Він полегшено зітхнув і почав розповідати про битви на Орелі, про перемогу і полонення Коб'яка, багатьох ханів і значної частини їхнього війська.
Спочатку по Ігоревому обличчю промайнула тінь досади. Видно, ця звістка вразила його. Тепер скромна перемога за Мерлом над ханом Обовли у порівнянні з перемогою Святослава та Рюрика здалася ще скромнішою.
Однак він скоро прогнав цю думку... Як-не-як, а все військо Обовли в полоні, він сам теж, а головне — половцям не пощастило пошарпати сіверські села та хутори!
Коли Ждан закінчив, він гордо сказав:
— Перемога князів велика, але ми теж з перемогою! Не з порожніми руками повертаємося додому!
— Я знаю. Янь уже встиг повідомити... Я вітаю тебе, княже, і радію, що Сіверщину на цей раз, дякуючи твоїй хоробрості і хоробрості інших сіверських князів, оминула зла біда, — з почуттям промовив Ждан.
До Ігоря повернувся добрий настрій.
— Що ж ти тепер збираєшся робити? Куди мандруєш? Може, повернешся до мене? Мені завжди потрібні сміливі й досвідчені люди!
Ждан миттю оцінив великодушність князя. Це було прощення, і важило воно для нього немало. Але, кинувши погляд на згорблену постать матері і на засмучену Любаву, відповів ухильно:
— Княже, я вдячний тобі за доброту твою і при першій же нагоді стану до лав твого війська. Але зараз я не сам. Мати рветься у Вербівку... Невідомо, чи там після половецького погрому залишився хто... Однак вона хоче там поселитися...
— Там є люди, хоч і мало, — втрутився у розмову княжич Володимир. — Ідіть селіться! Я дозволяю... Це моя волость... І мені потрібні поселенці.
— Атож, ідіть селіться, — погодився Ігор. — Посем'я знелюдніло, і треба докласти багато сил, щоб воно знову стало многолюдним і багатим...
Ждан полегшено зітхнув, бо одержав остаточне прощення князя і дозвіл розпоряджатися своєю долею на свій розсуд. Він низько вклонився і заспішив до жінок, щоб заспокоїти їх і поділитися радістю: тепер вони можуть безбоязно селитися у Вербівці чи там, де захочуть.
4
Наступного дня, опівдні, коли сонце стало майже над головою, стомлені подорожні переправилися вбрід через Сейм, піднялися на гору і зупинилися.
Ждан одним поглядом окинув усю широку долину, де колись було велике і гарне село. Які довкруг знайомі з дитинства рідні місця! На видноколі, за Сеймом, темний бір, куди влітку та восени він бігав по ягоди та по гриби, а взимку їздив з батьком по дрова. Ось попереду вузький узвіз з обривистими глинистими стінами, де в норах гніздилися чорнокрилі щурі, на рівнині розкинулися поля, тепер занедбані, порослі бур'янами, а понад берегом ріки — левади. І всюди верби, верби — гіллясті, рясні, зелено-сиві. Недарма село назвали Вербівкою...
Ждан пізнавав рідне село і не міг упізнати. Що ж від нього залишилося? З землі стирчали чорні обвуглені сохи. Де колись стояли хати, повіті, клуні, там тепер здіймалися купи золи, порослі бур'янами, городи теж позаростали, перетворилися на пустища. І тільки де-не-де під солом'яними та очеретяними стріхами темніли маленькі, мов гриби, хижки, зведені спішно, невміло — аби перебути зиму.
Він знайшов свій город, що левадою спускався до самого Сейму, і сам собі не повірив: на місці їхньої чималої хати тепер стояла хижка і над нею з обмазаного рудою глиною димаря вився в небо сизуватий димок. За ворітьми опускав у колодязь свого довгого носа журавель, а біля нього біліла чоловіча постать...
Хто ж там — свої чи чужі?
Ждан раптом відчув, як потерпли ноги. Хотів ударити під боки коня і не міг. Радість і тривога стиснули груди. Очі затуманилися слізьми.
— Мамо, там у нас хтось живе! — вигукнув хрипко. Мати крізь сльози мало що бачила вдалині.
— Хто ж, сину?
— Не знаю... їдьмо швидше!
Вони спустилися з гори, проминули одну запустілу вулицю, другу і, задихані, охоплені надією і страхом, під'їхали до рідного дворища. Ось перед ними чудом уцілілі від пожежі старі, виплетені з лози ворота. За ворітьми, біля дровітні, застиг з високо піднятою сокирою чоловік у білій полотняній сорочці. Очі його округлилися від подиву й страху, а губи шептали:
— Свят, свят, свят!.. Якщо це нечиста сила, то згинь, пропади! Цур тобі й пек!
Ждан притьмом злетів з коня, кинувся до нього:
— Іване! Братику! Живий!
Той оторопіло опустив руки, змінився на виду. Ждана не впізнав.
— Хто ти?
— Та Ждан я, Ждан! І мати зі мною! З полону повернулася... А то — Любава!
До двору вступила мати. Скрикнула глухо, схопилася за серце, схитнулася... Останні сили, що тримали її в дорозі до рідного порога, вичерпались.
І тут Іван ніби прозрів. Кинув набік сокиру, рвонувся назустріч:
— Мамо-о!
Вона впала йому на груди, заплакала. А він цілував її мокрі щоки, шкарубкою рукою гладив заплутані посивілі коси і шептав лише одне слово:
— Мамо, мамо!
Підійшов Ждан, обняв обох. Неповороткий, вайлуватий Іван кивнув йому чубатою головою, притулився плечем до його плеча, і так вони утрьох стояли: то плакали, то щось говорили, хоча жодне слово не доходило до їхньої свідомості, то завмирали від щастя і болю.
Тим часом Любава ввела на подвір'я коней, а з хижі, почувши крик, вийшла чорнява молодичка з немовлям на руках. За подолки її спідниці тримався замурзаний чорночубий хлопчик, спідлоба поглядав на незнайомих людей.
Іван опам'ятався перший.
— Мамо, Ждане, ось мої... Це Варя... Тобто Варвара... І дітки — Жданко та Настуня...
Мати пригорнула невістку, поцілувала дітей.
— Ріднесенькі мої! Я така щаслива!.. Вона знову заплакала. Варя почала втішати:
— Не плачте! Ви ж дома... Житимете у нас... А Ждан поселиться поряд... Не плачте! Ходімо до хати — пообідаєте та спочинете з дороги... Ходімо!
Сама, теж плачучи, взяла стару за руку і майже силоміць повела до хатини. Любава пішла за ними.
А брати поспішили до коней — напоїли, потриножили і пустили на леваду пастися. Потім стали на обніжку, під старою розлогою грушею, всіяною дрібними жовто-брунатними гниличками. Ждан зірвав одну, вкинув до рота.
— Смачна яка!.. Не раз у неволі снилася мені наша груша. Не хатина, не двір, а груша на межі з Лебедями, на яку ми колись малими здиралися, мов вивірки, і ховалися там, серед гілля, від батькового чи материного прочухана... А прокинувшись, думав: повернуся коли-небудь додому — поставлю під нею хатину...
— От і став на лебедівському городі, — сказав Іван, пригладжуючи розпатланого чуба, що кучмою звис над лобом. — З лебедівського роду нікого не залишилося... А ми гуртом допоможемо — я, мати, твоя жона...
Ждан усміхнувся.
— Ти про Любаву?. Вона не жона мені. Але весною ми поберемося...
— Жона чи не жона — все одно допомагатиме.
— Допомагатиме, — погодився Ждан. — День чи два відпочинку — та й зачну тягати з лісу дерево. Щоб до осені поставити хижку.
— Не хижку, а хату, — заперечив Іван. — Досить, що в мене хижка. Тепер тісно... Але ж нас було тільки двоє — Варя та я. А ти не сам — гуртом зробимо.
Вони довго стояли у затінку під грушею, вели тиху розмову, міркували, як жити, де сіяти озимину, як вигідніше продати троє Жданових коней та купити за них худобу, свиней, птицю, яку зводити хату. Розмовляли б і далі, до самого вечора, та з хижки вийшла Варя, погукала:
— Досить вам, хлопці! Обідати пора!
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ
1
Кончак скликав ханів усього Дешт-і-Кипчака [40] на воєнну раду. Причина її скликання була важлива: поразка хана Коб'яка та його союзників на Орелі похитнула і підірвала силу Половецької землі.
Кіш Кончака на Торі, неподалік від злиття його з Дінцем, вирував у той день, як вулик. Кожен хан, прибувши з почетом, ставив на вказаному місці, на високому березі річки, похідну юрту, охоронці ставили поряд ще одну — для себе. В коші лунав шум, гам, лемент. Хтось прибував, кудись мчали вершники, снували між дорослими всюдисущі чорноголові хлопчаки, іржали коні, палали багаття, в казанах кипіла, пінячись, конина, стікали смальцем над вогнем жирні баранячі туші, пахло смаженим м'ясом, часником і лавровим листом.
На горбі, навколо великої білої юрти Кончака, стояли колом бунчуки та корогви. На корогвах майоріли під вітром вишиті кнітеллю і шовком лебеді, вовки, собаки, тури — захисники половецьких родів, а ще — бичачі роги, довгошиї дракони, з червоних пащ яких пашів вогонь, степові беркути та коршуни. Біля входу до юрти розвівався золотистий стяг з головою собаки та кольчужним наколінником — кончаком, від якого й пішло ім’я великого хана.
Тут зібралися найвпливовіші хани донських, лукоморських, поморських та "диких" половців: Кза, Туглій, брати Токсобичі, Колобичі, Єтебичі, Терьтробичі, Бурчевичі, Улашевичі, Торголовичі. Прибули навіть Кулобичі з Куль-Оби — Керченського півострова.
Після ситого обіду, влаштованого на мальовничому пагорбі над Тором, звідки видно було далеко довкіл, всі перейшли до білої ханської юрти. Сіли кружка на вовняних подушках. Молоді гарні рабині-уруски внесли кумис та айран, поставили на дерев’яних тацях перед кожним гостем і, покірні, слухняні, мовчки вийшли.
Поки гості всідалися, Кончак стояв. Високий, широкоплечий, горбоносий, він підносився над усіма на цілу голову. Його розшитий золотом та сріблом візантійський одяг, виготовлений у майстернях Константинополя, сяяв самоцвітами, мов сонце, і коштував кількох кінських табунів. Дорога, дамаської роботи шабля висіла на барвистому шовковому поясі і теж яскріла коштовними камінцями. На широких грудях блищала розплескана в кружок золота гривня з прокресленими двома паралельними лініями — знаком кипчакських родів. А позад нього, на стіні, висіла ханська зброя — залізний позолочений шолом, кольчуга, зібрана з багатьох тисяч крицевих кілець київськими зброярами, круглий щит з зображенням собачої голови посередині, великий лук і шкіряний тул, начинений стрілами.
Коли останній з гостей усівся на своє місце в почесному крузі ханів, Кончак теж сів — на тор. Діждавшись тиші, випрямився, пригладив цупкими пальцями копицю шорсткого чорного чуба, обвів усіх важким поглядом.
— Достославні хани, володарі великого і вільного, як вітер, Дешт-і-Кипчака! — пророкотав басовитим голосом. — Настала для нас година печалі, невтішних сліз і лютого горя: наша братія, придніпровські хани, самочинно зібралися походом на урусів і, зазнавши страшної поразки, опинилися в полоні в уруських князів, а все військо хана Коб'яка, який не послухався мене, не приєднався до всіх нас, до великої об'єднаної половецької сили, наклало головами або теж пішло безславною дорогою
рабів в уруський полон...