Та, признатись, і випадок здався не вартим вашої уваги. Для чого б турбував вас? А тепер ось думаю...
— Про що саме?
Котляревський глянув на причинені двері, неначе його могли підслухати.
— Чи не... поїхати б туди самим?
— Тобто? — здивовано підвів густі брови Катаржі. — До хана?
Генерал мовчав, але поглядом, власне, самим мовчанням, заохочував штабс-капітана говорити, і той, ніби сперечаючись з кимось, вперто доводячи своє, відповів:
— Краще, мабуть, спочатку до старшин навідатись, а вже потім засвідчити свою повагу й ханові.
— Чому до старшин спочатку?
— Та це зрозуміло, пане бригадире. Без старшин хан не так уже багато й важить. Не ті часи.
Тріщали полінця у похідній залізній грубці, у передпокої, чути, вештався ординарець, у дворі когось гукнули, почулися неквапливі тверді кроки. Змінювалась варта. За вікнами — темрява, безконечна чорна пустеля, у якій вряди-годи, нагадуючи далекі маяки на невідомих берегах, зринали й гасли вогники у фортеці і десь ще далі.
Генерал короткими ножицями зняв нагар із свічок і, ледь підвівши під камзолом плечі, сухо і твердо заговорив:
— Панове офіцери, я вважаю вас за розумних, гідних слуг батьківщини нашої. Тому й запросив вас до себе. Як я вже казав, сьогодні в штабі розмова на цю тему була, але далі розмови поки що не пішло, не намічено ніяких кроків. Тим часом, як ви розумієте, зволікати не можна, ми не можемо гаяти й хвилини. Є дані, що наш противник . не дрімає. Так ось, панове, завтра вранці — і не пізніше — беріть з собою ординарців, провідника і — з богом у дорогу. Подумайте, що слід узяти з собою, без презента їхати до наших сусідів, та ще з такою місією, незручно. Вони ж не гидливі. Отже, панове, з богом! Завдання вам, гаданю, зрозуміле?
— Так точно, — першим відповів Катаржі і, вставши, виструнчився.
— Доброго б нам товмача, ваше превосходительство, —сказав Котляревський, підводячись теж.
— Знайдемо, він і провідником буде. — Генерал помовчав, пожував губами. — Дійте спільно. Але старшим... — Мейєндорф прищулив ліве око під навислою бровою, поглянув на офіцерів. Бригадир Катаржі був старший чином, і це вирішило. — Ви, пане Катаржі, призначаєтесь старшим. Але заходів штабс-капітана не заперечуйте. Дійте відповідно до обставин. Потрібні папери одержите. Врахуйте, панове: помилитесь — можете попасти до турків. Не бажаю вам цього. Отже, будьте обачні, обережні, але й тверді, певні свого високого обов'язку. І ще одне: ніхто не повинен знати про нашу бесіду. Думаю, ви розумієте всю важливість цього...
Через хвилину бригадир Катаржі й штабс-капітан Котляревський попрощалися з командуючим.
8
У Бендерах ніхто не звернув особливої уваги на невеликий загін вершників, який виїхав ранком з міста Каушанським шляхом. Хіба мало тепер їздить військових? Мабуть, немає й хвилини, щоб не мчали вершники від штабної квартири в різні кінці, лякаючи курей на запорошеній дорозі, а в приморозки розбиваючи груддя глини, розбризкуючи замерзлі калюжі.
У загоні було п'ять осіб: бригадир Катаржі і його ординарець — довготелесий здоровань Денис Орестов, штабс-капітан Котляревський з Пантюхою й перекладач, він же й провідник, Стефан — молодий, швидкоокий молдаванин, який добре володів татарською і турецькою мовами.
Офіцери їхали попереду, солдати й Стефан на невеликій відстані позаду, в степу перешикувалися: Стефан поїхав в одному ряді з офіцерами.
Бендери з їхньою фортецею і форштатом, вузькими покрученими вуличками, хатами-мазанками швидко загубилися за степовими могилами.
Дорога петляла з рову в рів, губилася з очей, знову вибігала на могилу й зникала в розлогій низині, що вела до степового болота. Довелось об'їжджати його. Шарудів померклий очерет. По чорній воді пливло невідомо як занесене сюди жовте кленове листя.
Вершники обминули кругле, ніби малахай, озеро, внову в'їхали в збиту тисячами копит низину. Проскакавши версту, а може, й дві по ній, опинилися перед новим озером, невеликим, але чистим, прозорим; по той бік його лежали дикі степи, вкриті синьою памороззю. Такого ж відтінку небо, злившись на обрії з степом, ніби загородило вершникам білий світ, наче далі й дороги не було. Від цього чи, може, тому, що в степу було надто тихо й порожньо, ставало моторошно. Що чекає вершників ще сьогодні, як зустрінуть їх татари?
Стефан на своєму гнідому жеребчику вирвався на кілька кроків уперед. Він не тільки шукав дорогу — він слухав степ, вдивлявся у кожен пагорбок на .обрії, вивчав його, ніби запитував: а що за тобою там, далі? Уваги штабс-капітана це не минуло, йому сподобалось уміння перекладача зграбно сидіти в сідлі, легко, ніби ненароком, торкаючись повідка, повертати гнідого в потрібному напрямку. "Непоганий провідник", — подумалось, і він поділився упівголоса своїми спостереженнями з Катаржі. Той, виявляється, теж помітив це, і йому подобались упевненість і сміливість, з якою Стефан вів загін.
Зразу ж, крок за кроком за офіцерами, їхали ординарці — Пантюха й Денис. Вони знали один одного давно, в перших днів походу; інколи їм траплялося подовгу бути разом, це тоді, коли офіцери від'їжджали в службових справах і ординарців лишали при штабі.
Денис Орестов прослужив у армії понад п'ятнадцять років і відчував якусь особливу, майже батьківську приязнь до молодшого свого побратима — Пантелія Ганжі, земляка штабс-капітана; на правах старшого він радив, як краще виконувати нескладні' й разом із тим непрості обов'язки ординарця, особливо під час походу.
Котляревський подумав, що, може, треба було б їхати без солдатів. Адже коли офіцерів чекає невдача, то ординарці їх не врятують, а справитися з завданням командуючого вони могли б і самі. Проте Катаржі вважав, що солдати потрібні в такій дорозі, і довелося згодитися. Тим більше, що й сам командуючий радив узяти їх з собою.
Не встиг, однак, штабс-капітан подумати про це, як перед його конем просвистіла стріла. Це було так несподівано, що ніхто не помітив, звідки, з якого боку її випущено. Всі, як за командою, зупинились.
— Шайтан! — вилаявся Стефан і стрімко потяг на себе повід. Як вихор, винісся на могилу гнідий. На ту ж могилу вилетіли й інші. Пантюха й Денис стали біч-о-біч з офіцерами, щоб уберегти їх від можливого нападу.
Степ, порізаний лісистими балками та ярами, прокидався повільно. З сивого туману піднялося сонце, і небо на сході здавалось опаловим, побурілим, ніби присипаним тонким шаром попелу. Та з кожною хвилиною воно все більше й більше звільнялося від туману, і нараз перші промені осяяли темні очерети, що причаєно застигли під могилами, розтеклися по низині чорною рікою.
— Втекли, — сказав Катаржі.
— Що ви, ваше благородіє, вони тут, поблизу, — заперечив Стефан. — Тільки відійшли подалі, сидять десь у балці, можливо, в тій, що зліва, а один чи два на могилах притаїлись, за нами слідкують.
— Так, мабуть, і є, — сказав штабс-капітан.
— Може, перечекаємо? — запропонував Катаржі, хоч міг і не пропонувати — мав право наказувати, але бригадир сам не був певний, що саме так потрібно діяти.
— Чекати? Не знаю, — знизав плечима Стефан. Тоді втрутився штабс-капітан:
— Ждати немає потреби. Якби ми мали намір оточити їх, зловити або знищити, тоді, можливо, мали б удатись до якоїсь іншої тактики. А в нашому становищі ждати — тільки марно дорогий час гаяти. Вони дали про себе знати, й добре. Поїдемо прямо на ту балку. Мені здається, вони в ній стоять.
Справді, від степовиків не сховаєшся, у степу вони — як удома: бачать кожний крок чужинця, чують його ходу.
— Їдьмо, — погодився Катаржі.
Вершники з'їхали з пагорба й легкою риссю пустили коней, вже не вибираючи дороги. Стефан вів їх до ближнього села, що належало, як він казав, до повіту Орум-бетоглу.
Котляревський, їдучи зразу ж за Стефаном, навмисне випереджаючи Катаржі, почував себе зовсім не захищеним, кожен м'яз був напружений, ніби ось-ось могла просвистіти над самим вухом стріла. Вона могла бути послана вправною рукою нападника з будь-якого боку, і нічим не можна її відвести. Те ж саме, мабуть, відчували й усі інші.
Катаржі їхав з камінним сухим лицем, затверділи щелепи під смаглявою шкірою, а очі, чорні, як вуглини, блищали, ніби його трясла пропасниця. Похмурі обличчя ординарців виказували їхні почуття, але вони не сміли й слова мовити: вони повинні їхати слідом за офіцерами мовчки, покірно виконуючи їх волю, і це, мабуть, пригнічувало.
Позаду маленького загону котилося сонце, то ховаючись у пошерхлій траві, то спливаючи над пагорбом, спокійне, величне, і знову опускалося в очерети.
Низина перетнула дорогу раптом, вершники заострожили коней, щоб проскочити її якомога швидше, і коні, ніби передчуваючи недобре, рвонулися щодуху, лише груддя рудої глини разом з мерзлою травою летіло з-під кованих копит. Та проскочити низину не встигли...
Ординці на низькорослих гривастих конях, ніби прикипілі, застигли в сідлах; вони з'явилися так несподівано, що мимохіть здалося — з-під землі виросли, до того ж усі, як один, і одночасно.
Вони стояли на пагорбі, що бовванів за півсотні саженів попереду, десятків зо два малахаїв маячило й ліворуч.
— Здається, приїхали, — пожартував Котляревський. Стефан, який встиг пройнятися щирою симпатією до штабс-капітана, мимохіть знизав плечима: офіцер жартує, а чи до цього за таких обставин? Ба навіть штабс-капітан, здається, аж зрадів нагоді стрітися віч-на-віч з ординцями, які, щоправда, не зовсім гостинно зустрічали загін росіян.
А бригадир Катаржі, земляк Стефана, повівся зовсім інакше. Загледівши на пагорбі буджаків, з яких хтось випустив по них стрілу, він не стримався, схопився за мушкет, і, напевно б, не уникнути кривавої сутички, що за такого співвідношення сил могла закінчитись трагічно, насамперед для росіян. Але штабс-капітан вчасно попередив бригадира, ворухнув поводом і тихо, але твердо мовив:
— Спокійно...
Сказав — і відчув, як нагло, захолонуло біля самого серця: а що, як Катаржі не послухає і висмикне мушкета? Та той своєчасно опам'ятався, різко опустив руку:
— Не стримався... А ти... ти, штабс-капітане, неначе в гості їдеш.
— А ти думав. Хіба ж ми справді не гості? — Котляревський, ледь підвівшись на стременах, запитавши поглядом дозволу Катаржі, махнув рукою: — Гей, кунаки!
Його, звичайно, почули, однак ніхто не відповів, і голос розтанув у глухій балці, а луна десь на краю урвиська бентежно зойкнула й не повернулась.
— Мовчать, — буркнув Катаржі.