Натхненні, вони запалювали, гуртували народ і кликали до борні за краще майбутнє. З невеличких іскорок поволі, але незгасно розгорялося полум'я, що зігрівало надіями серця трудівничі.
Доїхавши до Святошина, до перехрестя доріг, далі пішли пішки. Малопомітними стежинками добралися до Сирецького лісу і десь усередині його відшукали зарослий ліщиною видолинок. За першими ж кущами їх зупинили, запитали пароль і спрямували далі.
В центрі видолинка, на невеликій галявині, вже були люди. Одні сиділи на рутвянім килимі, інші стояли групами і розмовляли.
Галя підійшла з Лесею до одного гурту. Вона просто і, як здалося, трохи навіть грубувато, по-чоловічому подала всім руку і відрекомендувала подругу:
— Оце нова наша товаришка, Лариса Косач.
— Або?.. — запитав невисокий, з довгим, посрібленим густою сивиною волоссям чоловік.
— Або — Леся Українка, — додала Галя.
— Гадаю, так буде краще, — стримано посміхнувся сивий і подав Лесі худорляву, зчорнілу в долоні (мабуть, од металевого пилу) руку: — Мельников.
— Ювеналій Дмитрович, — додала Ковалевська.
— Для повноти анкети — можна й так.
Про Мельникова Леся вже чула, знала, що побував на засланні і повернувся звідти ще більше переконаний у правоті своїх поглядів.
Та тут, виявляється, і Луначарський, котрий теж цікавив її не менше, і Віра Григорівна, а отже, десь поблизу і Тучапський... Справді, ледве встигла Лариса Петрівна обмінятися кількома фразами, як з ліщини вийшли і попрямували до них двоє. В одному Леся одразу ж пізнала Павла Лукича. Він був у тому ж капелюсі, тій легенькій тужурочці, в котрій приходив тоді до Ковалевських.
Тучапський теж, видно, пізнав свою недавню знайому, бо перший подав їй руку.
— А це Мержинський, Сергій Костянтинович, — підвів він того, з ким щойно прибув, і одразу почав якусь ділову розмову з Мельниковим.
Мержинський був їй невідомий. Хто він, звідки, чим займається? Чому досі про нього ніхто не згадував? Розпитувати про це було незручно. Галя, видно, теж нічого не знає, бо Мержинський сам їй відрекомендувався.
Народу на галявині побільшало, і Мельников, порадившись з товаришами, закликав усіх до уваги, став посеред галявини.
— Товариші!
Це слово він вимовив не вельми голосно, але так, що почули усі. "Товариші", — повторила вона в думках. То, виходить, віднині всі оці спрацьовані, загартовані життям робітники, ота молода поросль, що примощувалася попід деревами, — всі вони її товариші, друзі, побратими. Яка ж вона багата, яка щаслива, яка міцна!.. "Міцна? — перепитав якийсь внутрішній голос. — Ні, ти хвора, ти слабосила, тобі з ними не по дорозі, тут потрібні дужі руки..." —"Ні, ні! Не слухай, — обізвався інший голос, — пам'ятаєш, що сказав тобі Іван Якович? Народові потрібен меч. І байдуже, хто його вигострив — здорова чи хвора людина. Ти теж підеш з ними, друзі не дадуть тобі відстати..."
— То як наше замовлення, Ларисо Петрівно? — нахилився до неї Тучапський.
Вони сиділи під крислатим дубом, що одиноко здіймався над ліщиною. "Що він має на увазі? Ах, так! Оту поезію, про котру говорили минулого разу".
— Певне, ще не готова? — перепитав Павло Лукич.
— Так. Але завтра буде, — відповіла впевнено. Тучапський більше не став відволікати її уваги, заслухався й сам, втупивши погляд у шматочок прозорого неба, що голубів між деревами.
А Ювеналій Дмитрович уже розповідав про недавню катастрофу на криворізьких копальнях, що належали французькій залізорудній компанії, про десятки загиблих робітників та нелюдські умови праці під землею, про нечуваний визиск.
— Нам закидають, що боїмося праці, — вів далі Мельников. — Ні, панове! Не праця лякає нас, її ми високо цінуємо, бо тільки вона одна дає право на щастя в житті. Але ми проти здирства, ми проти праці на втіху одному, ми за працю для спільного блага. В цьому бачимо своє щастя.
Голос його спокійний, рівний, — таким буває він у людини чесної, впевненої в правдивості своєї справи. І чи то від простоти його думок, чи під враженням яскраво мальованої картини прийдешнього обличчя присутніх яснішали, ніби зігрівав їх якийсь невидимий промінь, наче лагідна материнська рука розгладжувала зморшки на їхніх передчасно зістарених лицях.
— Але знаймо, — так учить Карл Маркс і Фрідріх Енгельс, — ніщо в природі само по собі не виникає, ніщо так просто не поступається новому, — лунав голос Мельникова. — Капіталізм — людське зло, він уже своє віджив. Собі ж на лихо він породив пролетаріат — свого могильника. Часто кажуть: капіталізм ще міцний, у нього тверда опора. Так, міцний. Але скажіть: чи довго може триматися споруда, основа котрої, — тобто ми, народ, — хитка, а вершина, цебто капітал, переобтяжена золотом, в котре перелито піт наш і нашу кров?
— Розпадеться! — гукнув хтось.
— Од першої ж бурі розлетиться!
— Правильно, розвалиться така будова. Але тої бурі не ждати треба, а самим її накликати, готуватися до неї. Капітал чіпляється за все, аби втриматись, над головою наших кращих синів і дочок він заносить кривавий меч, тисячі гноїть у тюрмах, у казематах, у Сибіру. Тож не чекати нам свовї черги! Всім, хто живий, у кого серце гаряче, — до боротьби за правду, за щастя!
Мельников закінчив, а останні його слова лунали й лунали в Лесиних думах і якось ніби самі по собі переливалися там у поетичні рядки:
Вставай, хто живий,
В кого думка повстала!
Як їй раніше бракувало цих слів! Як вона шукала-вишукувала їх у години натхненної праці! Вірш народжувався — слово за словом, рядок за рядком; Леся бачила, відчувала його серцем, вогонь якого так уміло і так непомітно розпалив оцей звичайний слюсар. Вона ладна була встати і тут же, при всіх, читати — хоч не всю, не до кінця зроблену, зате виношену в серці поезію. Але хай вона одшліфує, вигострить її і вже тоді, мов крицевий двосічний меч, віддасть своїм друзям-товаришам.
Хто це говорить? Так-так, це Мержинський, Сергій Костянтинович. Соціал-демократи Мінська вітають київських сябрів і бажають їм успіхів. Вони послали його сюди, щоб налагодити тісні зв'язки, бо мета у них спільна і шляхи одні.
Який у нього сухий, надсадний кашель, як важко йому говорити! Чому він так кашляє? І чому й він — як і Тучапський, і Мельников — худий, блідий? Чому так палають у нього очі?
— Він теж недавно з тюрми.
Хіба вона питала про це у Віри Григорівни? Певне, та сама вирішила сказати.
Мержинський говорив недовго: кашель зовсім знеміг його. Сергій Костянтинович затулив рота хустинкою, обличчя його побагровіло, очі налилися слізьми і пойнялися ще яскравішим блиском.
Сходку оголосили закритою, робітники невеличкими групками підходили до Мельникова, Павла Лукича, обмінювалися якимись книжечками, брошурами і розходились — поодинці, по два зникали в гущавині.
Десь воркувала горлиця, вистукував дятел, в лагіднім промінні, наче дитина в купелі, пливла небом хмаринка...
Та раптом од міста долинув могутній голос заводського гудка, заглушив чарівні звуки весни. Він лунав довго, мов кликав кудись в інший світ — і далекий, і невідомий...
XII
Наче й не багато минуло тих літ, а скільки подій на тернистій життєвій дорозі. Одружились Михайло і Шура (от уже несподівана пара!), написано нові поезії, п'єси, оповідання... Демонстрації, обшуки, арешти... А ще ж і ота ганебна для всіх чесних людей коронація Миколи II. Сам бог відає, скільки ця подія вточила їй і так слабкого здоров'я! Особливо лицемірство отих плазунів-писак, що курили фіміам російському катові. Треба ж уродитись і жити отаким — без серця, без душі, без власної гідності. Ганьба, та й годі!..
Проте найуразливіша з-поміж усіх подій цього часу — смерть дорогого Михайла Петровича. Ось уже скільки минуло років, а перед її очима, чи закриє їх, чи розплющить, зжовтіле, все в зморшках обличчя, геть посивіле волосся, довга, на півгрудей, сивувата дядькова борода... Скінчилися незгоди, суперечки, страждання. Навіки змовк голос, назавжди перестало завмирати в жалях по рідному краєві невгамовне серце. І вже не почує вона ні жартівливого "Леся-Сафо", ні сердечних порад, ні суворих, але щирих осудів... Коли б хоч не була на той час біля нього, не торкалась його рук, його речей, може, не так було б жалісно. А то ж (десь уже все життя на таких різних контрастах) — чудова Софія, квітуча, оточена буковими гаями та полонинами, сповнена шуму сріблястих потоків Владая і — недуга, щоденне згасання, нарешті невблаганна, немилосердна смерть...
Хто відає, може, і вона їде оце в останні свої мандри, може, отут, на випаленій сонцем, потрісканій далекій землі знайде собі вічний спочинок. Хто знає?.. Все може бути. Бо доки ж то зноситиме її серце, доки витримуватимуть нерви всі оті операції, кровні і безкровні, всі оті процедури, од яких її вже просто нудить і кінця яким, видно по всьому, нічого й ждати? Є ж таки якась міра, якась межа?..
Ні незаймана краса Південного Криму, ні раптова свіжість, ні навіть увага коханої тіточки Олени, доля якої колись спричинила написання першого вірша, — ніщо не радувало Лесиного серця. Думки полонили, сповнили її душу знайомими вже напіврозпачем, байдужістю, бажанням єдиного — спокою.
Леся сиділа мовчазна і лише зрідка, коли товстий, балакучий пасажир, що раз у раз підскакував напроти, вигукуючи: "Море! Дивіться, море!" — виглядала в маленьке, затягнене легкою завісою ранкового туману віконце. Машталір, якого Леся ще не встигла розгледіти, бо виїздили рано, на світанку, не гнав коней, і коляска м'яко котилася розмитою дощами кам'янистою дорогою, заколисувала. Двічі, а може, й більше задрімала сидячи, і тоді, наче марево, перед її очима зринали то зовсім далекі, то, навпаки, недавні, свіжі картини життя. Десь ніби співали, вигойдуючись на довгих березових косах, чарівні мавки; веселий гурт молоді водив купальські таночки... Місячні ночі у Гадячі, сріблястий Псьол... А то раптом привиділись київські вулиці, якісь крики... І все це поглинав могутній заспокійливий шум! Який він приємний, лагідний! Так тільки гомоніли їй могутні дуби. Одначе — що ж це, хто співає їй колискову? Леся розплющила очі: на віконці вигравали ясні сонячні промені, а поруч, за десяток метрів, шуміло море. Здавалося, вони їдуть по ньому, білогриві коні везуть їх у якусь казкову країну, де мир, і спокій, і відрада для душі.
Хтось прочинив дверцята, і гомін моря линув у тісну коляску.