Програвши по раз третій, і сим разом вже значну суму, дав гарантію. Раз загорнув більшу суму чужий якийсь пан, два рази завідатель Альбінський, знов пізніше один румунський боярин, що розкидав дукачами, мов діти іграшками, покликуючи хриплим голосом доливати йому шампана, який пив, як воду, і так велося на відміну. Разів зо два програв і завідатель Альбінський. Не промовивши на те ані слова, він вийняв спокійно програну суму, кинув її панським рухом на стіл і продовжував гру без намислу й слова. Ніхто не міг відгадати з виразу його обличчя, що мав на думці. Опановував собою до такої міри, що ніхто не знав, як до нього дібратися. Вже було коло четвертої ранку, коли вчитель Рибка шепнув по раз другий батькові перервати гру і віддалитися.
Чи чув він се і чи було се по його гонорових засадах — не знати. Він грав, мов шалом захоплений; грав без удержки з побілілим лицем, розгорілими очима, з фанатичним завзяттям — програне назад здобути — аж лячно було на нього дивитися.
Учитель повторив осторожно свою попередню пропозицію з добавленням, що дальша гра доведе до руїни — та він говорив до глухого.
Обидва брати фон Ґанинґайми… молодший передше, старший пізніше, віддалилися з-поміж грачів, а їх місця зайняли інші, свіжі гості.
Нараз піднявся зі свого крісла непомітно Альбінський і, не сказавши ні слова, кудись віддалився. Ніхто з грачів не звернув на те уваги, коли й не вернувся тим більше, що на деяких вже опорожнених місцях позасідали дами-румунки, знані з пристрасної гри в карти — деякі інші панове, а може, півгодини по віддаленню завідателя, з’явилася його сестра пані Орелецька і сіла на опорожнене братове крісло.
"Я займаю місце Альфонса, — сказала ввічливо до батька півжартом, — але, не щоб грати, а так собі, бо люблю слідити за грою. — Гра й інші забави сьогодні горять в палаті, пане капітане. Не то що інше, а п р а в д и в о г о р я т ь". Останні слова вона більше прошепотіла до нього, оглянувшись за вчителем, що просто сторожем вартував між столиками граючих і все наново спинявся в дискретнім віддаленню за плечима батька, сказавши се, вона присунулася до батька ближче й довірливо.
І не знати, чи її несподівана поява в його нервовім настрою, чи втрачена сума, чи замітка, може, про сьогоднішню "забаву й гру"… змішали його, чи її дальша балачка, в котрій виявляла іронічні дотепи і бистроумність, подібні до тих її брата, котрими півзаохочувала, півпідганяла батька до дальшої гри — досить її присутність вплинула оскільки не корисно на нього, не фахового грача, що він, ставляючи наново якусь, хоч вже і не більшу суму в газардовій грі — на однісеньку карту, провалився і сим разом.
Орелецька, що, як сказано, слідила жадібно за його грою, може, й поінформована про його тутешній стан братом, вломила руки — і, що гадаєш, сину, вчинила?"
Юліян перервав читання, витріщився на батька і пояснив йому, як вже передше, місце, до якого саме дочитав.
"Справді, що гадаємо, мій сину? — повторив тут батько усно і глядів через хвильку допитливо на сина: — Але читай далі".
Сей здвинув плечима. "Не кажу нічого, тату. В мене хвилюється душа, — але дізнаюся".
"Вона, та пані Орелецька, заявила йому тут несподівано в сій хвилі, що вона його любить і, хоча він, може, візьме її цю заяву за зле, вона не в силі того собі довше затаювати, тим більше, що бачить, що він сього вечора не має щастя… як се при зелених столах іноді буває. Та вона маюча… має лиш одну дитину, доньку, отже все п о к р и є, з а л а г о д и т ь і буде добре. Чи в і н х о ч е?
Він, мов громом вражений, мов в повороті з іншого світа, сильно зворушений через поновну втрату, витріщився без зрозуміння на ню.
Коли ж вона, не зводячи з нього своїх великих чорних очей, повторила своє питання, крізь котре продзвеніло вже надто явно бажання належати йому — він зрозумів її врешті.
Він не молодий, не має заміру женитися… чого їй від нього? До того, українець… вона — полька…
"А що ж то шкодить?"
"Ви демон…"
"Але не злий…" — відповіла вона, усміхаючись.
"Ні. Лиш польський і…" — його жде інший.
"Простіть і забудьте мене", — додав ще.
Він встав і, немов нетямлючись, опустив похитливим ходом переповнену димом салю.
Вслід за ним пішов і учитель Рибка. Коли вступили в просторий передпокій, де учитель помагав йому одягнути плащ, се було вже добрим ранком і сам накинув наопашки пальто; увійшло й кілька інших панів, що, рівно їм, опускали палату.
Один говорив одверто, з жахом, а рівночасно й співчутливо: "П р о г р а в найкраще своє село, з тим закопався. Уявіть, панове, село Б. втратити — аж страшно, воно було його одинокою коморою на площині, що ще посідав".
"Хто програв, хто?" — спитав хтось з-поміж них, шукаючи в поспіху між річами і шапками за своїм капелюхом.
"Йоахим фон Ґанинґайм. Він".
"Бійтеся Бога".
"Так. Грав сеї ночі шалено, не тямлячись. За ним втратив так само одно село вірменин, дідич, з Бессарабії… П. такий любий і добрий добродій".
"Хто виграв Йоахимове село?"
"Якийсь ротмістр від гусарів, поляк, М-кі… і зараз за час далі програв".
"У кого?"
"У грубого бояра з Фалтічен[84]".
"Може, ще відкупить Йоахим?"
"Ого! Се вже пропало".
"Село Б… аж се довело господарку до краю".
"Ся ніч мало кому доброго принесла. Де завідатель Альбінський?", — спитав нараз інший голос.
"Не знаю, він один не програв нічого, — а як-то незначну суму. Шельма грає о с т о р о ж н о і в ч а с щ е з а є".
"Віктор, брат Йоахима, руки ломав, довідавшись про утрату села. Жінка його графиня… знаєте? Та висока, поважна пані, вона мадярка, вона одна мов передчувала нещастя сеї ночі, бо ще перед опівночею опустила з доньками палату, намовляючи і мужа з собою. Але сей остався з братом, сама ж пані Йоахимова займалася, чи не виключно, сего вечора з братом; але — де Альбінський? Де наш Ц е з а р Б о р д ж і я? Звичайно він прощає на послідку гостей… а сьогодні".
"Він ще перед годиною опустив палату, казав мені, що може, ще зайде на посліднього т а р о к а", — вмішався вчитель, беручи мого батька під руку.
Хтось розсміявся злорадно, не сказавши ні слова.
*
Коли мій батько з учителем сходили вниз сходами, виринув проти них, ідучи, мов з землі, завідатель Альбінський. Побачивши несподівано мого батька, він перелякався його видом, мов привиду. Побілів, як крейда, і витріщився на нього.
"Ви вже додому?" — спитав.
"Як бачите, пане завідателю — не час?" — відмовив сей.
"Вже по четвертій, а чому ви відійшли скорше всіх, пане завідателю", — докинув питання вчитель.
"Боявся за жінку, — відповів сей, уникаючи погляду Рибки… — а тепер вернув, бо, може, мене Йоахим потрібує, — і з тими словами… простер нараз руку до мого батька… — може… не побачимось. Я маю ще тут до діла, а ви, певно, виїздите з лікарем, доки я верну".
"Се безперечно", — бовтнув мій батько і його рука… наче помилилася, вхопивши нараз замість руку завідателя — за держало шаблі.
Завідатель, як перше, витріщився на нього: "Що кажете, капітане?.. що кажете? Ви такі змінені".
По гарнім лицю мого батька… промайнуло щось, мов гордий усміх. "Ні, пане, чого би так, коло полудня, як знаєте, вертає наш штабовий лікар з Д. і зараз їдемо далі. Завтра, як вам відомо, маємо бранку в М".
Все те сказав мій батько спокійно, рішучо.
"А! то, може, ще побачимось…" — кликнув завідатель, мов йому всунувся тягар з грудей… і, неначе в поспіху, погнав угору.
Надолині хотів учитель одвезти мого батька аж до мешкання завідателя.
Але сей опирався. Йому треба свіжого воздуху, впевняв вчителя. Тому йшли, майже цілу, доволі довгу, дорогу пішки, під час котрої оповів, між іншим, батько Рибці про освідчення пані Орелецької, а коли мали вже більшу часть дороги за собою, батько силував вчителя вертати до свого мешкання, котре лежало в бічній улиці від дороги, що вела до дому Альбінського… він станув і сказав тронутим голосом: "Будьте ласкаві, пане Рибко, не відмовляйте мені се, зайдіть, якщо се вам не справить трудности, за дві години до мене. "Mundschenk"[85] вже мабуть увільнений від своїх обов’язків. Я б не хотів остатись довше в домі завідателя, як ще з півтори години, доки не споряджу свої річи до дальшої дороги, не спочину хоч часок, а й додому до дітей треба мені кілька словець кинути. Мене жде моя донька і синок, а впрочім, мій молодий приятелю, дякую вам за все, все, все. Цеї ночі я відчув, що ви були моїм ангелом хранителем… та, на жаль…" — і тут він урвав".
*
Юліян затиснув лице в зошит, перебув так якийсь часок і зітхнув важко.
Відтак читав дальше:
"Мій батько подався через гарний сад завідателя, на деревах котрого зеленіли вже пупінки, щоб зайти через скляну, бічну веранду до своєї кімнати і, прямуючи через алею лип, опинився нараз око в око з панною Ольгою Альбінською, що, як згадував я вже, перебувала коло свого вуйка й була помічна в хаті. Тому що це була, як сказано повище, ще рання пора для вставання молодих пань, мій батько зчудувався її видом. Сама вона не менше була зчудована й змішана, стрінувшись так несподівано з батьком, при котрого виді й так виходила з рівноваги, де б і не приходилося їй говорити з ним, або хоч і бачити його.
"О, — кликнула, хапаючись, засоромлена, за голову, з котрої зсунулися їй ще до половини розплетені коси. — Я не знала…"
"Що дитинко? — спитав батько м’яко, схиляючись над нею та зсуваючи їй руки з голови, котрими мимоволі прикривала не уфризировану ще голову. — Чи я перелякав вас?"
"Ні, — відповіла. — Але я… не бачите? Я ще не зачесана й не вбрана для гостей… а так собі по-ранньому. Я вибігла в сад, скоро збудилася, бо пригадала, що, може, сьогодні буде гарний день, аби винести свої вулики з бджолами на двір. А на це треба уважати і віднайти відповідне місце… я… шукала… зайшла й сюди й найшла…"
"С л а б о с и л ь н о г о, зламаного вояка", — впав їй в слово батько. Послідні слова вимовив він з погордою.
"А я думала, пане капітане, ви вернули вже давно десь коло або і зараз по півночі, — сказала вона спішно. — Мені якось не спалося помимо того, що я пізно лягла. Коло півночі, або, як кажу, по півночі, я чула якісь кроки у вашій кімнаті, і так начеб ви якимось предметом по долівці сіпали чи термосили, певно, вашу подорожню валізку, думала я. Але ні. Це не були ви.