Опасистий дядько з покупками загородив собою майже весь прохід. Яві вдалося прослизнути повз нього, А я хотів проскочити, та ненароком зачепив цинкові ночовки, що стояли біля дядька і які дядько придержував тільки двома пальцями. Ночви гримонули на ескалатор і ковзнули вниз.
Гур-гур-гур! Мить — і ночви вдарили ззаду по ногах "кінозірку". "Зірка" не встояла і гепнулась у ночовки. І ночовки, тепер уже з пасажиром, загримотіли по ескалатору.
Ми отетеріли.
Сліпучо красива, як цяця мальована, "кінозірка", сидячи в ночвах і держачись за них обома руками, мчала ескалатором донизу. Мовчки, без крику, без жодного слова. Чи то вона була така мужня, чи то, навпаки, оніміла з переляку й несподіванки — важко та й ніколи було зрозуміти.
Ще мить — і міліціонер, що не встиг обернутися й помітити небезпеку збитий з ніг, присів на ескалатор. А "зірка", не міняючи пози, гайнула далі.
Опасистий дядько, не глянувши навіть на нас з Явою, одразу сіртонувся за своїми ночвами. Він важко біг з клумаками по ескалатору і раз у раз діловито скрикував: "Побережись! Побережись!" — наче візник, що їде через базар своєю тарадайкою, тільки що батогом не цвьохкав.
"Зірка", збивши з ніг ще кількох пасажирів, вилетіла з ескалатора, проїхала через увесь зал і спинилася.
Якийсь інтелігентний дідусь, прямо під ноги якому вона підкотилася, здивовано глянув на неї і суворо сказав:
— Що це ви, мадам?! Поводитесь, як дитина! Дядько все ще важко гупав ескалатором, хрипко і якось
не дуже стурбовано, навіть спокійно вигукуючи:
— Мої ночви!.. Мої ночви!..
Збитий міліціонер (тепер ми бачили, що то був ніякий не Паляничко) поспішав за дядьком, на ходу обтрушуючи кітель і невідомо до кого звертаючись, гукав:
— Стривайте! Стривайте! Одну хвилинку!
Ми підтюпцем бігли за міліціонером. Іншого виходу в нас не було. Ескалатори в метро мають таку властивість, що на них можна їхати лише в один бік, — це тобі не звичайні сходи, по яких можна йти і туди, і сюди!
На наше щастя, міліціонер ще не уявляв собі, хто справжній винуватець цієї скандальної пригоди, переслідував дядька і на нас не звертав жодної уваги. Але скоро він довідається. Ще кілька секунд — він наздожене дядька, і дядько... У мене холонуть ноги. Ось уже ескалатор довіз нас донизу
"Кінозірка", що лише тепер, мабуть, оговталась, раптом усміхається і, все ще сидячи в ночвах, бадьорим голосом каже:
— Політ пройшов нормально. Почуваю себе добре. Невагомість і перевантаження перенесла задовільно.
Навколо сміються.
Як вітали "зірку-космонавта" міліціонер, опасистий дядько та інші люди, що веселим натовпом оточили її, ми вже не бачили й не чули. Бо ми притьмом заскочили в поїзд. Двері за нами клацнули, поїзд рушив.
На наступній "Арсенальній" станції ми так бігли ескалатором угору що аж серця наші з грудей вискакували. А там аж два ескалатори, та такі довжелезні...
Коли ми вибігли з метро, завернули у двір величезного сірого будинку й опинилися на схилах у чагарнику, — ми вже були майже мертві від знесилення. Життя в наших тілах лишалося відсотків п'ять, не більше. Та й ці п'ять відсотків — то було не життя, а сама макуха. В очах темно, ні рукою, ні ногою не ворухнеш. Не те що говорити — ми дихати неспроможні були. Ротами лише плямкали, повітря хапаючи, як риба без води. Трирічне дівча могло зараз нас брати за п'яти, кидати в торбу й нести на базар продавати по дві копійки за пучок. Така була нам зараз ціна.
Лише за хвилин десять...
— Ну? — ледве сказав Ява.
— Ага, — ледве сказав я.
— Тю, — ледве сказав Ява.
— Тьху, — ледве сказав я.
Це вся розмова, на яку ми спромоглися. І тільки за хвилин двадцять ми нарешті отямилися і змогли обмінятись думками з приводу того, що сталося.
— Так... — зітхнув Ява. — Можна сказати, зіпсував ти мені кар'єру. А що?! Хто ж мене тепер у міліцію візьме...
— Та йди ти! До чого тут це! — пробував виправдатися я. — Ніхто ж нас не бачив. І взагалі — все ж минулося. Чого ти!
— Ага! Не бачив! І дядько бачив, і міліціонер, як ми за ним бігли, скоса зиркнув, я помітив... А в них зорова пам'ять — будь-будь! Професійна.
— Та!.. — махнув я рукою.
— От тобі й "та"! Може, нас за його словесним портретом уже й шукають. Словесний портрет — це така штука... — Ява підняв над головою стиснутий кулак, що мало означати, яка прекрасна штука словесний портрет. Про словесний портрет Ява набрався, коли три місяці тому готувався в прикордонники.
— А що ж ми такого зробили?! Нічого ж страшного! — не так Яву як самого себе заспокоював я. — Ненароком зачепили ночви і... Хіба ж це навмисне?
— Іди доведи, що ненавмисне. Дядько перший казатиме, що навмисне. Щоб себе виправдати. І взагалі такого, мабуть, за всю історію метро не було. Отож...
— Не щастить нам у метро, — зітхнув я. — І минулого разу, пам'ятаєш, скандал був, і тепера...
— Закон парності, — зітхнув Ява.
Атож, мабуть, він таки справді існував, той "закон парності", про який чи то всерйоз, чи то жартома казав мій батько і який нібито полягав у тому, що різні неприємності завжди ходять у парі — як одна станеться, чекай другої. Недарма ж і в народі кажуть: "І так горе, і так двоє".
— Це такий клятий закон, що диви, щоб з нами сьогодні ще якоїсь капості не сталося, — сказав Ява і раптом усміхнувся: — А класнючо-таки зафурготіла вона в ночвах...
— А що ж! Як на ракеті: фіть! — і бувай здоров! Я б і сам не відмовився, га? — заторохтів я, радий, що Ява вже не залякує мене міліцією.
Ява підвівся з землі.
— Ну, то куди тепер підемо? Я здвигнув плечима:
— Та куди хочеш! Або в містечко розваг, або в стерео, або в зоо...
— Це правильно, але... — і Ява замовк.
— Що?
— Та якби... — і знову замовк.
— Що?
— Та самим воно якось... От щоб розшукать отих... київських... Ігоря, Сашка-"штурмана"... Такі ж хлопці славні... — І в небо дивиться, щоб очі від мене сховати...
Я дивлюся на нього і хитро усміхаюсь. Ну ж Ява! От так же Лис Микита! Хлопці тобі потрібні! Еге ж! Та я ж тебе наскрізь бачу. Ти ж для мене як зі скла зроблений! Я тобі не київський мисливець, якого можна за носа водити. На це Ява мастак! Київські мисливці, що приїздили в нашу Васюківку на полювання та риболовлю, часто наймали нас, хлопців, щоб ми їм коників для наживки ловили. Сірникова коробка коників — п'ять копійок. Я собі ото ловлю та й ловлю у поті чола: найнявся — як продався. А Ява сіна у сірникову коробку натовче, зверху кілька коників покладе — і вже біжить міняти на п'ятака. А як піймають його на цьому, він лише очима невинно кліп-кліп: "А треба ж було їм їсти вкинуть!.."
Але стривай, я тобі не київський мисливець!
— Воно дуже добре б, — кажу, — тільки де ж їх шукати? Адреси ж нема... Правда, давала тобі Валька свою адресу тоді. Але ж ти її не зберіг, мабуть. Та воно, звичайно, й смішно було б — берегти адресу якоїсь там Вальки.
У Яви тільки — раз! — щоки червоно спалахнули, як од ляпасів...
І що воно ото буває таке іноді з людьми, що з хорошого геройського хлопця робиться казна-що, бурякова гичка... І через що? Через якусь чаплю в спідниці... Тьху!
Минулого разу, коли була у нас пригодницька історія з Книшем та Бурмилом і коли Ява був Робінзоном Кукурузо і тікав у плавні на безлюдний острів імені Переекзаменовки, познайомилися ми випадково з київськими юннатами. І була серед тих юннатів одна Валька, худа, цибата і, на мій погляд, зовсім нецікава. (Ганя Гребенючка з нашого класу в тисячу разів краща.)
Але то я вважав, що Валька нецікава. А Ява... Ява за дві хвилини став не Ява, а бурякова гичка. Коли київські юннати поверталися додому, Валька залишила Яві свою адресу, щоб ми написали, чим закінчиться наша історія з Книшем і Бурмилом, — її дуже, бачте, це цікавило. Минув час, історія з Книшем та Бурмилом закінчилася для нас щасливо, ми були героями, і Ява після того кілька разів напівжартома-напівсерйозно закидав гачка — написати Вальці листа. Я робив — тьху! — , і казав: "Ти що, вчадів! Я, коли в таборі, мамі ніяк не можу написать, а ти хочеш..." Сам Ява писати не наважувався. Боявся помилок наробити. Переекзаменовка в нього була якраз із мови. Так з листом нічого й не вийшло. Але адресу Ява зберіг. Це я знаю. Він її ховав на горищі, я бачив, як він там перечитував її, наче листа якогось. Тільки я йому нічого не сказав...
А коли ми їхали до Києва, я знав, що рано чи пізно Ява заведе розмову про Вальку. Але я не думав, що так скоро. Я планував собі Вальку десь на третій-четвертий день, не раніше. І якби не моя провина у тій пригоді з ночвами, я б, певне, так просто не здався. Та тепер я був радий, що Ява забув про словесний портрет і про міліцію і вирішив поступитися.
— Чого скис! — весело сказав я. — Ну так, воно цікаво було б зустрітися і з Ігорем, і з Сашком-"штурманом", і з Валькою. Вони нам Київ хіба ж так показали б! Яка там Вальчина адреса? Я колись пам'ятав... Якась Січнева... так?
— Вулиця Січневого повстання, — буркнув Ява.
— Тю! Та це ж вона і є... Тут, біля метро, починається і повз новий Палац піонерів тягнеться туди, де Лавра. Гайда!
Ява криво усміхнувся.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ. Ява поспішає на побачення. Вухо
За кілька хвилин ми вже знайшли потрібний будинок, почали шукати квартиру Обійшли весь будинок — нема. На найвищому шостому поверсі остання квартира вісімнадцята, а нам треба двадцять п'яту. Що таке? Невже обдурила Валька, насміялася, вигадану адресу дала... На Яву мені було боляче дивитись — такий у нього був вигляд. Нарешті я наважився спитати в якоїсь бабусі. І виявилося, що є двадцять п'ята, тільки в дворі, у так званому флігелі. Пішли ми шукати той флігель.
— Казна-що, понавигадували якісь флігелі-мігелі. Лише з пантелику збивають, — удавано сердито буркотів повеселілий Ява.
Справді, у дворі стояв такий самий, як і з вулиці, величезний шестиповерховий будинок. І на третьому поверсі ми легко відшукали двадцять п'яту квартиру.
Коли ми заходили в парадне, я помітив, що, минаючи візерунчасті засклені двері, Ява на якусь мить затримався і, глянувши на своє відображення у склі, пригладив рукою чуба. Я удав, що нічого не бачу.
І от ми стоїмо перед дверима. На дверях кілька кнопок від електричних дзвінків, — мабуть, у квартирі багато сусідів. На сходах напівтемно, і ми спинаємось навшпиньки, щоб прочитати написи під кнопками.
О, "Малиновським дзвонити один раз!" Це воно.