щоправда, надійною сторожею, все ж звільнили й привели туди, де мало статися купання.
Царська челядь принесла зроблені ще вчора східці-підмостки й поставила їх поруч із казаном. Як тільки молоко закипіло, морська царівна вийшла на підмостки і, не роздумуючи, стрибнула в повитий парою казан. Тієї ж миті випірнула й, підхоплена Яровитом, постала перед згромадженим довкола людом у пишнім земнім убранні. Та не те вразило Халіля і його челядь: царівна випірнула з молока ще ліпшою, аніж була. Такою младомладою і такою красною та статурною стала, що агаряни ахнули, дивуючись, і заніміли.
"Слава царю Халілю! — крикнула челядь, опам'ятавшись. — Слава володарю ліпої з ліпих жони!"
"Слава й цариці землі агарянської!"
"Стривайте! — підніс над головою меча і вгомонив царських холопів Яровит. — Царівна не стала ще царицею, а цар — її мужем. Най спершу виконає другу мою вимогу"
"Ти не володар їй, аби вимагати".
"Ба ні. Чули, що сказала царівна? Я — її суджений. Або ти, царю, купаєшся зараз у кип'ячому молоці й набуваєш виду красного молодця, до якого прихилиться серце вродливиці-царівни, або стаєш зі мною на поєдинок. Чесний двобій і чесна звитяга теж дадуть тобі право стати волостелином цеї диво-діви".
Царя одразу ж оточили радники. Поки вони шепталися, Яровит сів на коня й оголив свій меч-самосік. Царівна ж стала край підмостків і, не чекаючи, що врадить цар із своїми радниками, сказала: "Або зголошуєшся, царю, робити те, чого вимагає від тебе мій наречений, або я знову буду в молоці морських кобил і стану морською дівою".
Халіль зважився врешті-решт і відтурив від себе радників.
"Кажеш, хочеш битися зі мною?"
"Хочу чи не хочу, а муситиму, коли не скупаєшся в молоці".
"Чи ж знаєш ти, з ким виходиш на поєдинок? Я переможець тих численних мужів, що їх, крім чародія-горбуна з двосічним мечем, ніхто не перемагав".
Він справді був велетом. Таким могутнім видавався на не менш могутньому коні, такий крупний горбоносий вид мав, чоласту голову, що Яровитові слід було, може, й подумати перед тим, як казати: "Так, хочу битися".. Одначе пам’ять його не забарилася нагадати й те, що чув від ворона: "Тобі належить визволити царівну; не визволиш її — не матимеш і Живи".
"Чи я перечу, — осміхнувся. — Когось, може, й перемагав ти. Та попробуй взяти гору у двобої зі мною. Інакше, кажу, не матимеш царівни".
Зухвалість його розлютила Халіля.
"Виходь, коли так", — метнув на витязя свої позирки-стріли.
Билися на просторім намісті, осторонь від натовпу. То налітали один на одного бурею, то знову розходилися й брали розгін. І раз, і вдруге, і втретє отак. Нарешті зчепилися, мов вужі. Коні, гарцюючи, збили пилюку, не розбереш уже, де Яровит, де цар. Тільки й чутно було з того вихору-двобою, як гримить криця об крицю, як іржуть, боляче приострожені чи вражені мечем коні. Та ще біла Халілева чалма вигулькувала час від часу з пилюки, мовби засвідчуючи тим цареву невразливість.
Челядь, радники — сама цікавість і торжество. Такі, що й крикнули б уже: "Хай живе непереможний цар Халіль". Та не зважувались все-таки, ждали вирішальної миті. А коли настала вона, не до торжества було: важка царева голова схилилася раптом на груди і, відтята наступним ударом меча-самосіка, покотилася коневі під ноги.
Агаряни не повірили тому, що бачили, і ждали. Може, то здалося тільки? Адже курява. Та ось із хмари пилюги вихопився кінь без вершника, а вслід за ним виїхав і витязь. Витер спітніле чоло й знову погнав коня в пилюку, настромив щось на вістря меча й, підіймаючи, кинув під ноги отетерілій челяді.
То була повита чалмою голова Халіля.
Челядь, не змовляючись, тицьнулась ниць і заволала: "Будь нашим повелителем, витязю-царю!"
Та Яровит не дослухався до тих величань. Посадив у сідло царівну і погнав коня туди, де стояла в пристанищі Халілева лодія. Тоді вже, як сів у неї з дівчиною та підняв вітрила, сказав люду агарянському:
"Не волію бути царем у вашій землі. Свою маю".
І повів лодію у відкрите море.
Чотири седмиці плавали вони удвох із царівною по синьому морю, тішились-милувались одне одним, а найбільше тим, що були в парі, що їм ніхто не перешкоджав ані плавати, ані тішитись та милуватись.
"Як тебе звуть?" — поцікавився, коли усе вже було сказано і все висповідано.
"Царівною".
"Знаю, що царівна. Ім'я яке маєш?"
"Яке даси, таке й матиму".
"Назву тебе Любавою".
"Така я люба тобі?"
"Як світ ясний, як високе небо над світом".
"То лишайся зі мною".
"Отут, на морі?"
"Чому на морі ? Хочеш, житимемо на березі моря. Я знаю землю, покриту вічнозеленими галявинами, лісом і ніким, до речі, не обсаджену. З полуночі захищає її від лютих сіверських вітрів та морозів висока гора, недоступна для людей і звірів крутопадь, з полудня, заходу та сходу омиває голубе незамерзаюче море. Сядемо там, збудуємо оселю та й житимемо в парі. З лісу, з поля братимемо їжу. Та й з моря матимемо її досталь".
"І далеко вона, та земля?"
"Що нам далеч? Захочемо — до ранку будемо там".
"То пішли нагору, піднімемо вітрила".
І погодилась, і перша подалася туди, де щогла та вітрило. А вийшла нагору та розглянулася — й мусила прохолонути: на морі стояла повна тиша.
"Доведеться чекати ранку".
"А доведеться, — Яровит їй. — Вітер теж улігся на спочинок".
Розігналася було йти до кліті-затишку, та одразу ж і передумала.
"Чому маємо чекати? Чи я не морська царівна?"
"Бо таки ні. Сама ж казала, стала земною".
"Стала, утіхо моя, та не зовсім. Не можу я без моря. Хоч раз на день, а мушу скупатися, побувати серед тих, з ким жила-тішилась, будучи дитям, а потім дівкою-царівною".
"Йой".
"Чого "йой"?
"То як же воно буде?"
"А так і буде, як нині є. Чи я не з тобою, чи тобі мало мене?"
Змовк Яровит, мабуть, не знав, що сказати своїй Любаві, і Любава збентежилася, а збентежившись, не забарилася розігнати його журбу-задуму.
"Хочеш, — довірливо заглянула в вічі, — до ранку таки будемо в утаємниченій від людей землі".
"Як то?"
"Отам лежать плетениці. Зроби з них дванадцять шлей і викинь наперед лодії".
"Хочеш сказати..."
"Саме те, що подумав, утіхо моя, й хочу сказати. Звелю — і морські кобилиці доправлять нас до ранку до тої необжитої землі".
Не зовсім вірив їй, а все ж скорився. І шлеї поплів, і до лодії приторочив, і поперед лодії викинув. Коли ж випірнули та струснули гривами білі, мов піна морська, кобилиці, і пожвавився, і про сум та непевність забув... Бо таки попливли з Любавою так швидко, що знялись і пішли в усібіч круті хвилі, повіяло стрічним вітром, а вже вітер зривав і кидав на них, потішених і вдоволених, м'яку піну, холодні й від того лоскітне-дошкульні бризки. Звідки йому, земному, було знати, що то не просто собі бризки, то чари Любавиного батечка — царя моря. Плив і насолоджувався тим плаванням-летом, розкіш-волею, що можлива тільки на морі, присутністю діви-краси, що подарувала йому море. А коли така розкіш серцю і такі чари на серце, де вже думати про якісь сумніви і якусь непевність. Обіймав потішену його вдоволенням Любаву й купався в знадах-розкошах її, як лодія в збуреному морі.
До берега обіцяної царівною землі пристали тієї вранішньої години, як сходило сонце і його скісне проміння щедро залило доли та гори. Може, й не примітили б тієї щедрості, та з ночі випала на дерева, на трави роса, а скісне проміння уміє вишукувати роси. Заграло, замерехтіло в тих диво-перлах, здавалось, видзвонює в них. Торкається падінням-доторком і видзвонює кришталево чистим дзвоном.
"Ніби на острові Буяні".
"Подобається?" — питає царівна й ласкою заглядає у вічі.
"Кажу ж, ніби на острові Буяні. А так, як на Буяні, ніде немає".
"Ну, — веселішає, — тоді тут і житимемо".
Вони оглянули за день долину, були у лісі, під горою. Просто ходили й милувалися привіллям цеї землі чи збирали ягоди й снідали та обідали в парі, все гомоніли й гомоніли, парувались та парувались, і хто знає, що більше радувало їх: віднайдений закуток-вирай на землі чи те, що він давав привід сподіватися: вони єднаються назавжди.
"Сам споруджуватимеш терем, — запитала царівна, коли повернулися на лодію, — чи родаків моїх покличемо?"
"Чим же я споруджуватиму його, коли, крім рук, нічого не маю?"
"І то правда, — осміхнулася. — Ну, то лягай і спи, а я посиджу над тобою".
"Чого маєш сидіти?"
"Хочу так. Першу ніч ночуємо на своїй землі, мушу приглянутися, яка вона поночі".
"А я засну. Бо ніч не спав і день був суєтний".
І він заснув. А прокинувся другого дня, Любави не побачив коло себе. Підвівся, розглянувся — таки немає. Поспішив, спонукуваний тривогою, із лодії, та тільки-но вибрався звідти, як знову змушений був стишити ходу. Лодія їхня стояла в тихій заводі, біля кам'яної стіни, а одразу за заводдю підносився в небо й дивував величчю та неабиякими розкошами терем-палац. Він був мармуровий, з високими, прикрашеними різьбленням вікнами. Довкола палацу лад і досконалість, така досконалість, ніби усе, що є тут, виросло за ніч із землі й постало перед очима заспаного витязя, як диво з див.
Здолав-таки свій подив, як і свої сум'яття, й попростував до палацу. Назустріч йому вийшла Любава. Уклонилася низько й мовила звичне:
"Прошу мужа й господаря до нашого терема".
Не питав, звідки такий, як могло статися. І так догадувався. Ходив слідом чи поруч із Любавою й слухав, що казала. А вона все оповідала та й оповідала. І світилась оповідаючи. Якимсь м'яким, до лоскоту приємним світлом. Бо й сама була неабияк вдоволена тим, що має господу, що буде господинею. Може, саме те вдоволення й робило її не просто ліпою та гожою в новому вбранні, — божественно чарівною.
Незчувся Яровит, коли і як перейнявся її радістю і став тішитись її втіхою.
"Такі палаци, — осміхнувся своїй судженій, — чував, є тільки в заморських царів".
"А хіба ми не царі?"
Вони й справді зажили, мов царі. Нічим не клопоталися: усе, що слід було добути, добував хтось і, що слід було подати, теж подавав хтось. Або ходили на лови й розважалися ловами, або сиділи в теремі чи десь на узліссі й тішились собою, землею, в якій оселилися, привіллям, що мали на тій землі. Любаву, щоправда, більше вабило море, і вона щораз частіше нагадувала про те мужу. Коли дув попутний чи більш-менш сприятливий вітер, Яровит ставив вітрила й пускав лодію в безмежну морську широчінь, коли треба було йти супроти вітру чи наставало затишшя, Любава вдавалася до родаків своїх, і ті присилали морських кобилиць. Так чи і