Скажи одне: негоже живим являти зневагу до потятих. Честь воїв і витязів зобов'язує віддати їх вогню чи поховати з належною шаною і тим воздати хвалу їхньому подвигу, а собі підготувати поле для грядущої січі. Що б не казали тобі, наполягай на цьому, бий по гордині їхній саме цим.
І хотів, і боявся вірити, що перемир'я з обрами можливе. Нуртували-бо, з усього видпо, лаштувалися до січі. А тих, хто налаштувався на січу, важко спинити. І все ж попробує. Звертається ж до них не з чим-небудь, із здравим умислом, і звертається не до скаженого Баяна, — до терханів. Невже серед них не знайдеться такого, котрому честь мужа була б дорожча за нікчемну примху.
Обри не одразу зголосилися вислухати нарочитого від антів. Довго довелося стовбичити йому укупі з супроводом неподалік від табору асійських зайд. Нарешті покликали. І тримали там, на перотрактаціях, недовго. Коли ж нарочитий вийшов і рушив у зворотну путь, коли зблип нарешті :і кілисм ті осміхнувся своїю білозубою усмішкою, гупігіу по лішлоси: пит. Волот, вирвав у чорнобожої служниці — мораші для себе, воїв своїх, ба для всієї землі їроянової жадані три доби і тим домігся, чого хотів. Ано, тим і домігся! Бо багато води стечи за дароване долею перемир'я. Буде час і розмислити, і перепочити, і зібратися з силою та розставити, як підказують розмисли, ту ратну силу, що є і що може прибути за сі три доби в поміч від східних антів.
Гінці те й робили, що каламутили ріку та виїздили на пагорб за рікою, де став па вороному, як ніч, огирі князь Волот і доглядався до січі, що лютувала та колобродила, лютуючи, і ошуюю, і одесную, і прямо перед ним. Уже й не дослухався, з чим вдаються до нього. Без благань-домагань, без знеможеного нелюдською втомою крику знав:
усі одного просять — помочі, і то неодмінної, і то негайно. А де він візьме її, коли усе, що мав, послав або Властові, або Старкові, або Чужкраю.
— Княже! Несила стояти вже. Дозволь одійти з рештою за ріку!
— Не дозволю! — різко обертається на голос-волання й пришпилює своїм крицевим позирком того, що волав, до сідла. Скажи Чужкраю, про те і думати не смійте. Хто відійде за ріку, той поведе обрів до Черна і далі.
— Обмаль нас, а обри кидають та й кидають свіжі сили.
— То й що? Стинатись треба, а не поглядати за ріку. Все, з тим і скачи до свого привідці. Інший і зовсім уриває терпець.
— Княже! Де ж обіцяна поміч? Старк сказав: "Коли не буде її, не вистоїмо. Обрів удвічі більше, ніж нас".
— Скажи Старкові: вони па чужій землі, а ми на своїй. У пас кожен має стояти за двох. Оступатися дозволяю лиш тому, хто чує вже себе мертвим.
Гіпець кривиться, гейби від недостиглих кислиць, і знову до князя:
— Що ж сказати тисяцькому про поміч?
— Скажи, коли буде, баритись пе етапу, одразу пришлю. А поки що уповайте па власну силу. А ще па то, що за вами стоять і ждуть пореятої в супостата змоги жони і діти. Беріть на карб і черпайте звідтам усе, чого не достає вам, аби вистояти.
Князь круто одвертається від гіпця й сердито спльовує солоний присмак поту, що потрапляє на уста. Гірко чути, а усвідомлювати й поготів. Чужкрай і Старк просять помочі. Чого ж— тоді сіюдінатпсн під усіх ішпігх? Иатопі літами и досвідом подводи, мужі, що били ромо й улиці перемудрити самих ромеїв, не втямлять: князь ни десь там він усе бачить і давно прислав би жадану поміч коли б мав. Так справді сутужно чи перепудилися в сутяжі і втратили глузд? Єдинпії Власт стинається мовчки й це нарікав на обмаль дружинників, хоча йому також не солодко. Баянові терхани примітили: у Власта добірна дружина — й кинули супроти нього свої добірні турми. Не так багато, як супроти Старка та Чужкрая? Ба ні, не менше, коли не більше. Дружинники Властові не такі уязвимі як ополченці Старка та Чужкрая — он у чому заковика. Ба як нещадно й відчутно разять обрів і як вміло вислизають із розставлених супостатом силець коли вони грозяться стати зашморгом. Яко крилаті змії носяться по полю. Налетіли, збили кинуті супроти них турми — і пішли потоптом, так навально і дужо, що й мужній відчуває острах у тілі і змушений стенутися. Були б усі такі навчені та вправні, далебі, не пішли б із Дністра і не оступилися б так далеко в землю Тиверську. Як се сталося і чому сталося? Он як міцно та певно стояли там, які надії покладали саме на Дністер, ріку швидкоплинну і предоста широку. Через тоту певність свою і Ближиці сказав: із Тіри ані кроку. Як би не склалося і що б там не було стій у ній, борони її до останнього. Він і стояв, до сього часу певно, стоїть. А всі інші відійшли, бач, від Дпістра, зму-' шені були відійти і від Дунаю. На лихо, обидві доньки в Тірі. Злата, яко жопа при мужеві, Милана, яко гостя Златина. Подалася під таке безліття та й засіла па своє безголов'я. Добре, коли Ближика догадався вислати їх морем на Дунай, а Дунаєм — у глибинні верві чи що кудись. А коли пі?
Пробі, що се, знову гіпець від Чужкрая? . — Княже! — добувся врешті до нього дружинник і ви. валився, знеможепий ранами, із сідла. — Біда, кпяже. ЧужКрая потято. Сотенні питають, хто очолить рештки що лишилися з його тисячі?
Волот обертається, мас намір крикнути на повіїии голос: "Всі, хто с при мені, в мечі!" — та помічає нараз. Рідколіссям, що підступало з полупочі до пагорба, правляться комонники і помаліім числом. Не встигає ро'згле'ііТи, хто такі, як котрийсь із зіркіших чи тих, що помітили комонників раніш, зично, ба радісно звідомляе свого княз і всіх, хто був прі князі:
— Дуліби! Гляньте, братів, дуліби. Поміч ідо! Волот розвертає Вороіюго, видимо, хоче помчати назустріч рятівній помочі від Добрита, та не встигає, а може, й передумує вчасно: до нього мчав уже на білому й бистрому, гсйби вітер, огирі привідця дулібів.
— Княже! — спинився неподалік. — Тисяцький Келагаст і його тисяча до твоїх послуг.
— Тисяча? Се правда, молодче?
— Ано. Князь Добрит сказав: від серця відриває, а таки шле.
Волот неспроможний здолати радість, що забуяла в серці:
приострожує Вороного й під'їздить до посланця від дулібів, обіймає його й рече розчулено:
— Спаси біг тебе, младомладий тисяцький. Коли б князь Добрит знав, як со вчасно. Коли б лиш знав! Дружинники твої готови до січі!
— А то ж як. Затим і правилися сюди.
— Тоді розгортай лавою й діли свою тисячу надвоє. П'ять сотень візьму я й стану в поміч ось сим, найближчим, з рештою підеш ти на виручку воєводі своєму Старку.
І закипіла січа, лютіша прежньої, і озлобилися серця тих, що зійшлися в січі, ще видиміше, ніж озлоблялися досі. Хтось вкладав гнів свій і злобу свою лишень у силу удару, що падав на голову супостата, та ще в обачність, аби такий же удар не опустився на нього, тому сопів лиш та розглядався, відсапуючись; у когось стачало їх — і гніву, і злоби, і сили — ще й на погрози та прокльони.
— Се вам за Брайка! — казав той, що втратив тілько-по побратима.
— Се за тисяцького Чужкрая! — пояснював інший, да так зично, що на його голос оглядався котрийсь із обринів і або сторонився, бачачи, як падає потятий сородич, або ж подвоював гнів свій і йшов на анта з оголеною крицею і з оголеною буєстю, що не страхалася й криці. — А се за себе, — зустрічав його той же ант ударом під серце, — на той випадок, коли поляжу, а відплатити не буде кому.
Лише Келагаст був послідовний — кожен удар свій присмачував одним і тим же:
— Се вам, степові таті, за Мезаміра. І се за Мезаміра. І се. Присягаюся гнівом Перуна, бога добра і бога кривавиці: доки житиму, доти й помщатимуся за брата свого, безневинно потятого.
Він не вперше стинається з обрами. Тоді ще, як поверпупсц під лих іл тілом Мрлпміра та стан пород к'пялем Добритом, сказав Добритові: "Пошли туди, до можу втопити гнів свій і ненависть свою в крові асійській". Князь відмовляв, казав, негоже кидатися в січу з безумом гніву в серці, має дати йому час бодай трохи прохолонути й слухатися розуму. Та Келагаст лишався непохитним. І на Дністер пішов, і на Дністрі таку засаду й таку погибель влаштував обрам, котрі йшли супроти нього, що Добритові годі було лякатися за Келагаста та сумніватися в його нерозважності. Коли прибула з землі Дулібської рать ополченська, а мужів, котрі очолили б її, виявилось не густо, поповнив його сотню ополченськими та й повелів сотнику бути тисяцьким. То не біда, що він аж надто молод. Зате руку має міцну і одваги не бракує в серці. "Комонники з люду дулібського не рівня твоїм Дружинникам, — зауважив Добрит, напучуючи молодого тисяцького, — та ти не вважай на те. Най вчаться в них і прагнуть бути врівні з ними, коли землю нашу і люд наш постигло безліття".
Келагаст не забував того напучення ані тоді, як вишколював та злютовував тисячу, ані пізніше, як водив її в січу. Уповає на нього, як і на свій вишкіл, і зараз.
— Анти, берім гору! — кричав на повний голос і приострожував огира, старався вихопитися вперед, бути там де й належить бути привідці.
І крик той не лишався голосом волаючого в пустелі. Вої чули в собі не знати яку силу, підносили ратну буєсть нестямні й засліплені, налітали на обрів бурею і, уподібн'юю-чись бурі, зносили їх із своєї путі.
— Гора! Гора!
Клич той, буєсть ту чув позад себе й князь Волот. І не лише з уст сотень, що привів і передав під його руку Калагаст. Перли на обрів, закликали брати гору над обрами поріділі сотні тиверпів. Бо певні були: тепер за ними сила, за ними буде й переята в супостата змога.
— Княже! — настиг його в січі й став поруч котрийсь й отроків. — Вийди на час із лави, маю сказати щось.
— Кажи тут.
— Негоже тут. Передай комусь із сотенних рать тебе там, — показав пазад, — тра!
— Чиї се вигадки? Хто може вказувати привідці де іому бути?
Стримав все ж огира її крикнув першому, що підвернувся, сотнику: "Будь за мене", — й знову до отрока!
— Чому — там? Хто велів так?
— Син твій, Богдапко.
— Що?!
— Кажу, син твій. Привів рать свою в поміч нам. Викичами іменують себе.
Не слухав далі. Розвернув Вороного и погнав назустріч комонникам, котрі — бачив уже — виїздили та и виїздили з лісу.
Так аж надто радів чи примножував радість і бентегою — сам не відав. Єдине, в чому був певен, — на нього ждуть. А втім, ждуть не всі. З-поміж комонних, що вийшли на галяву й спинилися перед самим бородищем, вихопився один і погнав свого огира на зближення з князем і з тими, що були при князі.
— Отче!
— Сину!
Не далі як за стрельбище стояв між очманілих від крові мужів огнеликий витвір Злоби і Тьми — Чорнобог і турив кожного не баритися, спішити на кривавий пир та втолювати жагу свою напоєм мсти; коли не поруч, то майже поруч іржали, оповіщаючи світ про безумство людське, комені, викрешувались усеспопеляючі іскри і не тільки ударом крпці о крпцот — глгжл о слово, ruinv о і-піп иоіі.і висті о ненавистт,; там, у вітрі пристрастей, лилася кров торжествувала злоба, прощалося з земним і ціпеніло перед невідомістю потойбічного життя людське.