Новина справляє на Іллю сильне враження. Коли Марина виходила до другої воловини, він пильно зиркнув їй услід, коли повернулась, видивився, наче вперше побачив, і знову провів до дверей вже закінченим заздрісно-захопленим поглядом.
— Диви, яка молодиця губилась у Колобродах! А я, дурень, і не примітив. Вогонь!.. Станом колише, що й порядна дівка може сховатися... Став, слухай, ще півлітру. Відкупного. Я ж міг перешкодити... Ні, подумайте! Де я був? Пробач, слухай. Ти забагато загарбав. Добувай ще пляшку, бо кину будувати .хату. Ні, по пляшці на брата, тоді ми в розрахунку. Це ж готовеньке багатство. Що нині маєтки? Пусте А добра вродливиця — це ж квітуче життя. Де я був?.. Усе моя проклята пам'ять. Пень пнем. Читаю програму, лиш починаю доглупуватись, зирк у вікно — забув. Якось я цілий місяць ночував над москвофільською програмою, Головацький муштрував, і чорта лисого — не запам'ятав ні словах Приймали, то Головацький говорив поперед мене, як піп, а я повторював. Лобода мене мучив два місяці. Коли зі брався їхній молебень, я все переплутав і виказав москвофільську програму замість радикальської. До мене запізно доходить. Виказав, значить, москвофільську, а між радикалами шепіт, мовляв, можна його і у верховоди брати. А коли я крикнув: "Боже помагай москвофільському братству!" — піднявся переполох, і мене виперли за двері Нещасний чоловік з такою пам'яттю. Малим мене мама послала до Савчихи вставити клинцята в штанці. Наказувала: "Ільку, клинці! Не забудь: кли-ин-ці". Ми повторили з нею кілька разів: "Кли-н-ці!"— і я чкурнув городами. "Клинці, клинці, клинці..." Повторюю, слухай, аби не забути. Раптом з кукурудзи — псисько. Я закам'янів, а язик меле: "Рубці, рубці..." Кажу до кравчині: "Мама просили аби-сьте позашивали рубці". Та розгорнула штани, стиснула плечима і взялась за голку. Погаптувала, слухай, усі вшитки на моїх старих штанцях. Забрала десятеро яєць за роботу— і з богом, хлопче. Ох, і набрав я гаманів від мами! "Це,— каже,— я до штанів, які треба викинути, десять яєць доклала! Марш мені з хати, абим тя не виділа".
Ми слухали і бралися за животи, а Ілля, розповідаючи, ухитрився висьорбати миску борщу. Мельник витирав очі й бурмотів:
— Най тобі добро буде, Гордію! Най тобі добро буде!.. Пообідавши, хлопці пішли до бункера. Я тим часом замовив Молотковському завіси, клямри, защіпки, цвяхи, стояки під ринви, косинці до вікон.
— У Задвірних плачі,— повідомив Молотковський — Семен умер від черевного тифу. Десь наче за Підволочиськом. Про інших нема чуток, пропали без сліду.
— Вони самі цього шукали.
— І шукають,— прогудів Молотковський.— Хто таке видів, щоб з кулеметів косити непопереджених людей? Що це за вояцтво таке? Це те саме, що підпалити село. Кортить вам зрізатися, майте гонор: викличіть на бій.
— Відтак на комуністів тикають,— сказав я, не спускаючи очей з Молотковського.
— Тикають,— промимрив він.
— Викликають стрільців...
— Ат! — Сердито махнув він рукою.— Щось незрозуміле твориться.
— І я такої гадки.
— В Шевченка ото сказано; "Той будує, той руйнує…"
— Історія — це комедія.
— На крові і на кості.
— Так-так,— сказав я.— Видко, без крові нема чого сподіватися на поліпшення в цьому житті.
— А я завжди буду думати, що можна поліпшити без крові. Просто люди темні, й з ними нічого не доб'єшся. Треба вчити.
Заспівав Молотковський! Замість відуклінного я зазирнув в йому у вічі. Там був крайній відчай.
За тиждень біля бункера виросли штабелі дерева, і Микола кудись зник. Мабуть, трапилось щось настільки нагле, що він не встиг нічого сказати.
Щовечора з Мариною ідемо ночувати до бункера, бо хтось було внадився красти ялиці. Марині подобається місцевість. Каже: весела. Весела буде тоді, сказав я, коли ми її заселимо. Дім без ужитку — пустка, а пустка виплоджує щось вороже людині.
Накрапає дощ. Він падає ночами. Я такі дощі хвалю: вдень муляри вивершують стіни, заздалегідь накривають соломою, а вночі іде собі дощ. Позначені цифрами, під бункером лежать крокви, лати, одвірки, бруси для віконних рам, вже є штабель дощок на веранду, я нарізав з відходів штахет, натесав кілля.
Бункер тепер зачиняється міцними на штабах дверима, бійниці засклені й заґратовані; справжній льох. У куточку, де сапери пропустили струмок під днищем, я розколупав цемент. Крижана вода. Але до хати вона не підніметься, потрібен водотяг. Зроблю. Мені залишиться тесаного каменю на простінок — буде кузня і лазня. Зашмиряєшся за день, тоді нагрій води, розпечи на горнилі каменюку, скропи — маєш пару. Тут же балія з теплою водою. Аж свербить шкіра... Яка держава дасть мені все це безплатно, з поваги до мене як до людини, із справедливості — адже я, навіть працюючи по три години на день, буду їй виплачувати.
— Прокопе, вечеряй, підемо.
— Малі вже позасинали?
— Левадиха ледве повкладала. Вони пустують, а ти їм потакаєш
— Знаєш, батько колись мені розповідав про одного цадика...
— Я ще була дівчиною, як ти мені це розказував.
— Хіба?
— Забув? А я пам'ятаю все, про що ми балакали.
— Я теж.
— Що ти казав тоді, як Охітва побив Кухарчукову 0рисю, коли вона медівки трусила в його саду?
— Що він свиня.
— Ні.
— Бугай?
— Е, ні!
— Словом, дикун?
— Ось бачиш! Ти казав, що страшні ті люди, які вірять глупо, і страшні ті, які не вірять ні в що. Пригадав! Ай-я| Прокопе! Ми зустрічалися всього дев'ять днів, і ти все перезабув. А що я казала, коли ми йшли попри цвинтар до вертепу? Тоді світив місяць, і на буковинському березі горіло багаття рибаків навпроти Грушівки?
— Що ти мене без пам'яті кохаєш.
— Невже я говорила б це, йдучи мимо цвинтаря?
— Що велику рибу спіймають.
— Ти нині вередій... Граєш якогось недотепу.
— Я граю маленького чоловічка, якому раптом стало добре. Виходить, він виглядає недотепою?
— Господи, застигло! Я ж думала, що ти їси.
— Нехай маленький чоловічок наковтається холодного, тоді його скрутить вчетверо від болю в шлунку, і чоловіче стане серйозним.
— Хтось іде попід хатою.
— Микола.
— Звідки знаєш?
— Я звик до його кроків.
— Чи ти й жінку свою так знатимеш?
— Я її ще не повністю оглянув.
— Ой, ти сьогодні...
— Добрий вечір! — Микола зняв на порозі шматок глини з чобота, підняв ногу, дивлячись у ваганні на темний вивідець болота.— Молода ґаздиня буде незадоволена, що наношу бруду. Скинути чоботи?
— Заходь, Миколо.— Марина зиркнула на мене.— І цей не в гуморі. Дати вечеряти, Миколо?
— Не більше, як наливаєш Василькові.
— Він у мене їсть, як старий.
— Лий, як йому.
Коли Марина вийшла, Микола мовив стурбовано:
— Прокопе, тиф. Нема ніякої ради. Косить напропалу. На дорогах карантинні інспектори й стрільці. Не впускають у села і не випускають. Хто без документів — того хапають і до в'язниці. А в мене ніякого посвідчення немає.
— Я тобі випишу,— сказав я. Дістав з валізи два аркуші гербового паперу.— Та ні, пиши сам. Пиши, що душа жадає. Колись я мав щастя потримати в руках Гривастюкову папку. Один аркуш використав у Тернополі.
— Гай-гай, Прокопе!
— Гай-гай, Миколо!
— За них Гривастюкові дадуть рік тюрми.
— Але ж не дали?
— І він не здогадується?
— Це сталося в Заліссі на банкеті. Гривастюк віддав папку Гафійці, а коли почали стріляти, я подивився, що в папці. Я тоді потерпав, що мене можуть заголити на фронт. Придалося.
— Пробач, я розігрівала,— сказала Марина, подаючи картопляний суп.— Я ще молока принесу.
— Дякую, Марино. Не треба.
Раптом у хату вдарила блискавка. Ні, це був револьверний постріл. Куля свиснула над Миколиною головою — він сідав за скриню вечеряти, відбилась рикошетом від стелі і врізалась в одвірок. Чимала скалка, що одлетіла при цьому, застряла в Марининій руці.
Микола вистрелив у лампу і вилетів надвір. Пролунало ще два постріли. На другій половині запищали діти. Я вивів Марину до кухні, Левадиха світила каганця.
— Цитьте! — гримнув я на дітиськ, і вони, здивовано закліпавши, сховалися за Левадиху.
Маринина рука розпухала, ніби її надувало. Я висмикнув скалку, залив рану гасом.
Криж із рулеткою ходив по оборі, щось без кінця вимірював, малював у записній книжці, розпитував і знову вимірював. Мені увірвався терпець.
— Шановний сотнику! Кинь займатися криміналістикою, бо не вмієш. Не муляй марно очей.
Він дивиться на мене з подивом, та мені плювати, як він на мене дивиться, адже він тупий у таких справах.
— Чого тоді сусіди кажуть, що чули чотири постріли? Не один, як ви заявили?
— Якби промахнулися в мене, а я мав при собі зброю, то я гнався б за тим невдахою, поки не поклав би його під боже благословення. Микола нагрітий тим самим духом.
— Ви трішечки необережно розмовляєте.
— З сьогоднішнього дня я буду носити з собою зброї Тоді понюхайте мою обережність. Якщо ви приїхали замети сліди за постріляними з Гривастюкової научки поляками, то не займайтеся тим, що вам не хочеться робити і не має на це певних вказівок.
— Пане Повсюдо!..
— Що, пане? Вас Гривастюк прислав, сотнику?
Криж упритул підступив до мене і, бризкаючи слиною, крізь зуби процідив:
— Але ж люди слухають, пане Повсюдо. Заспокойтеся. Ходімо до хати.
Ми сіли під затканим подушкою вікном.
— Слухаю, сотнику.
— Ви не знаєте, де дівся Павлюк?
— Знаю: шукайте вітра в полі.
— Не сердьтеся,— сказав він тремтячими губами.— Павлюка не поранили?
— Ні.
— Я розумію,— сказав він, помовчавши.— Скалічили вашу дружину, і ви маєте причину озлобитись. Але я боюся думати, що ви з Павлюком в усьому сходитесь, того його захищаєте.
— Схожуся я чи ні — це моя особиста справа. Мене чорти беруть, що ярлик комуніста припікають до кожної тверезої і одвертої людини.
— Ви, очевидно, не все збагнули в теперішньому житті.
— А коли ти збагнув і совість твоя не кричить проти безчинств, прошу геть з цієї хати! Тут ніхто ніколи нікого не обдурював. Нікому не замилювали тут очей, не кривдили. Це свята хата. Прошу. Прийдеш вночі і вб'єш мене.
— Що ж?— Криж втомлено, звівся.— Я вірю, що це, як ви кажете, свята хата. Може, я справді не гідний того, щоб переступати її поріг.
Плечі його затряслися від якогось внутрішнього корча, ламав його надвоє.
Микола як ні в чому не бувало сидів на дошках під бункером і розмовляв з Мельником.
— Ох і всипав я Крижеві,— сказав я, думаючи: якщо я зірвався — бути біді зі мною, тепер я зсунувся зі свого укріпления, як пес з полови.— Свята, кажу, прошу геть, не сій блуду...
— Хто свята? — засміявся Микола і перезирнувся з Мельником.— Я люблю, коли ти злостишся, Прокопику.
— Хата свята.
— Ти його вигнав?
— Витеребив, як зогниле зерня.