Думав про те, що всі знайомі йому відставники живуть по-іншому, не закопавшись з головою у власну садибу, не відгородившись од усього світу базарними інтересами. Той, як ось Юрченко,— бажаний гість у школі, не розлучається з учнями, які ладні молитись на нього. Той — депутат, працює в постійній комісії, Той — на заводі у Києві. А той — у народному контролі: "Я декому кісткою в роті,— сміявся.— І проковтнути не можуть, і виплюнуть не наважуються". Один лише він, Гапочка, серед них вороною білою...
"А все вона! — думав про Софоньку.— Все їй мало... Все не насититься!.. Життя, будь воно прокляте!.."
І згодом з підвалу, з-за товстих мурованих стіп, крізь загратоване віконце при самій землі можна було почути якісь невиразні звуки: то співав свою улюблену пісеньку Панас Юхимович Гапочка.
Нещодавно я зустрів його на вокзалі. Не бачились ось уже кілька літ: Гапочка раптово щезнув з Бессарабки, і я за тим жалкував, бо пі в кого по було таких яблук та груш. Я зіткнувся з Тапочкою па пероні і пройшов уже був мимо, не впізнавши одразу, а потім мене наче штовхнуло в груди: та це ж Гапочка! (Потім я уже зрозумів, що впізнав не стільки його, скільки кошелі: ні в кого не було таких величезних). Наздогнавши його, я покликав:
— Панасе Юхимовичу, не впізнаєте?
Гапочка байдуже подивився на мене, пожував губами.
Він дуже змінився за щ кілька літ, постарів, аж очі посивіли. Але мене навіть не старість вразила, не згорбленість в постаті, а якесь отупіння, якась збайдуженість, що застигла в ньому. Такий вигляд мають люди, яким уже нічого чекати од життя, у яких все позаду.
— Взнаєте? — запитав я іще раз.
— Та наче пригадую.— Хоч по очах, по жуванню байдужому бачив, що не впізнав.
— Де ж ви тепер? — показав я на кошелі.
— На Сінному базарі.
Так ось чого я його більше не стрічав на Бессарабці!
— Ну, як ваш сад? Як дружина?
І тут на обличчі Панаса Юхимовича щось наче зрушилося. Воно затрусилось, пересмикнулося, якісь болісні брижі побігли аж до очей.
— Софонька... вмерла...
Я мовчав, не знаючи, що сказати, чим утішити Гайочку. А він, ще трохи постоявши, тихо попросився в мене:
— То я, мабуть, піду.
І почовгав до вагонів.
А я весь день но міг забути ту зустріч. Уявляв, як він щовечора повертається до завмерлого, спорожнілого назавжди будинку, як бродить неприкаяно з кімнати в кімнату, дивлячись очима, померклими на всі раз і назавжди застиглі предмети, і мені ставало якось аж не по собі.
І я так і не наважуся з’їздити на Сінний базар — ще раз зустрітися з Тапочкою.
А може, вже й не зустріну?
ПОШУК
Все почалося з черепа.
Це був один з тих черепів, що ними густо засівала минула війна поля, ліси, долини і гори, наче дорогу перед собою мостила, байдуже куди: чи коли йшла вперед, чи коли вже котила назад. Із звичайпісіїті.кого людського черепа, який пролежав тридцять п’ять літ у землі, а потім був вимитий весняними водами, старанно омитий дощами, висушений сонцем, вибілений усіма на світі вітрами: східними й західними, південними й північними, ласкавими й геть зовсім сердитими, зимовими й літніми. Звичайнісінького черепа з проваленим носом та пустими очницями й з такими міцними та молодими зубами, що скільки років уже збігло, а вони все блищать, а вони не тьмяніють: війна любить молодих, така в неї, у війни, вже натура. З черепа, що його підібрала дітлашня містечкова, й один із них, маіісміливіший та пайбідовіший, надів на ломаку та й ганяв по лісу, лякаючи дівчат-однокласниць.
— Гринько, ми роста ні"! — кричала майже до істерики доведена молоденька вчителька, яка вивела свій клас па прогулянку.— Зараз же мені кинь оту погань!
І хто його знає, може, череп, щосили пожбурепий, знову закотився б у безвість, а може, й об стовбур розбився б на друзки, коли б на ту сцену не наткнувся Юрченко: ходив по гриби та й повертався з кошиком повним.
— Зачекай, що ти збираєшся робити?
— Л шпурнути! — відповів весело хлопець.
— Куди?
— Оно в яр.
Юрченко глянув у бік яру, паче прикидав, долетить череп чи ні, потім спитав:
— Як тебе звати?
— Петро.
— А батька?
— Навіщо він вам? — уже підозріло. Аж одступив, на кущі поглядаючи.
— Та я не піду до нього, не бійся!
— А я не боюся! — вже з викликом.— Ну, Іван.
— Іван?.. Гарне в твого тата ім’я... А діда?
Тут Гринько задумався. Морщив лоба — чесно намагався пригадати. Ось очі його радо зблиснули:
— Діда теж звали Петром! Як і мене.
— Дід живий?
— Пі... На війні діда вбили.
— То, може, ти його череп оце і збирався пожбурити?.. Га?..
Гринько так і вклякнув. Стояв ні в сих ні в тих, не знав, либонь, куди подітися з черепом. І вчителька, знайома Юрченкові (хто його, підполковника Юрченка, в школі не знав!), почувалася теж, мабуть, не зовсім зручно: молоденьке обличчя її так і взялося вогнем.
— Де ти його взяв?
— Он там, на узліссі.
— Пішли покажеш. Тільки скинь—неси в руках.
Гринько слухняно зняв чорен із ломаки, взяв обережно
в руки. Так обережно, наче боявся його пошкодити.
Вибралися па узлісся. Далі вже починався луг, річка й будинки по той бік, курів цегельний завод.
— Ось тут.
— Де саме? — Траншеї, що її сподівався побачити Юрченко, тут не було.
— Та ось! — Хлопець підійшов до невеликої ями, що зеленіла між деревцями, копнув ногою густий мох,— Отут він і лежав. Покласти?
— Поклади.
Гринько нахилився, обережно поклав. На сизо-зеленому тлі череп забілів іще дужче, він аж світлом наповнився, неземним, таємничим, що йшов звідкілясь із глибин, а чорні провалля очпиць стали геть зовсім бездонними. Учителька й діти аж завмерли, тим світлом пронизані, один лише Юрченко вже не дивився на череп: здогад, поки що несміливий, ворухнувся у ньому, він оглядався довкола, шукаючи другої ями.
Та он же вона!
Звідсіля метрів за триста, тому й не помітив одразу. Якби була такою завбільшки, як ця, то й зовсім не побачив би.
Яма була величезною. Скільки часу минуло, а вона моторошно чорніла аж мертвою якоюсь водою. Ні руху, ні сплеску, навіть небо не сміє відбитися в ній, навіть сонце
тут гасне одразу ж,— чорніє тільки листя, непорушно застигле, та ослизле паліччя витикається знизу. Гниллю й приреченістю дихала мертва вода, нагадуючи про забуття, про смерть. Здавалося: упадеш у ту воду й живим уже з неї не виберешся — обхопить, потягне донизу, на дно, та й знову зімкнеться застиглою похмуро поверхнею.
Діти, які прийшли вслід за Юрченком, так і одступили подалі, щоб не посунутися донизу, вчителька ж як ухопила за руку найменшу дівчинку, так її й не одпускала.
Скільки ж тієї вибухівки було, що вирила отаку яму! Тонна, не менше.
Юрченко обійшов довкола вирву: саме такою вона й мала бути.
Саме такою!..
Повертався додому в супроводі учнів. Діти йшли, притихлі й якісь начебто винні, особливо Гринько. Юрченко-ва фраза про рідного діда пекла його, мабуть, і досі.
— А він, може, не тут і воював,— врешті не витримав хлопець.
— Може, й не тут,— неуважно відповів Юрій Прокопович: він усе думав про обидві ті ями.
Попроіцавінися з учителькою й учнями, завернув до своєї садиби. До веселого будиночка, розмальованого по всіх стінах фантастичними птахами, деревами й квітами. Фарби горіли так свіжо, ніби вчора все оте було намальоване: Катерина Григорівна, дружина, щовесни їх поновляла терпляче, мов хотіла затримати дитячі роки дочки. Гай, гай, коли то було! Не втримаєш, Катрусю, як не старайся... Згадавши Лесю, Юрій Прокопович посмутнішав: він теж скучав за дочкою, що появлялася в їхньому домі тепер раз на рік. Вийшовши заміж за Сашка... Пам’ятаєте Зайчикового сина, отого, що приїжджав колись у гості до Гапочок? То ж за нього Леся заміж і вийшла. Подалися одразу ж після весілля аж на Камчатку, наче ближче й місця їм не було: закортіло, бачте, романтики! Перші місяці майже щодня писали листи ("Ох, які тут краєвиди!") — з кожної фрази щастя аж бризкало. Потім листи стали надходити рідше, і знаків оклику стало в них менше, і хоч батьки догадувалися, що молодятам живеться не так уже безтурботно та легко, жодного натяку на якісь незгоди чи труднощі в тих листах не було. Такою вже вона росла, їхня Леся,— хоч як боліло, нізащо не поскаржиться.
Приїжджали щоліта, привозили в гості онука. Півмеї-161
0 А. Дімаров, кн. II
рового зросту людину, поважну та серйозну, аж нікуди.
Бабина кров.
Згадавши онука, Юрченко усміхнувся. Зайшов до будинку.
Дружини дома не було: на роботі. Має вже пенсію, можна і вгомонитися, а все не кидає лікарню. "Що я без неї робитиму?" — відповідала сердито, коли Юрій Прокопович умовляв її кинути роботу: старша медсестра, всі гулі їй на голову. Або обійняти посаду спокійнішу. "Ти й дорогу додому скоро забудеш!"
От і сьогодні — субота, людські жінки біля своїх чоловіків, а ця — в лікарні. Не інакше, якусь чергову дірку знайшла.
Ну, затуляй, затуляй...
Поставив кошик з грибами, підійшов до столу: там біліла записка. Знайомий почерк, поспішний, розмашистий (писала, мабуть, уже на ходу): "Юро! Я побігла. Скоро вернуся... ("Скоро! Знаю я твоє скоро!") ...Сніданок на плиті в сковороді, масло в холодильнику. І коли ти вже вгомонишся зі своїми грибами? О котрій сьогодні схопився?" Юрій Прокопович винувато закліпав: схопивсь о четвертії"!.
Дочитав останню фразу: "Та руки добре помий: хапаєш там різну погань, а тоді брудними руками — до рота". І хоч погані не брав, все ж слухняно пішов до вмивальника, помив старанно руки.
Переніс сковороду з плити на стіл (щоб не мити потім тарілку), взяв масло й хліб, став снідати. Жував, не усвідомлюючи, що він їсть: знову думав про ями, про те, що мало бути пов’язане з ними.
І враз завмер, не донісши виделку до рота: згадав про череп. Що лежав, беззахисний, поверх зеленого моху. Хто захоче — підніме, що захоче, те й зробить. Добре, як порядна людина: роздивиться та й покладе обережно на місце,— ану ж отакий одірвиголова, як отой Гринько! Розмахнеться, торохне, а потім буде думати, що наробив...
Зірвався з-за столу, став гарячково шукати щось чисте... Щось таке, в що можна було б загорнути... Рився в шафі, в білизні: сорочки, сорочки, чоловічі, жіночі, самі сорочки, не могла покласти щось інше!.. Врешті те, що треба,— рушник. Висипав па підлогу гриби ("Потім зберу, Каті, слава богу, дома нема!"), кинув рушник до порожнього кошика.