Здається, він обмірковує, що йому робити далі. Нарешті, не підводячи голови, глухо каже:
— Властиво, я повинен був би відмовитися від вашої послуги. Але... це побачення таке важливе для мене, що я не маю сили. Я не дякую, бо ви не знаєте розміру вашої помочі мені. Нема таких слів, щоб вони могли підрівнятися до цього розміру. Але я мушу, я повинен вам сказати, що я в тисячній долі не заслуговую такої допомоги й уваги.
— Та почекайте ще говорити про якусь поміч! А раптом знову щось трапиться з цим Мазуном?
— Все одно, що б не трапилося. Повторюю, Ольго Іванівно, цілком свідомо й щиро повторюю: я не заслуговую й тисячної долі цієї послуги. І коли вам колинебудь доведеться переконатися в цьому, прошу не нарікати на мене, я вас попереджав. Ще раз кажу: я — дуже погана людина. Отже, поки не пізно, розірвіть цей папірець і не згадуйте навіть більше про мене. Не бійтеся, ви цим зробите тільки справедливу й нормальну річ. Бо, коли б ви знали про мене все, ви так би й зробили. І ваша симпатія до мене — вкрадена мною. Бо, кажу, коли б ви мене знали, крім огиди й зневаги, нічого б у вас до мене не було. Та я думаю, що тут не в симпатії річ...
Гунявий якось відразу криво посміхається.
— Ви мене зовсім не знаєте. Я думаю, що тут просто... честолюбство гарної жінки, яку всі люблять. Може, вам хочеться завербувати й мене в лави своїх поклонників. Пешені діти часом люблять попоїсти житнього хліба. Так я вас і тут попереджаю: навіть і цього не робіть, бо потім колись буде страшенно соромно вам. І гидко. Ви бачите, я балакаю цілком спокійно. Це — ніяке перебільшування, самокатування. І я — не п'яний. Але це єдине, на що я маю право. І я хочу для вас цим правом скористатися. Та й для себе.
Леся слухає, не перебиваючи, нахмуривши брови, гостро, пильно вдивляючися в Гунявого. Коли він замовкає, вона тихо починає:
— Добре. Коли так, і я вам скажу щиро. Дійсно, я не знаю ваших вчинків із минулого життя, що, очевидячки, дають вам підставу так про себе казати. Так чесно і... мужньо. Не всі так уміють! Ну, добре. Але я знаю одне: хто може, хто вміє любити, кого б там не було, чи кохану, чи собаку, той не може бути поганим. І які б ви слова не казали, я вірю цій любові більше, ніж вашим словам. От і все. І знаєте що: давайте на сьогодні припинимо цю балачку. Нам треба їхати в тюрму. Що швидше ми це зробимо, то буде краще для всіх. Добре?
Лице Лесі горить, очі стали темносині, губи припухли, як у дітей із сну. Вся вона така яскраво-гарна, що Гунявий злякано відводить очі.
— Ідіть одягайтеся! їдьмо!
Він слухняно, покірно зараз же повертається виходити.
— Чекайте! Я забула ще одне. Я мушу ще дещо купити на Сен-Мішелі. Давайте так умовимося: я піду вперед, куплю, візьму авто й чекатиму вас у ньому. Чекатиму я вас на розі Сен-Мішеля та Вожірар. Знаєте це місце?
Гунявий на момент заплющує очі, пригадуючи.
— Так, знаю.
— Так от, там я чекатиму вас у авті.
— Добре.
— Ну, так ідіть.
Гунявий виходить. Вигляд у цього високого плечистого чоловіка, що ще недавно був такий брутальний, зовсім як у маленької дитини, насвареної матір'ю й прощеної. Здається, його тепер можна взяти за "руцю" й повести куди хочеш, — от таку магічну силу має папірець!
В передпокої пансіону чекає Свистун. Він зараз же кидається до Лесі, але вона весело відмахується від нього, як від жебраків-дітей на вулиці:
— Нема часу, нема часу! Нічого не знаю. Мені нічого не вдалося вияснити. Може, виїде, а, може, і ні. Та я дуже зайнята. Бувайте, бувайте!
І швиденько виходить, кинувши оком до сальону. Але двері зачинені й невідомо, чи пішли звідти Загайкевич і Соня.
Зараз же біля дому, на щастя, трапилося таксі. Леся бере його й наказує зупинитися на розі Сен-Мішеля та Вожірар. Гарне місце: поблизу нема зупинок автомобілів. Поки більшовицький детектив устигне знайти якесь таксі, вони вже будуть далеко. І в нього ніяких підозрінь не може виникнути.
Вилиці й досі горять, і Леся притуляє до них холоднувату й ніжну шкуру рукавичок. А в очах усе стоїть зворушливо-покірна, трохи згорблена від слухняносте широка спина.
Розуміється, він підходить не з того боку, з якого виглядає Леся, — завжди все робиться якось не так, як чекаєш і уявляєш, навіть у дрібницях.
— Швидше, швидше! Влізайте!
Шофер уже знає й зараз же пускає машину з найбільшою дозволеною швидкістю. Леся не встигає навіть подивитися, чи йшов хтось за Гунявим. Та однаково не зможе догнати!
Він утискується в самий куток авта, підгортає поли пальта, щоб навіть краєчком свого поганого пальта, крий Боже, не доторкнутися до неї, і сидить вирівняно, слухняно, мовчазно.
Але від швидкого гону, надто на поворотах, авто хитається, перехиляється то в один бік, то в другий, і притискує то Гунявого до Лесі, то Лесю до Гунявого.
І Леся почуває, як від кожного дотику до цього сильного плеча в ній сколихується гаряча, блаженна ніжність. І це плече, і голова, і груди цієї людини їй невимовно близькі, рідні, дорогі. Вона могла б без вагання, з гарячим хвилюванням, що від нього солодко німіють ноги, притулитися лицем до його грудей і милувати руками очі його, чоло, все лице, як щось здавна близьке й знайдене тепер.
Хвилинами її пронизує здивування: чого ради, що це таке тепер з нею? Адже ніколи, навіть ночами в ліжку, в найяскравіших мріях, вона не почувала його з такою гостротою й силою. Тепер уся коробка автомобіля немов насичена якоюсь дивною енергією ніжности та жаги. Від неї аж душно, хоч обидва віконечка спущені й вогкувате повітря хмарного дня холодними подувами лиже лице то з одного боку, то з другого.
І навіть те, що він же не відчуває цих дотиків, що цілком байдужий до неї сидить тут, прив'язаний тільки папірцем, навіть це не зменшує сили дивного почуття.
Це — щось подібне до того, як у восьмій клясі була закохана в Марцинкевича. Ні одна ж душа, ні тим паче він сам, нічого не знала. І Марцинкевич був байдужий до неї так само, як і до всіх своїх учениць. Але коли випадково вона торкалася рукою до його руки або до ліктя, уся сколихувалася такою самою блаженною ніжністю та соромним хвилюванням. І ніколи ж, ніколи після того ні до кого, ні до чоловіка, ні до коханців, ні до Мика, нічого такого в неї більше не було. І от тепер знову те саме! І знову, як тоді, у його присутності все стає якесь опукле, значне, інше-інше, ніж звичайно. Навіть шия шофера з глибокою ямкою, все таке близьке, значне, любе. Що ж це таке, ради Бога?
Леся аж відсувається в куток і старається не піддаватися нахилянням автомобіля. Але чи авто, чи та дивна сила, що нею повна вся коробка, непереможно, лукаво й владно перехиляє її до плеча й навіть на якусь мить тримає злитою з ним, пронизаною німим, дивним хвилюванням.
А він раптом затуляє лице руками, тим своїм звичайним, незрозумілим жестом. Він, десь, інакше хвилюється, він повний іншого почуття, він увесь там, на побаченні.
Лесі на хвилину стає навіть соромно й вона аж за край віконечка хапається рукою, щоб триматися біля своєї стінки. Та якось зараз же про це забувається.
Авто чогось раптом зупиняється.
— Що таке? Ах, приїхали? Так швидко?
Гунявий теж здивований, неначе прокинувся із сну. Він якось чудно, неначе п'яними, вогко-блискучими очима дивиться на Лесю і перший вилізає з авта. І враження таке, що тільки ніби тут згадує про побачення, про дозвіл, про самого Петренка.
Леся ж, як вистрибнувши в сад з бальової залі, ще повна її збудженням і ритмом, з палом у вилицях і блиском в очах, веде Гунявого за собою. І все їй якось надзвичайно вдається, — і сторожа біля воріт, і адміністрація тюрми — всі знаходяться на місці, всі до неї й до Гунявого дуже привітні, уважні. Ніде ні чекати, ні прохати, ні доводити. Просто, легко, швидко. А він, любий, ходить за нею, зовсім як синочок, що вона привела його "влаштовувати" до гімназії. І вона, як мати, навіть готова перехрестити й благословити, коли його викликають до сусідньої кімнати на "іспит", на побачення з паном Мазуном.
І хвилюється вона так само, і хусточку мне, і з болісно-неуважною ввічливістю посміхається до симпатичного урядовця, що, як щирий француз, не може бути байдужим до краси. І саме побачення їй здається довгим-довгим. А коли Гунявий виходить із сусідньої кімнати, вона злякано скрикує:
— Вже?
Але вигляд у Гунявого такий, що вона не насмілюється більше нічого спитати, схоплюється і, розгублено-люб'яз-но посміхнувшися до урядовця, іде за Гунявим. І так само, як мати, що з вигляду сина знає вже, що він "провалився" на іспиті, вона швидко-швидко шукає в мозку, чим його потішити, чим розбити цю страшну закостенілість, прибитість, знищеність.
І тільки в автомобілі діловито, сухо питає:
— Якась невдача?
Гунявий винувато, криво посміхається:
— Та нічого... Ви, будь ласка, не турбуйтеся...
— А в чому річ? Може ж допомогти можна?
— Ні, тут уже допомогти не можна.
— Ну, а саме ж? Ну?
Гунявий, видно, вагається чи вибирає, як саме сказати.
— Він повинен мені дати деякі... ну, деякі інформації в одній справі. Але він тут, у тюрмі, не може цього зробити, бо не пам'ятає. Всі папери його лежать десь у помешканні, в Парижі. Сховані. Звичайно, він не може мені дати адреси того помешкання. Але... якби йому дали змогу, він поїхав би до того помешкання зо мною й там дав би мені... потрібні мені інформації. Ну, це він, розуміється, сказав так собі, щоб відчепитися, бо знає, що це неможливе...
Леся слухає з такою напруженою увагою, що аж губи їй розкрилися й побіліли.
— Ви певні, що він, дійсно, це сказав, щоб відчепитися? Ви твердо в цьому переконані?
— Ні, твердої певности я не маю. Може, справді. Він навіть сказав: "Коли ти маєш такі зв'язки, що тобі навіть до початку слідства дали побачення, ти, мабуть, міг би й цього добитися".
— Ах, він таке сказав? Значить, не щоб відчепитися! Це ясно. А може, він хоче, щоб його самого туди пустили?
Гунявий живо крутить головою.
— Ні, ні! Він навіть запропонував, щоб з ним їхали дозорці чи поліцаї, щоб не відпускали від себе ні на крок і щоб навіть руки закували в ручні кайдани.
— Ну, так це ж ясно, що він не хоче дурити вас! Ясно! Ну, так добре! Треба, значить, добувати й на це дозвіл. Я ще не знаю, як і коли, але я певна, що ми й це влаштуємо!
Гунявий вражено, неймовірно наставляє на неї сіро-зелені очі й тихо каже:
— Це — неможливо, Ольго Іванівно! Бог з вами!
— Все можливе, пане Кавуненку! Все! І це — не ваша справа.