій. Зараз, правда, не знаю, а то все листи писав.
Він нас у вакувацію спровадив. Оце тобі й вакувація!.. Знайшла Федора.
У госпіталі там лікувався... Пропаду я з Федором, чує моє серце. Тікати
від нього треба, та не можу. Б'є він мене, дуже б'є. То, звісно, горілка
винна. Але як йому без горілки? Ви ж чули, що він тітці своїй розказував. А воно ж усе правда!.. Не його це справа, саперів треба кликати. Та
хіба його утримаєш? Каже: я незаконно на світі живу, бо дружочки мої
смертю храбрих полягли. А я, каже, наче здрейфив, іти за ними побоявся. Мучиться він. І мене мучить. Це, сестронько, війна боком вилазить. І
кинути його не можу. Полюбила диявола. Куди ж мені тепер? А синок...
Бідненький ти мій! Хіба виживе дитина з отакою матір'ю? Тітка теж довго
не протягне, самі бачили. — Марина припала обличчям до дерев'яної
стіни, голосно заридала. — Краще б мені померти! Що я наробила?..
Прости мене, Гордію! Не діждалася... Тепер навіщо я тобі?.. Ой, проклятуща я, проклятуща...
Василь не витримав, подав голос:
— А синок як там?..
— З докторшою лишився... Я все їй розказала. І вам оце розказую.
Не вбережу я Сергійка. Якби ж мій Федір не таким окаянним був. А зараз
що він вигадав? Уже в Дорогобуж перебиратись хоче. Тут, каже, скоро всіх
кабанців на базар повивозимо, лишиться тільки хлівці почистити. А там,
каже, чистопородні, центнерів по чотири. Це він бомби так називає... А ти,
каже, як хочеш... Та куди ж я від нього піду? Пропаде він без мене. Я йому
хоч зранку пити не даю, бо робота ду-у-же опасна. Не дай, Боже!.. Оце
чого ж я Сергійка покинула? Як мене не буде, Федір і спати не ляже. А
потім іще вихилить пляшку і бомби шукати піде. Гадаєте, легко їх шукати?..
Я з ним не раз ходила. Він жене геть, а я не слухаюсь, — що тобі, кажу, те й мені... Якби ж у тих бомбах годинник стукав, то його почути можна, а тут — кислота в скляній трубочці та цинкова дротина... Як дротину переїсть... А штукатурити вони вміють, нічого не побачиш. Замуровують бомби, — ті, що з літаків кидають... А кладуть там, де заліза багато. Труби, батареї... Щоб сапери, значить, не знайшли, бо є в них такі штукенції, що від заліза пищать... От Федір і каже, ти, Марино, як собі хочеш, а я велику вигоду маю. Ото лишили німці будинки на смерть нашу, а я їх для життя приспособлю. Як дав Бог мені собачий нюх, то я хоч нюхом своїм народові послужу... Бо вже з оружієм в руках воювати не можу, одвоювався... А в нього й справді талант великий. Наче крізь стіни бачить... Як хочете, так і судіть, а Сергійка мені забрати нікуди... Сама на бомбі сиджу. Та хай, думаю, — хіба тільки в мене лихо? Що я за цяця така, щоб себе жаліти. Федір, може, більше робить, ніж хтось на фронті. Де Федір мій побував, там усі будинки цілі. А бомби, каже, нехай вибухають. Яр серед лісу обгородили, солдатів поставили... А будинки стоять... Ну, поб'є інколи, так що ж з того?.. Не глиняна, не розсиплюсь. Зате знаю, що любить. От кинула б його, так він би із яру не вийшов. Так і каже: кинеш — на бомбах матрац покладу і там спатиму. Табуретівки, каже, на прощання нажени, щоб веселіше було. Я вже навіть із пирію гнала. Із коріння... А Федір сміється: із табуретки спробуй...
— То ви хочете хлопчика нам залишити? — зніяковіло, наче боячись
образити Марину, запитав Василь.
— Бач, ви таки зрозуміли, — зраділа вона.
— Як же це ви так? — болісно проказав Василь.
— А так... Бо його люблю... Сергійка люблю, не себе. Гадаєте, як
ото мати за дитину чіпляється, то кого вона любить?.. Я хоч і грамоти не
дуже знаю, та світу вже набачилась. Як любиш дитину, то щасливою її
зроби. А де я для свого Сергійка щастя візьму?..
— Війна ж закінчиться, — мовив Василь. — Хіба тоді вам не жалко
буде?
— Мені й зараз жалко, та що з того?.. А для Федора війна ніколи не
закінчиться. Пропащий він уже. Війна його ще на ногах тримає. Та й мене
біля нього. А як закінчиться... То й ми з ним закінчимось.
— Хіба ви теж? — запитала я, і відразу ж мені соромно стало за це
питання.
— Що теж? — грубувато перепитала Марина. — Чи я теж спилася?..
Питайте, не бійтеся. Яке життя, такі й люди... Інколи мені здається: я ще
б змогла не пити. А іноді... Ось я зайшла. Ви спали. А тут ця баклага...
Чистий, мов слізонька. Такого я не зроблю. Із цукру, може б, і зробила.
А з коріння пирійового... Давайте доп'ємо. — Потягнулася до баклаги,
побовтала її в руці. — За Сергійка, добре?..
Відпила трохи й подала баклагу мені.
— Пийте!.. Чи, може, гидуєте після мене?.. Я — не заразна.
Мені нічого не лишилося, як пригубити. А Василь трохи випив. Я подала йому кухоль з водою, що стояв на тумбочці біля ліжка. Марина тим часом продовжувала:
— Там, у тітки, я все до вас придивлялася. І так собі подумала: от
звела війна цих людей, а що ж далі буде?.. Видно, немає сім'ї в полковника, раз на одній нозі фронт доганяє. Це ж, мабуть, по добрій волі, не інакше... Як і Федір мій... Ну, а ти, сестро, ще молода. В тебе, мабуть теж сім'ї немає. Це я рано заміж вискочила, бо мені наука не давалася. То чого б ото вам Сергійка мого не взяти?.. Все ж таки тут медицина. І годують добре... Не те, що ми з Федором — рукавом заїдаємо... Ну, чим не сім'я? Бачу ж — обоє ви душевні люди. Та ще й земляки... Ото й лишайтеся разом. А там іще, може, Бог діточок пошле... Як хочете, то хоч і завтра до міськради підемо. Федір — він же заступник у голови. По будівництву, значить... Все зробимо законно, щоб ви не сумнівалися... — Марина знов заплакала, але відразу ж похопилася: — Ну, спіть собі, спіть. А я піду... Федора всі тут знають. Як треба буде — розшукаєте... Ото вже свиня так свиня, і виспатись людям не дала. На добраніч вам, вибачайте... Кривошип — його прізвище. Це я про синочка свого кажу. Сергій Гордійович Кривошип. Ну, та ви йому своє дасте...
І так, ніби справа ця була вже вирішена, Марина вийшла із землянки.
II. МИ СТАЄМО БАТЬКАМИ
Тут же, у Вязьмі, ми й зареєстрували свій шлюб. У госпіталь вже не поїхала — це було далеченько від ПЕПу, а що таке фронтові дороги, знає тільки той, хто їх пройшов. Василеве начальство розуміло, що така "сімейність" не лише пошкодити не здатна, а необхідна для полковника, якого слід було б взагалі списати з військового обліку. Та ПЕП все ж таки не дивізія, а санітарна установа. Десь у політуправлінні, мабуть, врахували, що людині, яка все своє життя віддала армії, важко буде пристосуватися до роботи в народному господарстві.
Тепер я мала досить вільного часу, тому й забрала Сергійка до себе. До слів Марини про його усиновлення ми з Василем поставилися скептично — гадали, що це було сказано зопалу, вона потім отямиться. Сергійко видужав, щічки округлилися, карі оченята ніби трохи поменшали — не були вже такі великі, як тоді, коли я його вперше побачила — в його поведінці з'явилася жвавість, хлопчикові хотілося бігати, стрибати.
Тим часом почали оживати берізки, зазеленіла трава, лісові галявини позаростали квітами. Я нашила Сергійкові штанців та льоль, а хтось із санітарів пошив крихітні чобітки. Коли ми пішли до бабусі — Федорової тітки — вона його ледве впізнала. Ми робили для неї все, що могли, та врятувати її вже не вдалося. Незабаром вона померла.
А Марина ніби й зовсім забула про Сергійка. Він теж майже не згадував про матір. Мабуть, і раніше йому небагато діставалося материнської ласки.
Настало літо. Природа жила своїм життям, їй було байдуже до того, що десь люди вбивали та калічили одне одного. Проте фронт уже був далеко, у вяземських лісах стояли тільки госпіталі, а не військові частини, не чути було гуркоту гармат і страшних німецьких бомбардувань. Тільки вряди-годи землю стрясав велетенський вибух. То в яру під Вязьмою вибухала бомба, вивезена Федором із якогось будинку.
Я виконувала обов'язки бібліотекарки, підбирала для пропагандистів статті в журналах, і хоч таким робом пов'язувала власне життя з життям фронту. Красоткін намагався мене переконати, що цього, власне, й досить, щоб почувати себе корисною людиною, але власну користь я бачила не в цьому. Коли під Вязьмою вибухала черґова бомба, я думала про те, що Федір іще один будинок врятував, його тепер заселять люди. І хоч не я допомагала Федорові, а Марина, та все ж і моя доля в цій справі є, бо я доглядала Сергійка.
Якби не Сергійко, то я, напевне, дуже каралася б тим, що Василь відірвав мене від роботи в госпіталі. Я ще не вміла тоді переконати себе, що допомога такій людині, як Василь, — це допомога тисячам поранених. Його робота не впадала в око, зовні була зовсім не схожа на те, що робив Федір.
Згодом я переконалася, що Василя люблять, що він був не чужий серед майорів та полковників медичної служби, — до нього йшли на пораду як до людини, котра здатна допомогти і в справах духовних, і в суто практичних.